3/3

Яновичу неприємно було після оговтання і переливання крові ходити по лікарям на перевірку сухожилля – воно втратило моторність, кардіограми, психіатри.

Після цього інциденту пройшло півтора роки. Він рік пропив курс антидепресантів разом з психотерапією, Спартак періодично возив його до психіатрічної лікарні на перевірку.

Чоловік був безмежно вдячний другу за підтримку. Щоправда, він досі не розумів, як така не емпатична холодна людина, яка завжди обирає себе, досі залишається поряд після всього, що трапилось.

Він втомився. Встати з ліжка була наче смертельна боротьба, неможливість засунути шматок їжі в рот, робити нічого не хотілось, та і сил не було. Інколи міг почитати книжку про психіатрію, яку йому порадив Спартак. Це трохи відволікало, адже і Жені було цікаво дізнатись нове про психіку людини. Чоловік ні з ким не хотів спілкуватись. Наступав собі на горло, щоб тільки відповісти на повідомлення деяких людей, аби ті не хвилювались. Єдине, що змушувало хоч якось піднятись з теплої берлоги це сечовий міхур. Та Спартак. Той часто виводив його на прогулянки після роботи. Друг наполіг на переїзді Яновича до нього, аргументуючи, щоб не витрачати зайвий час на дорогу – все одно часто бачаться. Женя не пручався, але знав істину причину. Він слідкував за його ментальним здоров’ям. І щоб не скоїв з собою нічого. Знову. Чоловік бачив, як Суббота інколи тремтить від спогадів того дня, навіть півтора роки потому.

Женя повертається у реальність до нічного Києва та холодного вітру. Цигарка викурена, тож окурок летить прямо у повітряний простір. Головне, щоб на голову нікому не впало. Хех, було б смішно, й кутики губ трохи лізуть вверх від уявної картини.

Спартак не вдома – на вечірньому сеансі у свого психотерапевта аби перевірятись час від часу. Сьогодні як раз той день, коли чоловік цілий вечір вдома сам. Друг пише йому кожні дві години, питаючи як Янович. Той завжди тримав телефон у себе в кармані на такі випадки. Все таки в нього залишилась ще крапля емпатії і тому хоч трохи переживає за почуття близьких людей. Пристрій наче по команді вібрує у кишені. Трохи здригнувся від різкого звуку, на секунду переводить погляд на місце шуму. Знав хто йому дзвонить. Брови трохи нахмурились. Пальці лізуть у кишеню, де лежав айфон, тягнуть за край металу, прокручує у руці аби отримати правильне положення, дивиться на дисплей і його очікування виправдовуються. На екрані мерехтить вже давно вивчений на пам’ять номер телефону. Погляд і дихання застигають на пару секунд. Ну Спартак наче відчуває, їй богу. Аж страшно інколи. Женя піджав губи, серце забилось швидше від хвилювання. В нього 3 секунди щоб себе опанувати. Різкий вдих і видих. Великий палець правої руки проводить по зеленій кнопці, відповідаючи на дзвінок та підносить метал до вуха. Руки трусяться чи то від холоду, чи то від нервів.

– Ало, Жень. Де ти є? Я вже вдома. – Серце на мить робить кульбіт. Трясця. Це дуже погано. Він не казав куди йде і чи збирався взагалі. Зазвичай вони один одного попереджають про плани – така уж домовленість співмешканців однієї квартири, а тобто двох найкращих друзів. Брехати зараз не було сенсу. Спартак навчився читати його навіть по голосу. За ці роки він став занадто уважним. Треба максимально швидко зібратись до купи. Безшумний видих через ніс і губи розкриваються в посмішці.

– Привіт Спартачок. Я на даху будинку, дихаю повітрям і дивлюсь на вечірній Київ. – Прямо і спокійно. Він добре тримається. – Через п’ять хвилин буду. – Голос все таки дригнув. Прокляття.

Слухавку скидають без пояснень і рука опускається вздовж тулуба. Він все зрозумів, викрив його брехню. Женя встиг почути різкі і швидкі шарудіння, поки говорив. Виявив пропажу. Здається Спартак злий, але схвильований. Дуже. В нього є буквально 2 хвилини, а то й менше, знаючи з якою швидкістю Суббота може подолати дванадцять поверхів. Ліфту не буде чекати. Він знав, що чоловік не спуститися.

Так, Женя вкрав ключ від даху. Знайти його було справді важко, оскільки друг сховав його занадто надійно, і, скоріше за все, змінював місце схованки. За ці дні у Спартака ще і параноя розвинулась на фоні посттравматичного стресового розладу. Наскільки сильно Суббота хотів залишити його сонечко на цій клятій Землі. Звучить егоїстично, але його можна зрозуміти. Женя є чи не єдиною найкомфортнішою істотою у Спартака.

Зараз або ніколи. Це його останній шанс. Він міг би відпроситись з робити і просто повіситись, поки вдома нікого нема, а Спартак на роботі. Але проблема квартири полягала у відсутності чогось міцного на висоті і низьких потолків. Якщо вибирати цей спосіб, то вже так, щоб мотузка зламала шийні хребці і померти моментально. Ризикувати не хотілось. Він ненавидів відчуття задухи.

Рука з телефоном підіймається екраном до очей, натискає великими пальцем кнопку включення з правого боку. На екрані блокування стояла їхня зі Спартаком спільна кольорова фотографія, де вони обіймаються і обидва здаються щасливими. Женя посміхається в усі тридцять два, а Суббота дивитись на нього лагідними очима з легкою посмішкою. На годиннику 21:32. Дивиться останній раз пустим поглядом, легко усміхається одними губами, відкидає телефон прямо на поверхню даху і швидким кроком забирається на край. Серце б’ється ще швидше. Страшно. Рефлекс самозбереження увімкнуто. Ні. Зараз або ніколи. Він повторює цю фразу у голові. Погляд спрямований прямо, очі закриваються, руки розкриваються в сторони по плечі, груди роблять глибокий вдих. Тіло рівно нахиляється вперед. В обличчя б’є швидкий вітер, а позаду останній істеричний крик Спартака “Женя!!!”. Кричить настільки голосно вже вдруге. Голос зірвався, дихання захекане. Не встиг.

В нього було щонайменше 30 секунд до поверхні. Коротке “вибач, Спартачок” повторно пронеслось в голові. Це кінцева. Навіть вдихати повітря не вдасться. Руки рефлекторно хапаються за повітря, наче можуть за нього ухопитись і не зустрітись з поверхнею на високій відстані. Ось-ось і все точно скінчиться. Женя не жалкує, але йому шкода найкращого друга. Той не заслужив дружити з такою людиною як він і страждати. Ходити по спеціалістам, самому виліковувати травму. І Спартак його ні разу не звинуватив. Чому? На це питання більше ніколи не знайдеться відповіді.

Адреналін перевищив норму в крові, серце зараз вискоче. Поверхня зовсім близько. Йому на мить стає страшно. Марно. Сенсу про це думати вже немає. Поверхня все ближче. Секунда. Земля нарешті дарує перший і останній смертельний поцілунок. Тріск кісток. Перед очима на мілісекунду все стає біле і одразу чорне. Моментальна зупинка серця.

привіт всім, хто дочитав це чтиво. пропоную піти випити ромашки:)я не знаю, які емоції у вас після прочитаного (поділіться, мені цікаво розділити з вами емоції), але будучи відвертою – спонсор цієї писанини (до речі, першої в моєму житті) мій депресивний стан. ці думки довго сиділи і мучили мене, тож терапевт запропонувала написати щось накшталт цього аби випустити цю хєрню з голови, поки не повернусь в Україну й не почну приймати ліки. Тож для мене цей фанфік – частина терапії:) я повторюю, що події у даному фанфіку не несуть заклик до дій. якщо ви відчуваєте щось подібне, що у «Жені» – не бійтеся звертатись до спеціаліста. завжди є люди, які вас підтримають. дякую, що витратили частину свого життя на цю міні-історію)