3.

Ми ніколи не говоримо про минуле. І про Снейпа ми теж ніколи не говоримо. Ти більше не запитуєш, чому він щомісяця варить для мене зілля – імовірно, ти дійшов висновку, що то був наказ Дамблдора. А я… я навіть сам собі не зізнаюсь, що у моєму ретельно зліпленому світі з’явилася неабияка пробоїна – відтоді, як я оселився тут, на площі Гримо. Відтоді, як похмурий птах перестав стукати у моє вікно.

***

…Я пам’ятаю день, коли Снейпів пугач не знати як розшукав мене у нетрях Лондона. Пам’ятаю, як тримав тремтячою рукою записку і перечитував постскриптум: «Сподіваюся, вам стане мізків не демонструвати моєму пугачу вашу виняткову ґрифіндорську гордість. Якщо ви викинете баклажку у вікно – будьте певні, він принесе її назад, я спеціально роз’яснив йому цей пункт інструкції».

Я читав це – і сміявся. Сміявся захлинаючись, сміявся ледь не до сліз, забувши про голод, про біль у спині, про відчай, з яким встиг зжитися в останні місяці. Мабуть, спеціально проінструктований пугач таки вирішив, що я божевільний. Мабуть, він переказав цю сцену в подробицях своєму господареві. І заодно повідомив, що баклажку у вікно я все ж таки не викинув.

За тиждень до наступної повні все повторилось – скрегіт кігтів по склу, глузливий погляд жовтих пташиних очей, ретельно запакована плящина з зіллям і короткий лист. Ні привітання, ні інших ввічливих дрібничок, як заведено у переписці між двома вихованими людьми – нічого. Просто «Люпине!» – і декілька гострих рядків з різким нахилом праворуч, кількадесят холодних уїдливих слів. Той стандартний набір образ, якими професор Снейп колись супроводжував кожний свій візит до кабінету професора Люпина. Той стандартний набір образ, на який професор Люпин незмінно відповідав привітною посмішкою та коротким «Дякую, Северусе». Той стандартний набір образ, за яким я – дементор забирай – так шалено сумував.

Не пам’ятаю точно, коли я почав відповідати на ті дурнуваті записки. І не пам’ятаю, коли пугач уперше прилетів не за розкладом – не за тиждень до повні, а раніше. Але пам’ятаю, що він до крови роздряпав мені руки за панібратську спробу погладити його по голові…

Тепер професору Снейпу не потрібно ганяти свого нелюб’язного птаха через всю Британію. Тепер він сам, нелюб’язний та відчужений, раз на місяць з’являється у штабі Ордену Фенікса і передає мені чергову порцію ліків. Мовчки.

***

…Останній день різдвяних канікул.

Я за чимось прямую на кухню, але завмираю біля дверей, почувши голоси. Ти майже кричиш, не тямлячи себе, а тихий голос Снейпа просякнутий ядучою отрутою. Я інстинктивно стискаю паличку в кишені і стою, затамувавши подих.

– …я чхати хотів на те, що Дамблдор вважає, ніби ти виправився. Мені видніше!

– Чого ж ти йому не скажеш? Боїшся, що він не сприйме серйозно поради чоловіка, який ось уже півроку переховується в материному домі?

Мерліне… Тільки тримай себе в руках, Сіріусе, будь ласкавий. Там же ж Гаррі. Ти ж не можеш наробити дурниць у присутності Гаррі?…

Виявляється, можеш.

Почувши, як Поттер волає «НІ!», я майже встигаю вихопити паличку – і тої ж миті передпокій наповнюється кроками і галасом.

– О, Ремусе, як добре, що ти тут, – радісно торохтить Молі, проходячи повз мене. – Заходь, допоможеш з вечерею.

Все сімейство Візлів увалюється до кухні – і на мить повисає приголомшлива тиша. Розтиснувши кулак, я притуляюся потилицею до стіни. Снейп чорною плямою проноситься крізь двері, озирається на порозі:

– О шостій вечора в понеділок, Поттере, – і йде, не помітивши мене.

– Северусе!

Скупий поворот голови, злегка вигнута брова – й жодного слова у відповідь, ніби до нього мовила статуя, якої на цьому місці взагалі не мало бути.

– Северусе, послухай…

– Люпине, мені є чим займатися в цьому житті, крім як слухати тебе.

Він міг би видатись абсолютно спокійним і бездоганно холодним, якби не ледь збите дихання.

Я розумію, що він зараз піде – просто піде, після всього, що він наговорив тобі… після всього, що він зробив з моїм життям – і в мене починають тремтіти руки, а нутрощі скручує пароксизмом ненависті; здається, «Круціо» в пряму кістляву спину – це найменше, на що я зараз здатний.

– Снейпе!!! – власний голос звучить мов чужий. Зілляр здригається, наче я і справді кидонув у нього закляттям – і зупиняється. І дивиться на мене байдужливо і важко.

– Якого біса ти це робиш, Снейпе?!

– «Це»? – сухо перепитує він. – Ти як завжди конкретний, Люпине. Справді гадаєш, що я маю інформувати тебе про мотиви своїх вчинків?

– На хер всі твої мотиви, Снейпе. Ти просто даси йому спокій.

– Або що? – м’яко цікавиться він. – Вкусиш?

Мимоволі вишкірившись, я роблю крок і встаю у нього на дорозі. На його вустах зміїться посмішка.

– Це так… зворушливо, Люпине. Ви двоє завжди так хоробро захищаєте одне одного! Як добре, що ти оселився з ним… Як він жив би тут сам, наодинці з тупим домовиком і навіженим портретом своєї навіженої матусі?.. А тепер у нього є ти. Вечірні посиденьки за пляшечкою вогневіскі, спільні спогади про веселі шкільні… пустощі. Я радий за вас. Направду, радий. Я завжди казав, що ви будете чудовою парою. Сподіваюсь, у ліжку від нього все ж більше користі, аніж в Ордені?

У мене темніє в очах, і паличка сама лягає в долоню – от тільки замість прокляття з мого горла виривається безсловесне хрипіння.

– Геть з дороги, Люпине! – сичить Снейп – і раніше, ніж я встигаю оговтатися, проноситься через передпокій та вилітає за двері. І закриває їх за собою тихо-тихесенько, щоб не порушити сон навіженої Вальбурги Блек.

Я згинаюсь ледь не навпіл і намагаюсь відновити дихання. Серце калатає так, наче зараз вивалиться на підлогу і розіб’ється на скалки. «Ремус Люпин, клятий ґрифіндорський істерик…»

Силоміць змушую себе розправити плечі, підіймаю голову і тоді лише бачу тебе – ти стоїш, уп’явшись білими пальцями в одвірок, з таким обличчям, ніби тебе зараз схопить параліч. Губи недоладно рухаються, не видаючи ані звуку.

Гомін голосів колише застигле повітря. Голоси кличуть тебе – ти хазяїн у домі, ти їм потрібен, всім одразу, і тобі не можна стояти тут, і не можна піти, ляснувши дверима, і не можна послати все до дідька. Страшним зусиллям волі ти натягаєш на лице неживу усмішку, повертаєшся до Гаррі, щось відповідаєш на його запитання, продовжуєш з пів слова незавершену розмову з Артуром… і я заздрю твоєму неймовірному самовладанню. Мабуть, дається взнаки порода.

А я плентаюся нагору, до своєї кімнати, і падаю ницьма на ліжко. Якби хтось спитав – ти звалиш всі мої дивацтва на близькість повні. Не вперше.