.

Короля трьох земель зрадили двічі за життя.

Першими були батьки ще молодого юнака. Вони не по своїй волі залишили його сиротою. Дванадцятирічний хлопчина довго тужив за рідними, і коли в його шістнадцяте сонцестояння його назначили панівним королем, він був повен смутку та розпачу.

Другий випадок стався в його вісімнадцяте сонце. Весна буйно розкривала свої пелюстки, тепло нестримно поверталося за птахами, а вітер поєднував смаки нового життя.

Після входження на престол граф  другого королівства засватав свого милого й ніжного сина з молодим королем. Всі три землі оголосили свято на три седмиці. По кожному місту пролетіла звістка про шлюб. Кожна впливова родина намагалася віддати дари юному принцу на знак вдячності. Спокою тоді не було ні в одному кутку.

Намджун душі в ньому не чув. Кохав до нестями, на руках носити хотів…

Все сталося напередодні весілля.
Наближалося літо. Погода швидко змінювалася. Світанок зустрічав холодом, вітер бурхливо бив тіло, розгойдуючи вирослу мураву дедалі сильніше. Десь в голові плескався роз’ярений буревій від розуміння.

Перед очима стояв хлопець, чорняві пасма дико хиталися на вітрюгані. Обличчя сповнено надією, багрянцем налиті щоки, а очі сяють мов зірки в найчарівнішу ніч. Рубатка молодшого, яка явно була не з королівського гардероба, нестримно приймала різні форми.

– Чи відпустиш мене?

Тихе благання лунає з малинових вуст. Вуха ніби закладає, він нічого не чує, або не хоче більше чути. Смуток. Його губи приймають вигляд протяжної лінії, а очі тліють дедалі хутчіше.

– Йди.

Хрипло та стримано. Без злості, без суму. Ніби байдуже. Але серце зупинитися хоче, воно не виживе без нього.

Чорні райдужки наповнюються радістю, вдячністю та не вірою. Вуста розтягуються в щирій усмішці, а руки пливуть до рідного тіла. Обійми виходять не стриманими, дещо не обережними та міцними. Вони прощаються. Скоріше за все назавжди. Їх життя тепер пливе в різних течіях великої річки.

Тепло зникає, як і руки Юнґі. Він наостанок дивиться щасливо й тягнеться до обличчя парубка. Легкий поцілунок у скроню, який навіть за дотиками не залишається й останнє: дякую.

Він дивиться на те як поспішаючи та невтримно біжить униз юнак. Його спина пряма, руки розгойдуються сильніше, а біг сповнений рішучості. Він впевнений, що з його очей течуть сльози, але точно не для нього. Він біжить, дедалі хутчіше, його волосся більше не виглядає обережним, він більше не є ідеальністю королівського двору.

Намджун дивиться як Юнґі влітає в обійми хлопця. Юнак його знає, садівник. Міцний хлопак, років двадцяти, з неймовірно білим волоссям та великою посмішкою. Дещо незграбний та дурнуватий, проте… Коханий. Так щиро й ніжно коханий Юнґі. Вони разом дивляться у сторону Джуна та махають йому, усміхнено та вдячно.

Після того дня Кім Намджун більше не прагнув одружитися та знайти своє кохання. Він був розбитий для себе. Розумним та хоробрим для свого народу. Мужнім для своїх воїнів. Добрий зі своєю прислугою. Та ніжний з дітьми.

Він був покинутим.

Спливали літа. Сонце сходило вгору, та згодом падало вниз. Великий круглий диск оминав усі його володіння, зупинявся на деякий час в небі та освічував красу. Сонце було світилом яке відраховувало роки прожитого часу. Деякі бачили його вже так багато разів, а інші тільки вперше. В той день сонце зайшло в зеніт планет, чудо припало на двадцятий рік правління короля.

Небо було похмуро затягнуто. Люд поспішно вдягав шерстяні каптани, топили пічки та надійно ховали запаси. Холод ставав міцнішим, небо затягнутим, а літня зелена пір’їна ставала білосніжною. Близилась зима.

Пороша поступово вкрила усі землі. Температура знизилася у тяжкий мінус, обличчя неприємно щипало від морозцю. Галас на місцевостях від дітей, що були раді таким дарам. Дорослі стурбовано спостерігали за змінами матінки природи. Свята радісно готувалися стукати у двері.

Календарні циклічні свята були не зміні, традиції які набувалися століттями шанувалися. Усі сім’ї привітно приймали гостей, готували традиційні страви з плодів які так тяжко вирощували влітку. Гомін розливався вулицями, кожна площа була прикрашена, а новорічний ідол убраний святково цяцьковано.

Діти вдягали мальовничі каптани та весело брали до рук головне світило. Просили злагоди й добра в оного року.

Чоловік в писаному золотом ханьфу проходиться поміж будинків, крізь галасливе бешкетування дітей, лай собак та сповнені теплом й затишком будинки. Сніг дужче осипається на землю, вкриваючи розчищені доріжки білою крупицею.

Стояли сутінки, той час коли люди потихеньку збиралися на головній площі. Запалювали вогні у ліхтарях, обмінювалися історіями та настроєм. Пили теплий алкоголь, грали музику й танцювали.

Шовк приємно шуркотів від рухів, спокійні кроки до центрального місця святкування й легка посмішка на вустах. Намджун любив зиму, більше ніж літо. Холод вмів окутати тіло так, щоб душа не відчувала себе самотньо. Близилась ніч. Пісні, хороводи, танці дедалі заповнювали усі вулиці.

Свято тривало всю ніч, за ним день, два й так зо два тижні. Але сьогодні ми тільки в початку.

Загадування бажань, ворожіння й історії. Все це здавалося чимось безглуздим та веселим. Чоловік бувши малим хлопчиськом обожнював ворожити на своє кохання й успіхи. Колись це було для нього найважливішою річчю на зимові свята. Зараз, подорослішав, пройшовши випробування життя, він не вірив у бажання. Не хотів у них вірити.

Бо знав, воно колись зрадить його.

Народ мріяв, бажав, просив. Різне.
Хтось плакався аби йому пощастило в наступному році з врожаєм. Хтось просив собі гарного чоловіка, мужнього та люблячого. Хтось хотів іграшок або солодкого. Але їх об’єднувало благання про добробут короля, гідну пару для нього, перемоги та здоровість.

Кожен вірянин знав, що якщо їх володар буде задоволений, їх життя буде гарним.

Світило було задоволено проханнями та виконало бажання молящих.

В наступний святковий вечір чоловік зустрів його.

Він був молодим, сором’язливим та незграбним. Його волосся було чорняве як вуглець, очі бездоганно темні, а вуста червоні. Ланіти покриті червонцем від морозу, по тілу блищав шовк темно синього кольору, де на рукавах ханьфу є золотим розписом фамільний знак. Птах. Золота лелека.

В долонях він тримає цікавий скарб, яблуко, яке покрито чимось незвичайним для цієї країни. Навкруги люди, схоже його воїни. Його погляд стриманий з деякою цікавістю, пухнасті вії на яких залишилися сніжинки та якась невинність у тих райдужках.

– Приємно Вас побачити, пане Кім. Не очікував на нашу з Вами зустріч. – радісно видає юнак та посміхається ще дужче. Почесно віддає свій скарб у руках варті.

– Радий вас бачити, принц Кім. Чи давно ви у нас?

– Приїхав побачити як Ваш народ святкує, пане. У Вас тут так зимно й чарівно, на наших землях холоду не було вже багато століть.

Веселий голос, незграбні рухи по великому снігу та сміх. Дивакуватий й дещо, взагалі, не стриманий. Не такий, який повинен бути при зустрічі з людиною вищим рангом за тебе.

– То ви надовго тут, Сокджин?

– Не знаю, батько дещо злий на мене. Якщо Ваша Величносте не буде проти… То я благаю про малу допомогу. – дивиться так ніжно й плескає очима, просить.

Намджун не був людиною великої витримки. А тим паче витримки не мав при такому погляді. Чоловік зітхнув лагідно й кивнув.

– Дякую, Намджуне.

Хлопець був молодшим за чоловіка, не стриманим та веселим. Він допускав помилки в спілкуванні з вищими чинами, але цей уступ розлився непроханим теплом всередині короля. Йому було… Приємно?  Так. Дещо.

– За що ж на вас гнівається батько? Невже ви зробили щось погане.

– Зовсім ні. Він не був радий тому, що я вирішив навідатися до Вас. Його розгнівала моя легкість, бо не бачу сенсу заздалегідь писати чинам та просити їх про відвідування. Я хотів бачити не Вас, вибачте мою неповагу. Я хотів бачити Ваш світ.

Вони проходили крізь прикрашені хати в яких лунали пісні. Сьогодні свято в колі сімей.

Серце заходилося у ритмі від слів, його щоки зрадницьки покривалися червонцем. Пар з носа виходить частіше, від пришвидшеного дихання. Намджун в небезпеці своїх власних почуттів.

– Чим вас зацікавив мій світ?

– Ви виглядаєте стриманим, натомість Ваш народ веселий, задерикуватий  та манірний. У світі ходять балади про Вас. І мені здається, Вас ніхто не знає. – погляд спрямований на чоловіка викликає мурахи по тілу. Він зачарований й захоплений.

– Проте, про Вас постійно кажуть одне й те саме. Як мені знати, що є правдою.

– І у багатьох ви випитуєте правду?

– Ви єдиний, пане Кім.

Хлопець йде дедалі вперед, до головної площі. Проте, чоловік застиг на місці.

Це було зізнання у… Коханні? Чи одинока серце, яке роками не знало таких почуттів взагалі зійшло з глузду…