3

POV Таня

Імена спливають у пам’яті напівдорозі. Аня, Коля, Костя і Кирило. Та самі вони нічого не дають, бо як я не намагаюсь, а згадати зовнішність своїх колишніх друзів аж ніяк не можу. Та й що це мені дасть? Вони дорослі люди, які, як і я, давно вже й думати забули за свої студентські роки. Тільки я продовжую жити, чіпляючись за минуле як потопельник за рятівне коло.

Під’їжджаю до маминого під’їзду рано-вранці. Ледве вибиває сьому годину. Я страшенно стомлена і хочу спати. Вилізаю із машини й сяк-так доповзаю до маминої квартири. На диво, вона відчиняє двері вже після першого дзвінка.

– Таню? Що ти тут робиш? Де Артем і Валерія? – вона зустрічає мене у квітчастому халаті з чашкою кави в руках.

– Дома. Ти що вчора новин не бачила? – стомлено переставляю ноги всередину і кидаю сумку на підлогу. Голова розколюється, а світ перед очима набирає яскравих барв. Виникає відчуття ірраціональності всього, що відбувається.

– Та бачила, але не думала, що…

– Що я повернуся? – з горем навпіл підводжусь зі стільця, на який була сіла щойно ввійшла, і плентаюсь у свою стару кімнату. – Розбуди мене десь о десятій. Мені потрібно хоча б три години сну.

***

Прокидаюся по першій годині дня від того, що мама намагається розвалити кухню, судячи зі звуків. Виявляється, у неї впала сковорідка.

– Я ж просила розбудити мене о десятій, – заходжу на кухню і ставлю чайник. Мама п’є тільки розчинну каву і не визнає ніяких кавомашин у своєму домі. Гидота, але вибирати не приходиться.

– Вибач, ти так солодко спала, що я не наважилася. Як там поживають Артем з Валерією?

– Нормально. – стенаю плечима.

– Вони хоч знають, що ти тут?

– Знають. Звісно, він незадоволений, що йому доведеться доглядати за дитиною, поки я тут, – відводжу погляд від чашки з кавою і зустрічаюсь із запитальним поглядом мами. – Я не казала, чому я тут. Менше знають, мають більше шансів залишитися живими.

– Справу закрили. Годину тому у новинах почула. Кажуть, що це було масове вбивство і самогубство. – мама киває в бік допотопного телевізора. – Повертайся краще додому і не вплутуйся у це все знову.

– Не можу. Розумієш? – зітхаю і ставлю чашку на стіл. – Бо воно не відпускає. Воно засіло глибоко всередині. Наче частина мене, яку необхідно вирізати, але все ніяк не наважуюсь.

– Це вб’є тебе, – зітхає мама. – Як вбило колись твою сестру та бабусю.

Сперечатися з нею навіть не намагаюсь. Мовчки допиваю каву і по пам’яті відновлюю маршрут до “нового” корпусу гуртожитку. Студенти метушаться в очікуванні вихідних. Ніхто не ходить похнюплений, стривожений. Навпаки. Хлопці й дівчата з сумками, напхом напханими посудом з-під їжі та брудними речами, бурхливо обговорюють буденні проблеми й ловлять промені останніх теплих осінніх днів, прямуючи в бік автобусної зупинки та автовокзалу. Табличка біля центральних дверей вказує на те, що гуртожиток належить кафедрі психології та соціальної роботи нашого університету. Зморшка пролягає поміж моїх брів, коли страшний здогад з’являється у голові.

– Вибачте, будь ласка, – дорогою зупиняю чоловіка з дружиною, які п’ють каву, розмовляючи. – Ви не підкажете мені, де вчора сталася та трагедія? – вони дивляться на мене співчутливо, а потім починають пояснювати. З кожним їхнім словом земля дедалі більше вислизає з-під ніг. Туманно подякувавши, на нетвердих ногах добираюся до своєї машини. Кладу руки на кермо і бачу, що вони тремтять. Мені потрібно заспокоїтися. Потрібно переконатися.

Паркуюся метрів за двісті від коледжу і далі йду пішки. Всередині все стискається від страху, наче ось-ось на мене вискочать всі ті привиди минулого. Кожен крок дається важко, але нарешті переді мною відкривається фасад будівлі. Перше, що спадає на думку, – фарбу оновили. Будівля виглядає яскравішою, ніж я її пам’ятаю. Студентів на вулиці майже немає. Основний потік людей припаде на вечір неділі, коли тут зчиниться справжня паніка і сум’яття, бо два дні вони відпочивали, а завтра три семінари.

Дорогу до гуртожитку також оновили. Це видно по фарбованих бордюрах та по новеньких лавочках, яких за мого навчання і в думках адміністрації не було. З деяким острахом ступаю на територію коледжу та прямую до гуртожитку. Реальність б’є мене по голові, коли я на власні очі бачу цю прокляту будівлю. Однак сьогодні всередині неї вирує життя. Стою як вкопана і не можу повірити очам. Останнього разу я тут стояла і дивилася на охоплений вогнем гуртожиток. Мені важко дихати. Здається, в рот заповзають ті клуби диму.

– Жіночко, з Вами все гаразд? – до мене підходить худорлявий студент у великих окулярах, навантажений різними сумками. – Ви якась бліда.

– Так, мені просто треба присісти.

– Точно? Може Вам швидку викликати? Мені зараз потрібно бігти на автобус додому, але я можу зачекати разом із Вами.

– Йди, хлопче, я сам залишуся з цією жінкою, – до нас підходить високий худий чоловік з фотоапаратом на грудях. Він плівковий? Сто років таких не бачила.

– Дякую, але мені не потрібна швидка. Я просто сяду на лавочку, трохи перепочину і все буде гаразд, – починаю відмовлятися.

– Чудово, то я Вас проведу, – він пропонує мені лікоть, але його ігнорую. Проходжу повз нього та сідаю на найближчу лавочку, що знаходиться не в тіні дерев. Кінець листопада надворі, як-не-як. Чоловік, хоч і тримається на певній відстані, але у своїх справах не поспішає.

– Зі мною все гаразд. Чесно. – мене це починає дратувати.

– Ви виглядаєте так, наче ось-ось має трапитись інфаркт. За минулу добу тут було забагато трупів, щоб до них ще й Ваш додавати. Зрештою, той малий і сам був переляканий мало не до смерті.

– Ви щось знаєте про вчорашнє?

– З чуток і пліток. Я немісцевий. Приїхав сюди оце щойно. Пофотографував трохи, поки не отримав чергову судову заборону. – зводжу брови від здивування. – Моє хобі – фотографувати місця злочинів. І неабияких. Ну, там пограбування банку з багатьма жертвами, місця ДТП зі смертельними наслідками для багатьох людей.

– Нащо?

– Ці фотографії можна досить дорого продати, якщо знати потрібних людей. Зрештою, кому потрібні брошурки, на кшталт, “Сучасний стан історичних пам’яток нашого міста”? На цьому грошей не заробиш. То що з Вами трапилось?

Питання застає мене зненацька, тому я й відповідаю:

– Ми спалили цей гуртожиток двадцять років тому.

Брови чоловіка зводяться вгору. Чесно кажучи, вираз його обличчя доволі кумедний.

– Не кажіть, що ви з друзями не робили дурниць в молодості.

– Ну, власне робили… – договорити він не встигає, бо до нас підходить інший чоловік.

POV автор

Як і очікувалось, справу закривають. Чоловіки в чорних костюмах забирають все, включно з тілами, які до місцевого моргу так і не потрапили. Він дізнавався. Його ж викликали в кабінет начальника, вирвавши зі сну, тож зміст слів Максима Федоровича не одразу до нього доходить. Лиш побачивши солідну пачку американських доларів, Кирило розуміє, що начальник купує його мовчання. Що ж, його юнацькі роки давним-давно минули, тож Кирило бере гроші й виходить з будівлі. Досипати.

Однак доля приводить його до будівлі коледжу та гуртожитку недалеко від неї. На одній із лавочок Кирило бачить чоловіка та жінку. Вона, схоже, переживала сильне потрясіння. “Певно, батьки, до яких ще не дісталися.” – усвідомлюючи, що йому не можна проґавити такий шанс, він виходить з машини з поліційним посвідченням в руках.

POV Таня

– Перепрошую, я із поліції, – чоловік дістає посвідчення і майже миттєво ховає його в кишеню. Поспішає кудись, чи що? – Для початку. Прийміть мої щирі співчуття стосовно втрати дитини.

– Що? Ми не…

– Ми не батьки. – перебиває мене фотограф. Поліціянт витріщається на нас. В його очах промайнуло розчарування. – Цій жінці просто стало погано, а я стою поруч, щоб у будь-який момент викликати швидку. Вона каже, що двадцять років тому спалила той гуртожиток разом із друзями.

Починаю кивати, а потім до мене доходить зміст його слів. Западає мовчанка, під час якої поліціянт переводить розгублений погляд з фотографа на мене.

– Ні, ні, ні. Зачекайте, друзів я не вбивала. – підіймаю руки вгору. Хоча мені й хочеться розсміятися від абсурдності сказаних фотографом слів, ситуація зовсім невідповідна. – Малося на увазі, що ми разом із друзями спалили гуртожиток.

– Що ж, добре. Нащо ви це зробили?

– Довга історія. Насправді дуже довга. – стомлено потираю скроні. Крім обідньої кави, я нічого не їла і тепер голод дається взнаки.

– Я б волів більше дізнатися про вчорашній інцидент, ніж про те, що робила ця пані зі своїми друзями двадцять років тому…

– Вітаю! – фотографа перебивають вдруге. Цього разу до нас підходить жінка і без посвідчення поліціянтки, яка виглядає наче за нею чорти з Пекла женуться. – Я репортерка з місцевої газети. Пишу статтю про вчорашні смерті. Можете сказати декілька слів?

– Без коментарів. – відповідає поліціянт. – Таємниця розслідування.

– Але справу вчора закрили й вилучили її з реєстрів. Яка причина?

– Справу перекваліфікували на масове вбивство і самогубство. Це все, що я наразі можу сказати.

– Ну, а ви? Цікаво почути думку згорьованих батьків. Ви погоджуєтесь з офіційною версією поліції? – жінка обертається до нас.

– Ми не згорьовані батьки. Я його взагалі вперше бачу. – вказую рукою на фотографа. Лівою рукою. Яка дуже сильно починає цікавити обох чоловіків. Старий шрам від опіку.

Чи ви знаєте, яка ймовірність того, що четверо незнайомців отримають повідомлення на свої електронні пошти в один і той самий час від невідомих користувачів? А все-таки, така ситуація стається і вона рятує мене від незручних питань та таких самих відповідей. Ми здивовано переглядаємось. Зрештою, це може бути простий збіг.

Розблоковую телефон і заходжу в додаток пошти. Повідомлення складається з двох частин: тексту і прикріпленого до нього вкладення. Пробігшись очима по цих двох рядках, відчуваю як мороз сипле шкірою.

– Раз, два, три, чотири, п’ять… – починає фотограф.

– Я іду вас всіх шукати… – продовжує поліціянт.

– Хто не заховався… – підхоплює репортерка.

– Я не винен. – закінчую. Вкладенням до цього є фотографія, на якій зображені п’ятеро дітей, датована двадцять першим червням дві тисячі шістнадцятого року.