***

Все почалося з того, що Яблучко зжував налобну стрічку Другого Нефриту клану Гусу Лань.

Ні, мабуть, усе почалося ще раніше — коли Лань Цзянь зняв цю саму налобну стрічку. Точніше, зняв її сам Вей Ін, щоб як слід розцілувати коханого — а як поцілуєш, якщо кінці гуєвої, тобто священної кланової стрічки звисають, заважають, під руки та під губи лізуть… та неважливо, загалом. Зняв і поруч поклав, біля відчиненого вікна, а Яблучко потім зжував, тварюка бо і жує все, що не приколочене, а що приколочене, теж жує, але не так сильно і тільки якщо зуміє дістатися.

Чи все почалося ще раніше, коли заклиначі клану Гусу завернули до заїзду, який був розташований на межі двох кланів, і виявили, що їхню роботу хтось уже виконав, причому так якісно, що місцеві нахвалитися не можуть на таємничих панів заклиначів? Тоді Вей Ін і запропонував зупинитися в селі та дізнатися, кому не спиться та не сидиться в такий спекотний літній день. Лань Цзянь погодився… а потім знову погодився… який же ж він милий, коли на все погоджується! І це дуже добре, що мало говорить, навіщо слова, коли губи можна зайняти чимось приємнішим, а як він мило червоніє, допоки нахабний язик Вей Іна проходиться по мочці вуха — це просто померти і не підводитися! Хоча ні, краще все-таки підвестися, воно для обох приємніше. Ось Вей Ін і встав, і Лань Цзянь встав, а потім ще разок, і ще, а потім вони втомилися, трохи поспали і виповзли — тобто Лань Цзянь велично вийшов, а Вей Ін повис у нього на плечі і таким чином виповз, — до спільної зали поїсти.

Наразі Вей Ін із гіркотою згадував про чарівні двоповерхові будинки із зв’язками ліхтариків, що тріпотіли на вітрі, — готелі містечка неподалік від Гусу. Тут про щось подібне можна було лише мріяти. Тутешній заїзд був одноповерховим цегляним будиночком, пофарбованим у жовте ще за часів минулого імператора. Або позаминулого, бо фарба аж надто вицвіла. Паркан заввишки десь у людський зріст узагалі фарбувати полінувалися — ото ще не вистачало гроші витрачати на якусь марноту. Як не дивись, подорожанам йти більш нема куди — або тут ночувати, або край шляху ковтати пісок та пилюку. Кімнат для відпочинку «шановних відвідувачів» було всього дві, і якщо зараз побратими-заклиначі благородно залишили Вей Іна з Лань Цзянем наодинці, то вночі годі було такого чекати — спати всі хочуть, і робити це явно доведеться покотом. Добре хоч стіл у спільній залі знайшовся! Один. Для усіх. Та ще декілька зовні, на подвір’ї.

— Братику… — заскимів був Вей Ін, але Лань Цзянь навіть договорити не дав — зглянувся та пішов надвір, а там обережно всадив коханця на одну з колод. Підсів обабіч, неквапно доторкнувся до налобної стрічки… так, стрічка в нього наче ще була. І куди, питається, потім поділася? А, то ж це Вей Ін її потім ще раз зняв. Любив він це робити.

З сараю подав голос Яблучко, йому відразу відповів інший віслюк… чи то інший віслюк заволав, а Яблучко відгукнувся? Та нема різниці: раніше у містечку Вей Ін віслюків не бачив, а тому подав знак господарю заїзду та почав в нього усе випитувати. Ще й вина собі замовив. Лань Цзянь спохмурнів трохи, але не став сперечатися.

З’ясувалося, що, поки Вей Ін у подробицях з’ясовував, з чим та як готовий погодитися Другий Нефрит клану Гусу, до заїзду придибали ті самісінькі панове заклиначі, які вколошкали в окрузі дев’ять видів нечисті та ще якусь кількість повсталих мерців. Один з них під час цих достойних дій трохи занедужав, тож господар дозволив двом мандрівним даосам та їх супутнику зайняти другу кімнату, потіснивши адептів Гусу. Ще з даосами подорожувала юна діва, але її з усіма зручностями та пошаною розмістили в будинку сільського старости.

Господар це все розповідав, а щоки його то багряніли, то, навпаки, сіріли, а губи дивно тремтіли. Але жодної клятьби на ньому не було — Вей Ін перевірив про всяк випадок! — а звертати увагу на щохвилинну зміну забарвлення здалося неввічливим. А от познайомитися врешті-решт із героями — то набагато цікавіше!

Як вже на те пішло, Вей Ін розраховував апелювати до славнозвісної даоської шляхетності та заселити до кімнати славетних благодійників безіменного містечка хоча б зо двійко адептів. Проте як побачив першого з героїв, так і усвідомив гірку правду: нічого з того задуму не вийде. Бо першім Вей Іну кинувся у вічі Сюе Ян, а з цим пива не звариш, а як звариш, то все йому й віддаси.

Сюе Ян супився. Сюе Ян гнівався. Останній яогуй, конаючи, вчепивсь його даочжанові у плече. Брудними, нечищеними зубиськами! У шляхетне тіло! В яке мав право вчіплюватися виключно Сюе Ян!

Яогуй сконав жахливо та криваво, найбільший зі шматків, що від нього залишився, не міг би нагодувати зголоднілу бабку, але Сюе Ян перебував у розпачі. Його чарівний даочжан, біліший за сніги, спливав кров’ю, що її було пролито наймерзеннішою з істот! Та як боги дали цьому статися?

Та як він сам дав цьому статися?

Зціпивши зуби і щохвилини лаючись, Сюе Ян перев’язав рану і за допомогою Сон Ланя дотягнув свого даочжана до напіврозваленого гірського будиночка, де в заростях ялівцю раптово помітив безхазяйного віслюка. Ото дарунок долі, ще й платити нікому не треба! Віслюк не виявив палкого бажання допомогти, проте Сюе Янові, який нарешті знайшов можливість потурбуватися про ближнього (а ближнім він вважав винятково даочжана Сяо Сінченя), і за вухом не свербіло. Спійманому віслюку продемонстрували Цзянцзай, і дурна тварина раптово зрозуміла майбутні перспективи: або слухняно тягнути Сяо Сінченя до заїзду, або бути страченим на горло та померти такою само лютою смертю, як і паскудний гуй. Віслюк вирішив, що краще вже попрацювати заради даочжана.

Під час подорожі усе погіршилося: виявилося, що даочжанові для повного одужання від отрути, яку впорскнув у плече мерзенний яогуй, потрібна одна хитра трава, яка у тутешній місцині не водилася. Замість неї от просто поруч водилася інська магія, за допомогою якої Сюе Ян міг розправитися із отрутою однією лівою, але даочжани одностайно виступили проти. На думку Сон Ланя, Сюе Ян завжди плював із маківки Башти Кої, але ж Сяо Сінчень…

У містечку Сон Лань негайно рушив до місцевого лікаря, а Сюе Ян та хворий Сяо Сінчень — до заїзду. Там вбивця яогуїв за допомогою посмішок, добрих слів, злих слів та руків’я Цзянцзая вибив з господаря ключі від єдиної вільної… гаразд, гаразд, не зовсім вільної, навіть зовсім не, але кого це цікавить? — кімнати, і замкнувся там, намагаючись одночасно нагодувати, перев’язати та втішити даочжана Сяо Сінченя. Здається, поталанило тільки перев’язати. Ну й ще частково нагодувати. Цукерки Сюе Ян мстиво зжер самотужки — даочжанові вони не на користь, тож нехай пручається, скількимога, — а рисовий суп та з двійко булочок-маньтоу чесно упхав до рота Сяо Сінченю. Сон Лань все не повертався, тож Сюе Ян вирушив на розвідку — він так зазвичай називав власне прагнення ледь не на смерть усіх налякати. Зовсім на смерть не можна було — Сяо Сінчень дуже засмучувався.

— А тобі, братику, сьогодні поталанило, — мовив Вей Ін, вислухавши це. Здивувалися усі, навіть Другий Нефрит, який вичавив з себе питальне: «Мгм?»

— Це ти що маєш на увазі, вчителю Вей? — дуже лагідно та дуже тихо спитав Сюе Ян, намацуючи руків’я Цзянцзаю.

— Та що маю, те й… маю, — Вей Ін трохи винувато поглянув на Лань Цзяня. Той вдав, ніби не помітив. — Якраз маю ту травичку, котру ви усі шукаєте. Ось тут, — Вей Ін виразно струснув мішечком-цянькунь.

Лють Сюе Яна миттєво вщухла. Він уявив собі обличчя Сон Ланя, котрий причвалає із травичкою — а то й із порожніми руками! — та побачить, що без нього чудово впоралися.

— Вчителю Вей, — Сюе Ян прискіпливо вдивлявся в оманливо-безтурботне обличчя Вей Іна, потім безнадійно зітхнув та спитав навпрямки: — Що ви за це бажаєте?

Овва… Вей Ін бажав відразу багато чого. Спинилися на трьох адептах, підселених у кімнату («звісно, якщо Сяо Сінченю покращає»), та трьох глеках вина, поставлених на стіл. Сюе Ян так зрадів, що навіть майже не торгувався, поквапившись віднести здобич своєму даочжанові. Незабаром господар притеребив вино — не «Посмішку імператора», звичайно, але теж незлецьке. А потім Сюе Ян притягнув рисову горілку і Сяо Сінченя. Ось тоді, власне кажучи, все й почалося.

— Питання, хто кого пережлуктить, є важливим в усіх культурах! — виголосив Вей Ін, перехиляючи чарку та вицідивши її до донця.

— А також в усіх орденах, — підтакнув Сюе Ян, який умів на гулянках укласти під стіл усіх у Башті Кої, а також навкруги неї. Ходили затяті чутки, що одного разу він перепив Нє Мінцзюе, і саме за це очільник Нечистої юдолі й знелюбив безштанька з Куйчжоу.

— А також в усіх орденах, — сумирно погодився Вей Ін. — Тож хай почнеться герць!

Сяо Сінчень сидів біля Сюе Яна, м’яко посміхався чомусь, про що відав лишень він, і завчасу визнав, що програв, не зважаючи на лементування коханця. При цьому ображався Сюе Ян виключно через знеславлення світлої постаті даочжана, «який здатен геть на усе! Навіть… навіть зовсім на усе!» І ніхто не мав цю світлу постать оббріхувати, із самим даочжаном включно.

— Врешті-решт, ти мене пристро… присра… приструнчив! Хіба це легше, ніж усіх пережлуктити?

Вей Ін витягнув губи трубочкою і перший погодився — мовляв, так, на отакий подвиг здатен лише великий герой. За це й випили. Потім грюкнуло.

Якої холери Лань Цзянь, що пластом лягав від одного-однісінького ковтка вина, щиро вирішив, що здатен видудити чашу з горілкою — це таємниця, розгадати яку можуть тільки небожителі, та й із них не будь-хто. Мабуть, забагато вражень було.

Вей Ін підхопився та під сюеянів регіт заходився надавати Другому Нефриту хоч скільки-небудь добропорядну поставу, але домігся лишень того, що Лань Цзянь витягнувся просто під столом, склав руки на грудях та тихенько захропів.

— Чого це ти пельку дереш, наче віслюк? — не витримав Вей Ін. Сюе Ян похлинувся горілкою, запалисто підскочив:

— Це ти кому, йому чи мені?

— Сюе Яне, — Сяо Сінчень спробував покласти долоню на плече своєму темному серденькові, але того вже було не зупинити:

— Ні, ти скажи, скажи, учителю Вей!

— Я усім вам! І не буди Лань Цзяня, він втомився за день!

— А я хіба не втомився? І сам ти віслюк, учителю Вей!

— Будь ласка, зупиніться! Завжди можна замиритися…

— Хрр…

— Іа! Іа! Іа-а-а-а-а!

Останнє зауваження, точніше, його сила і тривалість, змусило замовкнути усіх — неможливо лаятися, коли поруч ревуть два віслюки. Хіба що Другий Нефрит виявив нечуваний самоконтроль і так і не прокинувся.

— Гм… — прокашлявся Вей Ін, коли віслюки припинили спілкуватися, та під час павзи, яка настала, люди відчули себе трохи дурноголовими. — Даочжан Сяо Сінчень має рацію. За це треба випити!

Випивачка пішла своєю чергою — темні заклиначі жлуктили чарку за чаркою, а Сяо Сінчень скочив за подушкою та ковдрою, подбавши про Другого Нефрита. Але якась думка вочевидь не давала спокою занадто діяльному Вей Іну. Нарешті він ту думку вхопив чи то за хвіст, чи то за вухо і вивалив перед товаришами по чарці:

— Гей, а-Яне, а чи в тебе віслюк прудкий?

— Та вже прудкіший за твого, вчителю Вей!

— А давай-но перевіримо?

Пізніше Лань Сиджвей і Сон Лань, який саме тоді повернувся (із порожніми руками, від чого Сюе Ян аж нетямився з радощів) в один голос стверджували: саме після цих слів Яблучко навіть не заревів, а заволав, вочевидь передчуваючи біду. Але Вей Іна вже годі було зупиняти, та й Сюе Ян поступатися не збирався.

Швиденько встановили дистанцію змагань — «від цього столу до ось того дубу», як висловився безштанько з Куйчжоу, тицяючи пальцем у даочжана Сон Ланя. Після деякої суперечки дуб вирішили переставити на декілька сотень кроків далі від таверни, а в якості стартового стовпчику замість столу використати Другого Нефрита, що солодко похропував.

— Ми його о-о-ось тамочки поставимо, і даочжан, — Сюе Ян пестливо доторкнувся до рукава Сяо Сінченя, — спочатку пана Ланя трохи притримає, а потім зронить. Це й буде оповісткою про старт.

— Я тебе зроню! Я тебе самого зроню!

— Йой, та не фатигуйся ти так, вчителю Вей. Пана Ланя спіймають адепти. Для чого ще ті адепти потрібні, якщо не для лову падаючих Нефритів?

У бесіді про користь та шкоду від адептів у підсобному господарстві та на рисових полях сплив якийсь проміжок часу, і Сюе Ян виявив настільки глибоке та всебічне розуміння справи, що Вей Ін навіть зав’язав язика. На кілька секунд. А потім повернувсь до більш нагального, точніше, нагально-падаючого питання. Домовилися, що Другого Нефрита відпустять зовсім трошечки, тільки на цяточку, і відразу ж спіймають. Трохи заспокоєний тим, що почув, Вей Ін пішов готувати Яблучко до забігу.

За його спиною А-Цин, яка з’явилася бозна звідки, хвацько букмекерувала. Слід визнати, що усі адепти клану Гусу залишилися вірними ордену та водносталь поставили на Вей Іна. У свою чергу Сюе Ян по-молодецькому вдарив кулаком та попри слабкі заперечення Сяо Сінченя сам брязнув гаманцем:

— Ставлю на себе!

Метикуватий Сон Лань, який теж встиг випити, проте ще пам’ятав про принцип справедливості, розділив власні гроші на три частини і одну відразу поклав назад до цянькуня — хтозна, які витрати із такими товаришами раптово виявляться нагальними? А потім урочисто проголосив:

— Немає Інь без Ян, так само як немає Ян без Інь.

— Тобто ставиш на обох? — шанобливо цокнула язиком А-Цин. Сон Лань кивнув, і сторони ударили по руках.

Тим часом Вей Ін витяг з пазушини яблуко та показав віслюку. Той витяг шию, гучно принюхався.

— Бачиш? Як виграємо — віддам тобі його та ще десять… ні, двадцять таких само! Зрозумів? Лишень виграй!

Яблучко подивився на Вей Іна скептично, але заперечень не висловив. Втім, згоди також. Мовчав, на зразок Будди із квіткою, котрий мовчки передавав своє вчення.

Сюе Ян вчинив простіше: віслюк без імені вже був ознайомлений із Цзянцзаєм, а зараз Сюе Ян дав його понюхати. Віслюк був позадкував, але безштанько з Куйчжоу недарма зажив собі слави через надмірну завзятість, тому Цзянцзай з’явився просто перед наляканим храпом віслюка.

— Як виграєш — залишишся серед живих, — резюмував Сюе Ян та потяг віслюка на вихід.

Дві команди під хропіння Другого Нефриту стали на стартовій межі, котру провів гілкою по землі Лань Сиджвей, а Вей Ін із Сюе Яном кілька хвилин коригували — кожен у свій бік, аж доки А-Цин не вибухнула прокльонами. Сяо Сінчень урочисто підняв над головою руку Лань Цзяня (решту тіла Лань Цзяня дбайливо тримали адепти клану Гусу), порахував до трьох і відпустив. Віслюки кинулися наввипередки, а наїзники підганяли їх п’ятами по боках. Досить довго вони бігли голова до голови, вухо до вуха і хвіст до хвоста, аж поки Сюе Ян у гарячці змагань не прикликав Цзянцзай. Віслюк, якого привласнив безштанько з Куйчжоу, чи то схлипнув, чи то верескнув і так стрімко кинувся уперед, що аж загуло.

— Гей, Яблучко, мерщій за ним! — загорлав Вей Ін, насправжки замислившись, яке з іньських замовлянь тут стане у нагоді. Але на думку нічого не спадало, тільки кортіло озирнутися та перевірити, чи надійно тримають Другого Нефрита, а якщо ні (бо він, що не кажіть, важкенький!), то чи штепно його поклали горілиць і чи добре про нього подбали.

Тим часом Яблучко неабияк зацікавився сірою хвостатою дупою, яка перед ним майоріла.

— Яблучко, та він же ж хлоп! Тобто, віслюк! Де твоя гідність, самоповага, мораль… кгм-кгм.

— Як твій віслюк надумає злягатися із моїм — вколошкаю! — грізно заволав Сюе Ян. Яблучко вишкірився і рвонув уперед — але лишень задля того, щоб із другої спроби вчепитися у ногу мерзотника, що насмів осідлати його новий предмет жадання. Вей Ін ще встиг із подивом свиснути:

— Яблучко, якби ж то я знав, що тобі до смаку м’ясо — пригостив би вепревим колі…

Решту він проказати не встиг: Сюе Ян щосили брикнувсь, а потім ще разочок. Частина холоші все ж залишилася в зубах Яблучка, але потім твердий підбор вгатив віслюкові просто межі очі. Під відчайдушну лайку Сюе Яна Яблучко загубив крок, крутячи головою та смикаючи вухами. Вей Ін відчув, як невблаганні закони природи зривають його з віслюкової спини та жбурляють у повітря. Ох, лишенько — меч та будь-яка дружня підтримка під час перельоту не передбачалися. Земля спочатку полинула у далечінь, потім поближчала, потім зовсім наблизилася — і Вей Ін зорав обличчям дорожню пилюку.

Відразу змінивши клятьбу на дике тюкання та лихий регіт, Сюе Ян підострожив власного віслюка п’ятами та рвонувсь уперед. До фінішу залишалася якась дрібка кроків.

Вей Ін був підвівся трохи, щоб… та він сам достоту не знав, щоб що саме. Заклясти куйчжоуську підлоту? Таж відіб’є, ще й Лань Цзянь засмутиться… Але бачити пику Сюе Яна, що всівся на віслюку майже навзадгузь і радісно зубоскалив, було нестерпно аж за край.

Мабуть, Яблучко почувався так само. Тому він промчав просто по господареві (відносно чуйно, лише кілька разів зачепивши копитами) та кинувся наздоганяти негідника. Важкої ноші на спині вже не було, тож зробити це вдалося значно легше. До того ж, віслюк Сюе Яна, залишившись без пильного нагляду, звернув з битого шляху до дерева. Стишити швидкість йому, певна річ, і на думку не спало. Відтак важка гілка, що росла біля самої землі, сколупнула з віслюкової спини вже самого Сюе Яна. Він полетів так само, як Вей Ін за кілька секунд до нього, і Яблучко промчав по ньому так само — уперед, до предмету свого нестримного кохання. Регіт змінився вибухом прокльонів, медом мазнувши по вухах Вей Іна. А потім Старійшина Іліну відвів погляд від позорища і подививсь далі, на обрій, достоту як сказано у статуті Гусу Лань. І не пошкодував.

Два віслюки стояли поруч під деревом, скидаючись на гравюру «Закохані птахи під весняною вербою». Звісно, замість пташок — віслюки, але сутність однакова: хропи такі самі ніжно-закохані. Ці двоє знайшли один одного. Залишилося тільки вмовити Сюе Яна не змінювати це ідилічне видовище на яке-небудь значно менш приємніше, наприклад, «Під весняною вербою два вительбушені віслюки».

Сяо Сінчень, схоже, думав так само, бо миттю опинився поруч із безштаньком з Куйчжоу та й почав турчати — іншого вислову Вей Ін знайти не зумів.

— Чотири закохані віслюки під весняною вербою… — промурмотів Старійшина Іліну, і Сюе Ян, який начебто подобрішав, обернувсь і підозріло втупивсь поглядом у «вчителя Вея». Але той чудово вмів зберігати безневинний вигляд, навіть сидячи в дорожній пилюці з відбитком копита на шатах.

Потім Лань Сиджвей допомагав Вей Іну, А-Цин лаялася із Сон Ланем, котрий намагався довести, що оскільки він ставив на обох, то в кінцевому підсумку виграв (на жаль, докази були визнані вкрай непереконливими, проте усі ознайомилися із багатою та вкрай барвистою дівочою лексикою), а Сюе Ян і зовсім кудись зник. Разом із Сяо Сінченем. І не з’являвсь аж поки на зорю не зайнялося, тож адепти цілком спокійно переночували у кімнаті, яка призначалася даочжанові. А Лань Цзянь в усій цій метушняві продовжував спокійнісінько похропувати. Вей Ін намагався був самотужки перенести його до кімнати, проте удар об землю разом із ударом об віслючі копита зробили свою чорну справу, і сил в нього залишилося скупенько. Щодо Яблучка, то він допомагати відмовився навідруб, лірично вимахуючи хвостом та пустотливо прикусуючи сюеянова віслюка за чубок. Врешті-решт добрий господар заїзду запропонував покласти Лань Цзяня в одній з возовень і навіть допоміг його перетягти. Судячи зі звуків, що долинали із сусідньої повітки, Сяо Сінчень забрав свого невгамовного любчика саме туди. Але Вей Іну це до стелі було, адже в його руках знаходився найчудовіший у своїй нескаламученості сплячий Лань Цзянь.

Ось саме тоді Вей Ін і зняв остаточно стрічку з Другого Нефрита. Виключно щоб не заважала приводити Лань Цзяня до тями всіма можливими способами. А то під руки та під губи лізе, відволікає від процесу.

Вранці, коли залишки стрічки знайшлися у ненажерливій пащі Яблучка, Лань Цзянь ані пари з вуст не вимовив, проте помітно засмутився. Довелося втішати, а задля цього конче було необхідно залишитися у заїзді ще на кілька діб. Заразом ще й вигадати що-небудь, аби дядечко Нефритів не влаштував усім превеселе життя. Тобто ще більш превеселе, ніж те, що й без нього саме влаштувалося.

Спочатку Вей Ін намагався виправити становище, виготовивши таку саму стрічку. Для цього він примогоричив Сюе Яна, і два темних мага заходилися працювати. Однак якщо ти некромант, то ший не ший — все одно вийде щось темне і кусюче, а в цьому випадку — ще й летюче, тож підсумки кравецької некромантії остаточно відправляли у божі засвіти всією громадою, і в Сяо Сінченя знову відкрилася кровотеча… Коротше, винуватцем усього був визнаний Сюе Ян. Він навіть не сперечався. Тільки сторгував у Вей Іна покращення власної Стігійської тигрячої печатки, а потім особисто розповідав по всіх усюдах, який він винний і в чому саме. Безштанько з Куйчжоу був красномовним, тож усі повірили. Навіть Вей Ін якось спіймав себе на тому, що вже ладен повірити сюеяновим побрехенькам. В будь-якому випадку, легенда про Стрічку, Яка Маку Наїлася, стала куди відомішою, аніж трапунок із Стрічкою, Яку З’їв Віслюк, а цього Вей Ін і потребував.

А на стіні в Гусу Лань з’явився черговий припис: «Заборонено знімати налобну стрічку поруч з віслюками». Але, якщо вірити буркотінню Лань Ціженя (яке підозріло співпадало із думкою Сюе Яна), Другий Нефрит клану Гусу цей припис порушував повік-віків.