|||

Для наступного вбивства я використаю рицин. Це яд, який дуже легко отримати з рослини, що зустрічається в степах. Ще в дитинстві батько водив мене до прекрасного місця на околиці містечка. Саме там і росте рицин. Тато розказував мені про її склад, використання і способи перероблення. Думаю, саме час скористатись цими знаннями.

«Це місце ані трохи не змінилось..» – сидячи поміж високої трави та дивлячись на захід сонця, я згадувала часи, які ми проводили разом з татом. Я прийшла сюди тільки щоб зібрати зерен рицину, але тутешній краєвид змусив мене залишитись. Все ж, зібравшись з думками я встала та востаннє оглянувши долину пішла. У мене були потрібні інгредієнти, тепер залишилось тільки правильно їх обробити. Отож, вернувшись додому, я взялась до роботи.

Рицинова олія є високоякісною та широкодіапазонною сировиною для органічного синтезу. В ядрі насіння міститься до 55% олії. Вона має 81-96% гліцеридів рицинолевої кислоти, яку не виявлено в інших оліях. Але олія мені в біса не потрібна. Під час екстракції утворюються відходи: макуха та шрот. Макуха, яка саме мені знадобиться, містить білки рицину та алкалоїду. Саме ці два компоненти мені необхідні. Для виявлення їх отруйних здібностей потрібно лиш нагріти речовину. Через кілька хвилин, закинувши пробірку з отрутою в термос, щоб та не втратила температуру, я пішла в душ.

Тепла вода, наче увібрала в себе всю втому. Цього разу, стоячи під струєю, я задумалась: «Може це все неправильно? Що як справжня Венера не бажає помсти за своє життя?». Розплющивши очі, я одразу побачила її в дзеркалі навпроти. Вона, ніби з потойбіччя, гляділа на мене пустим поглядом. А вже за мить мовила:

– Я вдячна тобі за все.. за все, що ти робиш..

В ній, неначе в фарфоровій лялечці, не залишилось нічого живого. Ані рухи, ані слова, вже нічого не нагадувало ту саму Венеру, що заполонила моє серце. Тільки з-зовні вона залишалась точнісінько такою ж.

Мене привело до тями усвідомлення, що вода стала надто гарячою. Я бігцем перекрила кран і закуталась в рушник.

«Саме сьогодні один з винних загине. Я прикладу до цього всі зусилля» – думала я йдучи до школи.

Першим ділом потрібно дочекатись закінчення начального дня. А після уроків почати приводити в дію свій план. Мені на руку зіграє довірливість жертви. Дек – нахабний пройдисвіт. Його завжди тягне в сварки та бійки. Незрівнянній жорстокості хлопця можна тільки дивуватись.

–Хей, дивись куди преш, сука! – гаркнув в мій бік хлопчина кремезної статури. Його скуйовджене темне волосся і різкі риси обличчя відповідали образу хулігана. – Глуха, чи шо?

–Закрийся, ідіот, – після цих слів я рвонула до класу, в якому він повинен був мати урок. «Так, я була впевнена, що він почне мене переслідувати» – подумала я, глянувши позаду себе. Вже в класі я збавила ходу і він накинувся на мене. Поваливши на парту, хуліган почав кричати образи в мій бік. Коли він хотів був замахнутись аби вдарити мене, на нього накинулись його ж однокласники. Вони почали заспокоювати його і відтягувати всторону.

– Дерек Кред, що ти в біса влаштував!? – втрутилась вчитель.

«Так! Це все, що мені потрібно було дізнатись» – мовила про себе і вибігла з класу.

Усю ту сцену я влаштувала, щоб дізнатись повне ім‘я Дека. Розпитувати про нього в однокласників було б підозріло, тож я пішла іншим шляхом. Звісно, йти на сварку з Дереком було ризиковано, але я бачила в цьому найвигідніший план. Отже, тепер залишилось тільки дізнатись про нього все можливе використовуючи браузер і соціальні мережі.

«Не густо» – розчаровано подумала. Вдалось знайти тільки профілі родичів, оскільки сам він не вів жодних сторінок в мережі. Профіль матері був давно покинутим. Перейшовши в її друзі та переглянувши їхні пости, виявилось, що вона загинула чотири роки тому. Ще знайшлась стаття про вбивство дитини, що було скоїне матір’ю Дерека. «Хлопець загинув на місці … … Матір винуватця буде притягнена до кримінальної відповідальності. Так, це корисна інформація!» – я підірвалась, та попрямувала до батька. У нашому містечку тільки одна в’язниця, отже якщо її посадили, то тамтешні в’язні повинні знати щось про неї.

– Стояти! – скрикнула бабуся.

– Я йду до школи, забула там навушники, – я спробувала оправдатись, але схоже невдало.

– Тримай, – вона вручила мені невеличку теплу коробочку, – передай це свому пройдисвіту.

Я здивовано глянула на бабцю, й усміхнувшись з піднесеним голосом мовила: «Добре!».

На вході до в’язниці мене одразу зустрів молодий охоронець, хлопчина з куцим каштановим хвостиком та яскравими зеленими очима.

– Привіт! Прийшла до батька? – звернувся до мене охоронець. З усім персоналом я була у дружніх відносинах. Будучи дитиною, коли приходила навідувати батька, вони розважали мене. Всі тут були мені сім’єю.

– Так, але тут таке діло..

– Допоможу, якщо пообіцяєш не вляпатись в щось нелегальне.

– Добре!

Ми йшли повз камери. В’язні та охоронці вітались зі мною. Я насолоджувалась цією теплою на дружньою атмосферою. Вдихаючи сире повітря в’язниці, на моєму лиці вимальовувалась усмішка. Тут я виросла, тут моє місце. Ці люди завжди будуть мені ріднішими за інших.

– Нарешті ти прийшла! Ми повинні зіграти ще одну партію в шахи, йього разу перемога буде за мною!

– Ха-ха, цікаво глянути, як ти збираєшся перемогти, Алеку! – відповіла жартома і попроямувала за охоронцем далі.

– Через декілька місяців Алека відпускають, а за весь свій срок, він так і жодного разу не переміг тебе в шахи, – він розвернувся і з усмішкою глянув на мене.

Його звуть Денис. Можна сказати, ми виросли разом. Батько Дениса є тутешнім офіцером, тож він також більшість часу проводив у в’язниці. Хлопець всього лиш на три роки старший за мене, але досить рано влаштувався тут охоронцем. Він казав: «Я звик до цього місця. Дивно, але не хочеться йти звідси».

– Прийшли, – сказав Денис, та відкрив камеру. – До вас гості!

Я накинулась з обіймами на батька.

– Доню, я сумував. Ти ж не просто так прийшла?

– Бабуся передала тобі кекси. Думаю, вона потрохи готується тебе пробачити.

Батько взяв до рук коробочку з випічкою і привідкрив її. На його очі накотилися сльози:

– Сподіваюсь, і я колись порадую бабцю своїм фірмовим десертом.

Я знову обняла його. Ще якийсь час ми сиділи просто розмовляючи, тоді я вирішила перейти до діла:

– Денис, мені потрібно дещо дізнатись про одну жінку.

– Чому ти звертаєшся саме до мене?

– Я вивідала, що вона якийсь час сиділа за вбивство, – розповівши подробиці арешту я продовжила. – Вона загинула чотири роки тому. Мені потрібно дізнатись про неї хоч щось. Сесилія Кред, 1985 року народження.

– Ох.. Ти її не пам’ятаєш? Вона прибула до в’язниці, а через декілька місяців загинула. Вона усім тут розказувала історії з життя. Хороша жінка була, якщо коротко.

– Можливо, вона приїхала тоді, коли я поїхала до іншого міста по шкільному благодійному ярмарку. Ти можеш мені більше про неї розказати?

– Ні, але по прибутті вона закрутила роман з Тіті. Думаю, вона тобі розкаже більше.

– Зачекай, чи не після смерті Сесилії вона закрилась в собі?

Денис підтверджувально кивнув.

– Навідаємось до неї, а зараз, чи не міг би ти залишити нас з батьком наодинці?

Хлопець мовчки пішов, а я заговорила до батька:

– Глянь, – я подала йому термос, а він одразу зрозумівши витягнув пробірку та почав її оглядати. – Я робила все, як ти мене вчив.

– Я пишаюсь тобою, – батько мягко глянув на мене, мене невимовно зігріла його усмішка. – Стій, ти хочеш когось вбити?!

Мене налякала його різка зміна настрою. Підстрибнувши від несподіванки, я почала вгамовувати його розпитування:

– Тихо-тихо, ніхто не помітить, обіцяю! Тим більше вони цього заслужили.

– Тільки не кажи, що та дівчина це теж твоїх рук діло..

Він мав на уваз Карину, я це зрозуміла.

– Т-так..

– Я пишаюсь тобою, – він говорив на диво мягким голосом. – Якщо ти кажеш, що вони цього заслужили, то ти робиш все правильно.

Власне обличчя вернуло свою теплу посмішку, і я обняла батька.

На виході з камери мене чекав Денис. Побачивши мене, він кивнув, щоб я прямувала за ним.

– Тереза, ми до тебе, не проти?

Випустивши з рота дим від цигарки, вона тихо, але впевнена сказала:

– Золотце, рада бачити, – з пітьми почувся легкий смішок.

– Тіті! – я накинулась на неї з обіймами.

– Ти змінилась, раніше в твоїх очах не було цього вогника, – вона з лагідною усмішкою дивилась мені прямо в очі.

«Це знову та Тереза, яку я пам’ятаю».

Коротке чорне волосся прикрашали зроблені Сесилією заколки. Смарагдові очі надавали обличчю величного вигляду, одним поглядом вони покоряла свідомість. Таємничому лицю, на диво пасувала усмішка. Шкода, вже не було тої ж чарівної та сповненої радістю посмішки, яку у неї могла викликати тільки кохана.

Помітивши у якому вона піднесеному настрої, я вже не впевнена була чи варто згадувати при ній Сесилію. Схоже, Денис помітив мою розгубленість та взяв все у свої руки:

– Пробач, але я повинен згадати про неї.

–Так, – Тереза відповіла з помітною збентеженістю, – що саме ви б хотіли дізнатись?

– Бажано як-найбільше.

– Вона потрапила сюди через вбивство дитини. Через вбивство, яке сама не коїла. Вона була просто чарівною, й мухи ніколи не образила б, але саме через доброту Сесилію й позбавили волі. Вбивство скоїв її, на той час вже деліктоздатний, син. Вони були досить близькими, тож саме туга за ним наблизила смерть. Чоловік одразу після народження сина покинув сім’ю, вона була сам-на-сам з проблемами, але й попри це все вона залишалась життєрадісною та щирою.

Завершивши розповідь, вона ніби подалась в подорож своїми думками.

Музика наповнила приміщення. Вперше у цій в’язниці було чути не крики, чи сварки. Вони відгородились від навколішнього світу, вже ніхто не міг їх потривожити. Ані охоронці, які ломилися в двері їдальні, ані їх погрози. Довге білосніжне волосся розвивалося в танці. Дивлячись прямо в очі партнерці, вона приобнявши її, насолоджувалась атмосферою. Жвавий, та елегантний танець, наче щомиті зближував їх. Ще не встигла музика стихнути, вони злились в поцілунку. Жінки й не зважали на усю наставлену на них зброю, вони дозволили собі насолоджуватись моментом.

– Я подарую тобі світ, тільки попроси, – партнерка солодко прошепотіла їй на вухо, а тоді одразу щосили обняла її своїми пошрамованими руками. – Я кохаю тебе, Сесиліє..

– Споідваюсь, ти дізналась все потрібне.

– Так, мені цього достатньо, дякую Денисе.

На його обличчі засяяла усмішка.

– Я радий, що зміг тобі чимось допомогти.

– Ти найкращий в світі друг! – з цими словами я рвонула додому.

Денис дивився мені в слід. Наче чогось чекаючи. «Я тебе люблю..» – прошепотів хлопець, та я цього вже не чула.

«Отже, можна використати рицин для його вбивства, а щоб це зробити непомітно, заведу його кудись подалі за допомогою шантажу. Якщо між ним і його матір’ю дійсно були хороші відносини, то все пройде без ускладнень» – подумала я, а тоді дістала телефон. Зайшовши в месенджер, я почала шукати його контакт, а тоді написала повідомлення.

«Потрібно зустрітись, давай після уроків за школою». Побачивши позначку «Прочитано», я відклала телефон і пішла в душ.

Я вже чекала його на місці, коли нарешті вдалечині побачила його постать. Ще хвилина, і він був біля мене.  Якусь мить ми просто дивились одне одному в очі.

– Пробач! – він несподівано скрикнув. – Я мусив притримуватись образу хулігана перед друзями, я не мав на меті тебе образити!

Я стояла в повному недорозумінні. Єхидна усмішка виступила в мене на обличчі. «Стає все цікавіше..» – подумала я, наче зверху дивлячись на нього.

– Ти ж розумієш, що так просто мого вибачення не добитись..? – я говорила з відчутною іронією. – Ти ж готовий на все заради прощення, правда ж?

Я вже не приховувала свого відчуття величності та їдкої посмішки. Дек впав на коліна та благальним голосом відповів:

– Я готовий на все! Дозволь бути твоїм рабом..

Я вже все розуміла. Йому подобається приниження, важко повірити, головний хуліган школи бажає, щоб над ним домінували. Я скористаюсь цим, з ним наступні вбивства стануть для мене нікчемними. Я подумки звернулась до Венери: «Люба Богине, я приборкала Тартарруса. Відтепер бог руйнування у моїх руках».