300

Невеличке, але скляне AU, у якому хлопці пішли на війну.

Тиша — надприроднє явище. Коли вщухає бій, зазвичай, всі кричать, бідкаються, командир віддає накази. Але тепер тихо, чути лише вітер і тріщання полум‘я десь неподалік. Мовчанка. Голова паморочиться, час тече крізь пальці густою смолою. Усе довкола у сповільненій зйомці, у думках – пустка.

— Давай же, ну! Давай! Чотирнадцять, п’ятнадцять, — у свідомість вривається біль, всеохоплюючий, пекучий, ніби в тіло впились тисячі жал. Нудить від металевого присмаку в роті. Очі розплющуються, над ним нависає шоковане обличчя. Великі, сині у навколишній напівтемряві очі кліпають кілька разів.

— Живий! Триста! Триста! — кричить той самий надірваний голос.

— Я шо, вмирав? — пошепки запитує солдат, коли трохи приходить до тями.

Темні кучері злиплися від поту і пилу, брова розсічена уламком, от тільки звідки скільки крові? Чому руки світловолосого бойового медика по самий лікоть в ній? Нижче пояса існує тільки біль, він там хазяйнує, бо будь-які інші відчуття давно йому поступилися.

— Лікар! Так шо зі мною? — він не здається, хоча сил говорити зовсім немає.

— Численні уламкові, контузія і цей… — лікар замовкає, стискає губи у тоненьку рисочку, знімає червоні рукавички.

— Нічого, Ви ж мене заштопаєте? Га? — його голос здається неприродньо веселим, аж моторошним.

Медик кошмарить долонею коротке світле волосся, ковтає гучно слину. Він не хоче казати це, він не може це сказати. «Сержант Янович, вам відірвало обидві ноги, а Ваш лікар про таке тільки читав, бо він, бляха, зовсім не хірург, навіть не фельдшер. Він — психіатр. Він може вколоти Вам ще морфію, може тоді болітиме менше, але до найближчої лікарні Ви з великою вірогідністю не дотягнете, як би сильно не гнав водій розхитаного бусіка.» Отак має звучати його спіч? Тому тонкі вуста лише ловлять повітря, намагаючись проштовхнути його у легені.

— Спартак, — хрип виводить його з трансу. Рука, що тремтить, протягується до його броніка і відриває іменний шеврон. — Прикольний позивний. Не то шо у мене — Гусь.

— Можеш забирати, — лікар розтягує губи у сумній посмішці, не уточнюючи, що це його справжнє ім‘я, — віддаси, як вилікуєшся.

Колись інкасаторський автобус, а зараз подзьоганий, з ум‘ятинами від куль і білим хрестом, намальованим на бочині, скаче по трасі, об‘їжджаючи вирви від снарядів, протитанкові міни і їжаки. Починається сніг, поки дрібний, але зовсім скоро стане лапатим і густим, засипле все довкола. Це було тридцять восьме лютого —  п‘ятнадцятий день триденної війни. Надії, що наступні п‘ятнадцять днів щось змінять, уже також не було. Небо над ними сталево-сіре, і серця у них зі сталі, та ні, сталь також не винесе того, що витримують вони.

Рука, що міцно стискала чужий шеврон, потихеньку слабне, горіхові очі повільно закриваються, тремтять вологі довгі вії. Спартак осідає на брудну підлогу, стомлено опускає голову, впираючись лобом в коліна. Свідомість пронизує думка: вони їдуть у Київ. За їхньою спиною не Маріуполь, не Макіївка, навіть не Сєвєродонецьк чи Харків. Там Макарів, там Гостомель, Ірпінь, Буча. Вони їдуть у переповнений пораненими київський шпиталь. Від того хочеться рвати на собі волосся, кричати, волати у приступі страшенної люті, згадуючи бетер, що катався по Оболоні, ракети, що трощили проспект Лобановського і телевежу між Лук‘янівкою і Дорогожичами. Він ричить, як загнаний у клітку лев, стримуючи бажання роздерти шкіру собі на руках, за хвилину підіймає погляд на свого пацієнта. Очі у того заплющені, грудна клітина рідко і повільно здіймається, але пальці досі чіпляються за потертий патч.

«На місці», – гукає водій, що виштовхує медика з прострації. Хиткі дверцята багажника зі скрипом відчиняються, впускаючи в середину морозне свіже повітря. Група санітарів хутко вивантажує трьохсотого, хтось кричить, збігається народ. Він оговтується, лише коли каталка з окровавленим тілом зникає за дверима реанімаційного відділення. Стягує просочену червоною рідиною куртку з принтом-пікселями, відкладає на сидіння її і полегшений бронежилет, котрий все ще важить більше п‘яти кіло. Плечі розслабляються, та руки все ще тремтять. Він знає, що б порадив людині, яка пройшла через це, знає, які ліки пити і як поетапно вибудовувати терапію, але сам просто захлинається плачем без сліз. Не скільки від горя, як від ненависті, його тіло страшенно колотить, а перед очима стоїть картина зі шмаття шкіри, м‘яса і кісток, з вивернутого в неприроднє положення коліна і того ледь чутного насмішливого тону, що говорить з безмежною надією. Він на пам‘ять знає кожен пункт протоколу MARCH, але тоді лише розвів руками, затягуючи міцніше турнікети в паху.

— Ти в порядку? — звучить знайомий жіночий голос.

Він хитає головою зі сторони в сторону, вилазить з машини, опиняючись у теплих дружніх обіймах, дозволяючи обважнілим повікам опуститися. Сніг дійсно посилюється, студить розгаряченне болем єство, припорошує білим бруд довкола, змушує здригатися, коли сніжинки залітають за флісовий комір. Хіба це весна? Це лютий.

…

Це жовтень, він теплий, лагідний і сонячний. Листя повільно жовкне, виблискує барвами у яскравих променях. Ніяк не закінчиться бабине літо. Цей кабінет просторий, тут спокійно, за вікном галдять пташки. У сірому кріслі зручно гойдатися від нудьги, можна ще закинути ноги на стіл і читати одну з книг, що стоять у скляній шафці. На столі лежать акуратно складені, фасовані папери і зошит з чорними сторінками, де він виводить щось білою ручкою. Йому просто подобається цей контраст і подобається чорний колір, значно більше за оливковий, красу якого він в силу свого дальтонізму не міг оцінити. Йому подобається це місце більше за будь-яке в світі, а особливо за той мікроавтобус з білим хрестом, про який він не згадує більше ніколи.

Плавні роздуми перериває стукіт у двері, такий нервовий і гучний. «Заходьте», — зошит згортає доглянута рука і відсовує на край широкого столу. Він підіймає очі і завмирає, роздивляється того, хто щойно увійшов і тепер переминається у куті. Його важко не впізнати, як важко не впізнати власну матір, якщо у тебе звісно не деменція чи амнезія. На жодну з перерахованих хвороб він не страждав, на жаль. Сумні горіхові очі розглядають стіну за його спиною, правою рукою він спирається на милицю. Його ніг не видно, але і без того зрозуміло, що там. Ніби у підтвердження цих думок він робить кілька кроків до іншого сірого крісла, що призначене для пацієнтів, зі звуком характерного скрипу і брязкання.

— Мене тут мучають кошмари, направили до Вас, — безбожно бреше чоловік, бо ніхто не направляє до приватного психотерапевта, та і кошмари — не діагноз.

Йому ніхто не відповідає, лікар продовжує сверлити його поглядом з купою німих запитань.

— Ти живий, — подає він врешті голос.

— Живіше всіх живих, — небрите обличчя розтягується у широкій усмішці, демонструючи білі зуби. Тільки тоді стає помітним шрамик на брові. — Я тут цей, подякувати прийшов.

Спартак тепер дивиться здивовано, вигинає власні брови, ніби вперше чує слово «дякую». Тим часом його пацієнт дістає з сумки пляшечку грузинського коньяку.

— Ні, ні, ні, — починає репетувати він, — я не п‘ю і навіть не подумаю взяти якісь ТАКІ подяки.

— Як знаєш, я і сам можу його випити, але оце візьми, — він протягує руку з чимось до болі знайомим. Шеврон.

Поляпаний кров‘ю, затертий і заношений, що по краях нитки розтріпалися, він темний від забитого в нього пилу, ніби його тягали кожного дня. «Спартак» лежить тепер на столі, і його законний власник втупився у нього розгублено.

— То це твоє ім‘я, не позивний. Я — Женя, — чоловік протягує руку, яку йому міцно потискають. — Я його беріг, як міг. Носив з собою всюди, раптом би тебе десь побачив. Хлопці сказали, шо ти пішов з ТрО зразу майже, от я думав, чи не через мене. Я правда тобі вдячний, якби не ти, мене б тут не було. Цей… Спасибі.

Вони обоє на хвилину завмирають, перш ніж відпустити долоні один одного.