|\/

Третій план був аж надто простим, мені потрібно було всього лиш непомітно підкинути жертві отруту. І в цьому можна легко звинуватити когось інакшого. «До діла» – вирішила я, а тоді витягнула в портфеля вже заздалегідь куплений пиріжок. Акуратно розпакувала й начинила його рицином. Залишилось найлегше: запакувати, підписати та підкинути. Отож, далі я  чіпила до упаковки бірку з написом «Від Джеремі». Очевидно, звинуватити я збиралась Джеремі Дока, красеня школи, за яким вбиваються всі типові дівчата, в тому числі й жертва. Глянувши на пиріжок подумала: «Готово! Ох.. чуть не забула», я взяла до рук телефон та зайшла в месенджер. Відкрила чат з Деком та написала декілька повідомлень: «В мене є до тебе прохання», «Чекаю тебе в парку, біля кафе». З полегшенням видихнувши, впала на ліжко. В поле зору попала лялька – і я знову згадала Венеру. Взявши її до рук заговорила до іграшки, уявляючи перед собою красуню:

– Я б віддала все для того, щоб знову побачити тебе, – на обличчя викотились сльози.

– Дереку, я зачекалась.

– Пробач, це більше не повториться!

– Тримай, – я подала йому пиріжок, – непомітно підкинь це Даяні.

– Д-добре.. але нащо? – схоже, він помітивши мій помітивши мій серйозний вираз обличчя зрозумів, що краще не перечити. – Можеш на мене покластись.

Він дійсно готовий на все. Востаннє глянувши на хлопця, я попрямувала додому.

Наступного дня я йдучи до школи очікувала повідомлення від Дерека, в якому він повинен натякнути, що завдання виконано. Я підняла голову та глянула в небо. «Дощить, як і того дня»- я відкрила різнокольорову парасольку, та трагічно усміхнувшись пішла далі. В кишені завібрував телефон. Так, це було повідомлення від Дека. «Все чудово, якщо когось і запідозрять, то Дерека, або ж Джеремі» – я була певна в ідеальності свого плану.

«Троє винних позаду» – я мала б пишатись собою, але внутрішня я не подавала жодних емоцій. Вироку поліції так і не було, та Дерек запевняв мене, що все пішло по плану. Наче, він на власні очі бачив, як жертва попалась в сіті безвиході, коли відкусила шматок приготованого мною пиріжка. Вона повинна була прийняти на себе роль Білосніжки, в той час як я – Лихої Королеви. Але чому тоді вона прямо зараз, повна сил, стоїть переді мною та, ніби ні в чому не бувало, розважається в компанії друзів? Я мовчки стояла, втупившись поглядом в високу смугляву дівчину, яка емоційно щось розказувала, при тому граційно махаючи руками. Її рухи були незвично вишуканими, а зовнішність була невимовно чарівною, та звісно ж і не ставала в порівняння з Венериною. Від плавних рухів короткострижене темне волосся гойдалось в різні боки. На вигляд, саме звичайне дівча проводить час разом з друзями, але за її спиною стоїть вбивство невинної однокласниці. Одразу після дзвоника вона рушила до класу хімії. Дивно, але туди вона пішла сама. «Схоже вона сьогодні чергуюча в класі» – подумала я, непомітно спостерігаючи за нею через привідчинені двері. Взявши до рук мітлу, вона одягнула на голову навушники та взялась до прибирання. Ще якийсь час я просто спостерігала за нею, але тільки-но вона зайшла у підсобку, мною почав керувати якийсь голос. Емоції взяли наді мною верх, дивне відчуття гніву та бажання помсти безперешкодно керували моїм тілом. У голові тільки й було чутно переривчасті фрази: «Це твій шанс!», «Позбудься її!», «Дозволь справедливості взяти верх..». Якщо на той момент я ще могла отямитись, після її голосу я втратила над собою владу. Я була певна, що чую саме дзвінкий голос красуні:

– Моя богине справедливості, Юстиціє, невже ти не готова поплатитись за мене..? – вона говорила шепотом та за кожним її словом слідувало відлуння.

Я й зовсім втратила дар мови. Підсвідомо я попрямувала до підсобки, де одразу зустрілась поглядом з жертвою. Вона хотіла щось сказати, але одної миті хватило аби я накинулась на неї. Зачепивши полиці, все з них падало та з тріскотом билось об землю. Я вчепилась дівчині в глотку, а тоді просиділа крізь зуби:

– Я пошматую твою глотку до сучої матері..

Мене вже міг зупинити її переляканий погляд. Тільки-но вона схотіла закричати, я взяла перше, що мені попалось під руку. Я схопила термометр і розбила його край об найближчу поверхню. Різкими рухами я прорізала її глотку розбитим кінцем приладдя. Удар за ударом я вивільняла всю свою агресію. Це не приносило мені жодного задоволення, але я вже не в силах була спинитись. Щойно я отямилась, тіло жертви бездиханно лежало під мною. Хвилина за хлювилиною, я намагалась усвідомити скоїне. Я під великим ризиком, я діяла необачно. Схопилась на ноги й мою увагу привернули ще відкриті очі дівчини, в яких й досі можна було прочитати переляк. Я вибігла з кабінету вже не переймаючись, чи хтось мене помітить. Я бігла туди, куди очі гляділи. Забігла у вбиральню та зачинила за собою двері. Опершись на них спиною, я по трохи сповзала донизу, доки й зовсім не впала на коліна. Як і в день смерті красуні, розум відмовлявся приймати скоїне. Я відчула, що й досі тримаю термометр в руці. Це змусило мене раптово підбігти до умивальника. Я хотіла змити з рук кров жертви, але тільки глянувши на них мене переповнив жах. Постаралась з обережністю підняти голову, щоб глянути в дзеркало. Я побачила те, чого боялась. Руки, лице, груди – все було в плямах крові. Вже не здатна була контролювати дихання, чи вгамувати тривогу. Широко розплющеними очима я втупилась поглядом в своє відображення у дзеркалі. У вухах безперервно гуділи чиїсь насмішки. Ці голоси повернулись, але вони вже були не самі. Чорні постаті стояли позаду.. Я бачу їх, я відчуваю їх присутність та дотики. Мене покинула здатність рухатись, через те мене охопила ще більша паніка. Я не могла себе контролювати, насмішки та постаті зводили мене з розуму. Пітьма та невідомість затьмарили розум. Мене оповило відчуття, наче з секунди на секунду свідомість покине моє тіло, і так це й сталось..

Щойно відкривши очі, їх пронизав ріжучий біль. Певне, через сонячні промені, які проникали до кімнати через навстіж відчинене вікно. Прикрила очі рукою, що далось мені неабиякими зусиллями, адже сильна втома панувала над усім моїм тілом. Кожен рух давався з складністю, але вже ж, мені вдалось дійти до вікна. Примружившись, аби прогледіти хоч щось, я таки впізнала вид з вікна. Я знаходилась в місцевій лікарні, але й досі мене мучала невідомость. «Чому я тут? Скільки часу пройшло відтоді? Мене запідозрили?» – вирій думок не давав мені спокою. Емоції миттю перебороли слабкість, й я кинулась до дзеркала. Моє плече було повністю перебинтоване, крізь нього навіть було видно сліди крові. Очі бігали то туди, то сюди, а руки безперервно трусилися. «Та що ж я, в біса, пропустила?!» – від злості на саму ж себе, я й зовсім втратила глузд. Вхопилась за волосся, та подумки почала проклинати себе. «Ти діяла необачно», «ти погарячкувала», «не змогла стримати емоцій» – повторяла про себе. Моє відображення в дзеркалі стало останньою каплею – я в пориві агресії зірвала з себе бинти. Мене пронизав біль, але він не міг перевершити біль завданий самокритикою. Плече було вкрите глибокими порізами, але я поняття не мала звідки вони.

– Кохана Венеро, я позбулась Грації..

Від думок мене відірвали кроки, а за мить й медсестра, яка увійшла до палати. Вона рвонула до мене, адже зразу помітила бинти на землі.

– Прошу вас, присядьте! Ви можете зашкодити собі ж! – дівчина взяла з шухляди нові бинти та взялась перемотувати мої порізи. – Не переживайте, вас скоро випишуть.

Її голос одразу заспокоїв мене. Тихий й теплий голосок, що не був схожим на Венерин, діяв краще ніж заспокійливі. Я й зовсім забула про всю злість, яка мить тому зводила мене з розуму.

– Як я сюди потрапила? – наважилась поцікавитись.

– Вас привезли з школи. Поліція сказала, що вас покалічив той самий хлопчина, який вбив свою однокласницю, – дівчина помітила мою здивовану гримасу й продовжила. – Ви нічого не пам’ятаєте?

«Щ-що? Хто? Вони звинуватили когось з хлопців?» – на мене наринула хвиля переживань. Підсвідомо стиснула кулаки і дивилась в нікуди. Дихання знову стало переривчастим й до крові кусала губи, все через докори совісті. Стиснувши до скрипу зуби, я видала дивний «хник» і на очі накотилися сльози.

– Ні-ні, чого ж це ви? Все в порядку..

Дівчина притулила мою голову собі до грудей й міцно обійняла мене, одною рукою ніжно погладжуючи скуйовджене волосся. Її серцебиття кожної секунди змушувало мене розслабитись. Вона ділилась теплом свого тіла й слухаючи мої схлипування намагалась хоч якось мене вгамувати:

– And dream of driving way up north though I know we’ll never get our fill, – з її чарівних уст рядки звичайної пісні звучали неперевершенно, – I find that I wish I was home..

Мелодія, яку я не раз чула в дитинстві, набула зовсім інакшого значення. Слухаючи й далі, я спіймала себе на думці, що бажаю щоночі засинати під цей чарівний спів. Слухаючи рядок за рядком, я все більше втрачала сили, й не намагалась більше опиратись. Напевне, голос цієї дівчини мав снодійний еффект. «Чи не сирена вона?» – з цими думками я поринула в сон прямо у неї на руках.

– Прикидайся, – хтось звертався до мене, безперервно штурхаючи по руці, – скільки ж я маю тебе будити?

Я таки впізнала голос бабусі, після чого одразу розплющила очі.

– Ну нарешті!

За мить, протерши очі, я поцікавилась:

– Мене виписують?

Одразу отримавши підтверджуючу відповідь, я підвелась і попрямувала до умивальника. Сполоснувши лице прохолодною водою, я відчула прилив бадьорості, але окрім цього, мене накрила хвиля спогадів. Наче, до кінця життя мене мучатиме тягар скоїного. Швидко прогнала ці думки й обернулась. На ліжку вже лежав змінний одяг, а бабця безслівно покинула палату. Відразу зорієнтувавшись, я перевдяглась і зібрала деякі свої речі, після чого також вийшла з палати. Зустрівшись з бабусею поглядами, та заговорила:

– Рада, що з тобою все добре, – вона, як завжди, говорила з нотками байдужості. – Того поганця посадили, він отримав по заслузі.

Я відповіла їй натягнутою усмішкою й ми пішли далі. Прямуючи світлими коридорами, я обмірковувала все, що сталось за останні дні. На мить, у голову прийшла ідея признатись у всьому, щоб через мене не покарали невинну людину, але ці думки я одразу прогнала. Ні, Дерек не був безневинним, за спиною він носить вбивство Венери, тож люба кара для нього буде заслуженою. Так, заполонена власними думками, я прямувала додому в очікуванні перешкод на шляху до справедливості. Та не все було таким очевидним, як я собі гадала. Біля рецепшну, на виході з лікарні, мою увагу привернуло радіо, а саме зміст «Новин дня», про які там йшлось. Серйозним голосом жінка повідомляла про загадкове вбивство в’язня.

– … За дивних обставин поліцейський, що проводив в’язня Дерека Креда,  застрелив власного підопічного, після чого й сам скоїв самогубство. Подробиці розповість Андре Сміт, офіцер та керуючий місцевої в’язниці.

• Я й не слухала далі, та стояла в заціпенінні. «Я його не позбулась, але це за мене зробила доля» – пробурмотала собі під ніс й повернувшись до реальності, я взялась наздоганяти бабусю, яка вже вийшла з лікарні.