3333.

дякую, що були зі мною <3

(가호 — stay here)

Вони повертаються до Сеулу ранковим рейсом, а мовчання стало вже якоюсь новою традицією: Юнгі без кольору в очах дивиться у вікно на перисті хмари, а Чонгук намагається не розчавити рукою підлокітник.

Він такий ідіот. Чому одразу не зрозумів, чому змусив Міна сумніватися у собі? Якби Чон одразу сказав про свої почуття, а не чекав для цього принагідного моменту, манни з небес або ще чогось, нічого б цього не було. Можливо, зараз Юнгі посміхався б своєю чарівною цукровою усмішкою, шумів та гигикав, як завжди, розповідав йому тисячу випадкових фактів за секунду і був би просто щасливим. Але мудрі рішення завжди повинні відстояти чергу з ідіотських, аби їх реалізували, і це жахливо.

Квартира здається чужою навіть для Чона, ніби вона й не його зовсім, якась холодна, буцім вимкнули опалення. Юнгі одразу ж, не впустивши й слова, піднімається до себе, а старший плететься на кухню, відбуцнувши валізу вбік. Він набирає у склянку прохолодної води, поливаючи фікус, проводячи долонею листям, й думає, що робити. Чонгук пообіцяв Міну не турбувати його, але чи це можливо, якщо Юнгі такий, що неможливо стояти осторонь і просто дивитися. Його постійно хочеться торкатися, тримати за руку, обіймати, цілувати в маківку, викрадати смішинки та просто кохати. Юнгі був створений для того, щоб його любили та цінували, але Чон чомусь не впорався зі своїм завданням.

Будні здаються звичайними та нічим не примітними, наче все, як завжди, на своїх місцях. Чонгук працює так само, де сяде чи ляже: у кабінеті, на дивані в залі, на підлозі, а Мін, як і раніше, будить його — тільки замість ніжних торкань, тихий стукіт у двері; готує сніданки, обіди та вечері — утім, вони не базікають, як раніше, не обговорюють будь-яку нісенітницю та не сміються; дивляться якийсь фільм чи серіал увечері — але замість кумедних коментарів Юнгі на тлі та жартів, лише тиша. Все виглядає, як і раніше, таким самим, тільки мовби у цій реальності вимкнули світло, наче фарби затьмяніли, і їх змило ацетоном.

Міну фізично важко дихати. Йому здається, що з кожним днем, з кожною годиною та хвилиною хтось потихеньку перекриває кран, що подає повітря, і у якийсь момент він просто задихнеться. У нього болить все тіло, але найбільше душа. Усередині все суперечить самому собі: він найбільше всього на світі хоче впасти в обійми Чонгука, коли той спокійно сидить за комп’ютером на дивані, укласти голову на його коліна та дивитися знизу вгору, запам’ятовуючи кожну рису обличчя. Хоча кому Юнгі бреше — він запам’ятав їх усіх уже давним-давно, мовби в очі вбудовано найякісніший у світі фотоапарат. А друге почуття, холодне, в’язке, мерзенне, не дає спокою та заважає спати ночами, мучить тривогою та в’язкими кошмарами. Йому гидко від самого себе, і начебто немає нікого поруч, хто б осудливо дивився, обговорював за спиною кожен його крок, проте здається, що власне відображення набагато красномовніше їх усіх. Міну ввижається, що він божеволіє, тому що бажання залишитися поряд та бажання бігти звідси з усіх ніг — рівносильні. Але правильне рішення, на жаль, лише одне.

У п’ятницю в Чона ввечері планується важлива зустріч, тому він їде до офісу. Юнгі на це киває, не сказавши жодного слова, та зачиняє за ним двері. Чонгук їде за кермом із нервовим мандражем, мало не пролітаючи на червоний і косо паркуючись біля будівлі. Сьогодні останній день, місяць контракту минув, а чи продовжуватиме його молодший  — загадка, на яку він десь там, під ребрами, знає відповідь. Утім, Чон щиро сподівається, що так. Яка різниця, хто що подумає, кому яке діло до чужої думки? Чому Юнгі почувається некомфортно, навіть якщо вони розірвуть ці безглузді умови, не обтяжуючи себе непотрібними пунктами. У чому проблема, якщо вони кохають одне одного? Він усіма силами намагається засунути цю довгу чорну скриньку, яка тягне назад, подалі і не думати про це хоча б на час ділової зустрічі.

Всупереч усім очікуванням та нелюбові Чонгука до такого роду заходів, вона проходить добре, навіть якщо періодично загальна увага була прикута до ноги Чона, що смикалася безперестанку. Хосок, який виглядав, в цілому, ще більш дивним, ніж зазвичай, лише кілька разів штовхнув його під столом. Після останнього потиску рук й натягнутої усмішки, Чонгук вилітає з кабінету, блискавично прямуючи до машини.

«Будь ласка, будь ласка, будь ласка», — кричить все нутро, коли він намагається вичепити ключі з кишені.

Педаль газу вдавлюється майже на максимум у підлогу, а на поворотах мало не заносить. Чон мчить, як навіжений, хоч би встигнути. Якийсь фантомний страх, що Юнгі зараз зникне, пропаде з-під його носа, залишившись лише химерним спогадом, б’ється у вухах голосніше за серце. Він швидко паркується, залітаючи сходами на чотирнадцятий поверх, тому що ліфт довго їде, і відчиняє двері. Чонгук з полегшенням видихає, коли помічає, що в будинку горить світло, знімаючи пальто й прямуючи до вітальні. Під грудьми все одно якось нервово давить каменем, і зараз він розуміє чому.

Юнгі сидить на барному стільці у своєму старому пуховику та кедах, які так і не викинув, зберігаючи десь під ліжком у таємниці від Чонгука, тримаючи в руках той самий невеликий рюкзак, з яким приїхав. Серце Чона пропускає удар, й він, мов сліпий, на дотик, майже чіпляючи стіни, підходить ближче. Мін залишив усе, все, що купив йому Чонгук, ніби нічого з цього не потребує.

— Юнгі? — гукає Чонгук молодшого, і той піднімає на нього порожній погляд.

— Я йду, — просто-таки відповідає Мін, зіскакуючи зі стільця та закидаючи сумку на плече. — Я чекав на тебе, щоб віддати ключі. Ти виконав свою обіцянку і нічого не робив. Але проблема в тому, що ти просто є.

Він кладе на стільницю зв’язку з ключами від квартири, на якій передзвонює підвіска зі слоном, яку Юнгі купив у Бангкоку — у Чона на ключах, до речі, така сама. Поки в голові луною розходяться чужі слова, Чонгук думає, що зараз вибухне, вибиваючи вікна та розбиваючи посуд, бо стає неспроможно дихати. Мін хоче вже йти до дверей, проходячи повз, проте Чон обережно бере його за руку, зупиняючи.

— Будь ласка, не треба, — благає Чонгук, переплітаючи свої пальці з безвольними пальчиками Юнгі, котрий тупо дивиться у підлогу.

Це складний крок, найважчий у житті. Коли він збирав речі, здавалося, що його душа потихеньку, ніби лушпиння з риби, відходить від тіла, розлітаючись по квартирі та в’їдаючись в усі поверхні, аби навіки залишитися в ній. Він справді прикипів до цього місця — точніше не до нього самого, а до Чонгука. Юнгі приклеїло намертво, наче суперклеєм, і він по шматочку віддирав себе звідси разом зі шкірою. Міну краще забути про все, про свої почуття, про чонові руки, про його родимки та маленький шрам на щоці, про його кумедну манеру кричати на техніку, мило злитися, вибирати броколі з їжі, поки молодший не бачить. Юнгі був би щиро вдячний, якби нейтралізатор існував, аби стерти все про програму «Чон Чонгук» у його голові начисто*.

— Ти обіцяв, що відпустиш мене, — молодший змучено видихає, намагаючись стримати схлип, бо він справді втомився.

Чонгук думає, що, либонь, впасти з багатоповерхівки у чан із кислотою не так боляче і страшно, як зараз відпустити Юнгі. Проте на руках немов кайдани, а на ногах — гиря каторжника, й він нічого не може зробити.

— Але я не можу, — шепоче Чон, проте Мін непохитний.

Він м’яко прибирає чонову руку, востаннє торкаючись чужої бронзової шкіри, та, не обертаючись, йде. Скрип дверей, світло, завіс, останній акт, кінець вистави. Чонгук стоїть, витріщаючись на темний коридор, ніби глядач в останньому ряду, розуміючи, що все закінчилося. І дурень той, хто вигадав фразу: «Якщо любиш — відпусти», бо якщо любиш, треба тримати руками та ногами, рити під собою землю, чіплятися за стіни, не відпускаючи. Але якщо така воля Юнгі, Чон не має права чинити опір.

01101001 01101100 01111001 00001010

На вулиці талий сніг змішується з брудом, роблячи місто до неподобства потворним. Пішоходи поспішають по калюжах, бажаючи якнайшвидше сховатися по хатах від цієї мерзенно капосної погоди, а на узбіччі все ще валяється конфеті, що залишилося після нового року. Юнгі дивиться, як з гілки капає вода та думає, що треба відкласти із зарплатні гроші й купити собі гумові чоботи. Бажано якісь із жовтою уйобською качкою, щоб контрастувати на тлі убогого пейзажу. Він витирає ганчіркою стіл, прибирає порожні філіжанки з-під кави, розуміючи, що клієнти сьогодні вже навряд чи передбачаються, й перевертає табличку на вході до кафе. Мін залишає тацю на стійці, забираючи чашки з гарячим шоколадом, та сідає до Чиміна, котрий сидить у телефоні й чекає на нього після зміни, аби піти додому. Пак нахмурює брови та дує губи, щось швидко друкуючи, та переводить погляд на Юнгі.

— Гадаєш, мене посадять за навмисне вбивство? — він відкладає телефон, задумливо потираючи підборіддя.

— Років на п’ятнадцять точно, — сміється Мін, думаючи, що Чиміна загребуть у ментівню хіба що за крадіжку у винному магазині.

— Тоді я закопаю Хобі в найтемнішому лісі, — старший заривається пальцями у волосся й розминає перенісся, бо книжки з натяками вже не допомагають. Там і тренінг буде до пізді.

— Що на цей раз? — Юнгі відпиває какао та втомлено кладе голову на стіл.

Брати по дві зміни на кожен день й навіть у вихідні це він, звісно, погарячкував.

— У нас незабаром річниця другого місяця, і я йому весь час натякаю, що хочу каблучку від Тіффані, а він робить таке обличчя, що я розумію, що подарунком мені буде пара шкарпеток, як на новий рік.

Пак теж п’є какао та вкладається біля Міна, тяжко зітхаючи. А Юнгі посміхається, знаючи, що та сама бажана каблучка вже давно захована десь серед сорочок Хосока, бо, якщо Чимін залишається все таким же крізь роки їхнього з Міном знайомства, то Чон під його впливом давним-давно змінився, і на краще, до речі.

Він теж змінився, навіть якщо часу минуло всього нічого. Всі забобони щодо роботи у громхарчі та непримітних закладах стерлися, як пам’ять на жорсткому диску, якщо б на нього вилили колу, а каву він й насправді варить чудесну. Тепер Мін розуміє, що нічого не дається просто, і починати треба хоча б із чогось. Він все ще живе у ліпшого друга, який з радістю прихистив його після того, як розбитий вщерть та неживий Юнгі з’явився на порозі його хати зі сльозами на очах й без якоїсь потрібної частини себе. Мін постарається заробити грошей та винаймати квартиру самостійно, повернувши борг власниці минулої, дотягнути універ, аби не розчаровувати батьків, а потім думати, що робити далі. Усе життя в якийсь момент стало таким до безумства простим та прозаїчним, незважаючи на всі складнощі, що дихати стало легше. Утім, не набагато.

Юнгі все ще уривками повертається до квартири з панорамними вікнами, де завжди тепло, йому сниться сонячний Бангкок, і він все ще відчуває фантомний дотик іншої людини. Він не дозволяє собі думати більше належного, беручи з цих спогадів щонайменше, потім знову закупорюючи їх та замотуючи ізолентою так щільно, що ніхто на світі не зміг би більше відкрити. Це важко, але Мін начебто справляється, навіть якщо це повна брехня.

Дзвіночок на вхідних дверях весело дзеленчить, сповіщаючи про того, хто ввійшов. Юнгі не обертається, думаючи, що це Хосок, котрий вирішив після роботи зайти за ними, адже для клієнтів на дверях висить табличка «зачинено». Проте дивний вираз обличчя найкращого друга, який округлив очі та швидко блискнув поглядом на молодшого, змушує його підвести голову та обернутися, завмерши.

На порозі стоїть людина у пальті, плечі та каптур якої мокрі від дрібного гидотного дощу за вікном, а з черевиків капає вода. Мін напружує зір, аби переконатися, що перед ним не міраж, але всесвіт навколо раптом знайшов таку чіткість, що в очах починає йти ряботинням.

— Чи можу я замовити каву, будь ласка? — питає людина, проходячи всередину й одразу ж сідаючи за стіл біля них.

— Ми зачинені, — ледь чутно промовляє Юнгі, машинально піднімаючись зі свого місця, і стає поряд із чужим столом.

Мін пропускає повз вуха, що Чимін тихо пролітає повз них, кидаючи, що він зачекає на вулиці чи взагалі вдома — Юнгі так і не зрозумів. Він просто витріщається на людину, втрачаючи останнє з дихань, що жоден дефібрилятор у світі не допоможе повернути пульс.

Чонгук дивиться на нього у відповідь, і, якщо очі дзеркало душі, Мін у них бачить тільки себе. Секундне усвідомлення, хвилинна слабкість, та Юнгі розуміє — він не може без нього, як би сильно не намагався, як би не силився перекреслити ім’я та забути, він кохає і кохатиме до самого кінця, навіть після титрів, як це буває в безглуздих дурних фільмах. Й те ж саме плескається по той бік чужої райдужки.

Чонгук же ж не намагався забути, якщо тільки спочатку, але це не вийшло з першої ж мікросекунди. Пам’ять наполегливо не хотіла й навіть не намагалася стерти із спогадів вірус із красивим ім’ям Мін Юнгі, що пронісся по всьому комп’ютеру головного мозку, спустошуючи теки та знищуючи файли.

Чон бачив Юнгі у всьому, на що б не дивився: на полиці стояла його чашка з кумедним котом, а у ванній — друга зубна щітка, у передпокої не валялася пара старих кед, а на запітнілих вікнах не були намальовані сердечки та смайлики. У квартирі було тихо, темно й порожньо, як у труні. Тільки ментальний голод у серці був набагато страшніший. Але як би погано не було Чонгуку, він знав, що завдав набагато більше болю людині, яку кохав. Чон не розумів спочатку, вертівся у ліжку ночами, відчуваючи свою провину, але не розуміючи інших факторів. Хіба на кохання впливають чужа думка та косі погляди, хіба важливо, хто з вас працює, а хто просто знаходиться поруч? Утім, одного чудового дня, після пів годинного сну, з мішками під очима та тяжкістю на серці, Чонгук розуміє, у чому був корінь усієї дилеми — у Юнгі є гордість та честь, і вони є понад усе. Немає й не буде нікого важливішого за тебе самого, навіть якщо ти кохаєш, особливо, якщо ти кохаєш. Старший не розумів цього з самого початку, але миготлива лямпочка засвітилася так яскраво, сліпуче та швидко, що більше часу знадобилося на погрози Хосоку звільненням та розправами, аби той сказав, де знаходиться Мін.

— Фікус зів’яв, — каже Чон, а на обличчі Юнгі розквітає слабка посмішка, навіть після такої прикро-сумної новини. — Я знаю, що одного вибачення недостатньо. Але дозволь мені виправити свої помилки.

Мін переконував себе весь цей час йти далі, але хіба це можливо без другої частини своєї душі? Він усміхається ще ширше своєю чарівною теплою усмішкою, що робить його схожим на кота, й простягає Чонгуку руку.

—Тоді давай почнемо спочатку, — Юнгі відчуває, що долоня старшого холодна з вулиці й трохи тремтить, тому стискає її сильніше, намагаючись зігріти.

— Мене звуть Чон Чонгук, — Чон відчуває, як тепло проходить по всьому тілу, повертаючи в серце таку величезну та важливу його частинку, — мені двадцять вісім, займаюся скриптами та програмним забезпеченням. Я люблю кричати на комп’ютери та обожнюю фікуси.

— Мене звуть Мін Юнгі. Мені вісімнадцять, працюю офіціантом, і я не проти завести ще один фікус.

***

* штука з людей у чорному, яка стирає пам’ять

пара пара пам фіти все!

rip степан 18.07.2022 — 03.08.2022

мораль цієї казки така — вчиться розмовляти, дівчатка, та не відкладайте розмови на потім, вичікуючи правильного часу, якого може ніколи й не бути. тому шо, як казав один мій хуйовий знайомий: «таймінг — така страшна сука, ух»