про цілющість авралів

Вони не бачилися приблизно два місяці. Той вечір врізався і Жені, і Спартаку в пам’ять дивним міксом емоцій. Але Спартак згадував його як вечір важливої близькості; Жені – відгукувався болем в районі лівого ребра.

*2 місяці тому*

Женя була розгублена. Суббота раніше не плакав ніколи. От взагалі. За роки дружби дівчина бачила біля себе глибу: холодну, непорушну, яка постійно казала: “Та ти всядешся вже?”. Будь-який смішок, жарт і руйнація “запрограмованого світу Спартака” закінчувався закоченими очима і тихим зітханням.

А зараз він сидів, зіщулений і надзвичайно вразливий. Женя за інерцією підбігла до нього. Дідько, вона любила його. Їй було небайдуже. Вона схопила Спартака за долоні і, крізь заплакані очі, намагалася прослідкувати емоції Субботи.

“Не закривайся. Не смій знову одягати свій панцир!”, – лунало у голові. “Спартак, скажи, що сталося”, – вдалося вимовити. Долоні міцно стиснулися, Женя почула хруст своїх кісток.

Цей момент, здається, тривав декілька вічностей. Спартак мовчав і дивився кудись в куток:

– Я не можу тобі сказати. Я нікому не можу це сказати.

– Та якого хуя? Поговори зі мною. Спартак, я до кого звертаюся?, – емоції захоплювали Женю з новою силою.

– Не кричи на мене. І не матюкайся тут.

Женя дивилася на Спартака знизу вгору. Непорушний, сука. Непохитний.

– Ну чому ти не можеш відкритися? Чому ти такий? Хіба важко сказати про якісь важливі речі? Мені, хоча б. Ти ж знаєш, що я не буду проти тебе, я не буду засуджувати, – сльози зрадливо покотилися додолу. – Хочеш, я теж тобі скажу щось важливе? Таке, що важко сказати вголос.

Спартак мовчав. Думки створили страшенний калейдоскоп. Як же сказати? І щоб не втратити її. Женя була так близько, тримала його за руки. І плакала. А як її заспокоїти? Спартак не вмів грати у емпатію.

Женя відпускає руки Спартака. Тиша приводить її до тями. Приходить розуміння: їй немає сенсу тут лишатися. Дівчина повільно проходить до вішака, бере свій шарф і оглядається на стіл.

– Непорушний, непохитний, – каже Спартаку. – Настільки, що і не бачиш, як я тебе люблю.

Двері голосно грюкають. Кроки чути все далі і далі. Спартак мазохістськи подумав: “Любить. А я, придурок, себе накрутив.

*наш час*

Женя повернулася до роботи. Це те, що тримало її в тонусі. Чергове відрядження привело її у Івано-Франківськ. А там, як і всюди, у дівчини було багато друзів. З ними вона намагалася подолати чіткі і болісні флешбеки. Вдавалося не завжди.

Потім у Франківськ приїхав Рома. Флешбеки вбила рутина і робота в офісі. Рома сумбурно розписував завдання, вони буквально цілодобово створювали проєкти. Женя намагалася стримати свого шефа і постійно відвертала від чергових авантюр. У цьому потоці Суббота став чимось несуттєвим, як невзаємна шкільна любов. Не оцінив? То і не треба.

Кінець зими вдало поєднався із закриттям чергового проєкту. Рома запропонував це відсвяткувати.

– Ром, може не треба? – Женя втомлено потерла перенісся.

– Ну як це так? Женька, та давай. Ніяких п’яних угарів. Нічого виснажливого. Декілька келишків вина за спільний успіх. Ти багато зробила і сприймай це як один із жестів подяки.

– Найвище задоволення для мене – вчасна виплата зарплати, – Женя засміялася. – Гаразд, їдемо.

У закладі було мало людей. Напевне, цьому слугував факт того, що була середа. Тому шестеро людей, які зі столичною гомонливістю зайшли в приміщення, хоч трішки розбудили знуджений персонал.

Місце було гарним, компанія теж Жені подобалася. Але більше її тішив факт, що в голові більше не снували дурні думки. А келих червоного повністю зупинив цей рух у черепній коробці.

Вечір був надзвичайно атмосферним та затишним. Поруч з колегами Женя відчула себе як вдома. Вона робила багато фото, намагалася ловити кожен момент. Одну зі світлин вирішила опублікувати в сторіс. На ній вона була разом зі своєю колегою Анею.

За декілька хвилин екран телефону засвітився. “Користувач @spartaksubbota відреагував на вашу історію”. Женя перевернула телефон екраном до столу. Вона зараз не в тому стані, щоб будь-яким чином взаємодіяти із Спартаком.

Єдиним мінусом вечора стала комендантська година. За годину до її початку колеги вирішили роз’їжджатися по своїх помешканнях. Женя їхала разом з Ромою до їх спільної знайомої. За ніч треба було зібрати речі, перевірити наявність квитків та спланувати останній день у Франківську.

У таксі Женю переборола цікавість. Їй захотілося взнати, хто ж так активно їй писав. Навіть не так. Дівчина хотіла знати, що ж він їй написав.

Повідомлень було 8. “Ти у Франківську?”, “Коли в Київ?”, “Я хотів би вибачитися”, “Напевне, це буде правильно”, “Я так розумію, що сильно тебе образив”, “Але мені легше з тобою поговорити особисто”, “Вибач, якщо відволікаю”, “Напиши, як матимеш змогу”.

Женя хотіла написати вже, пояснити, що буде в Києві у п’ятницю. Але спогади почали повертатися. У лівому ребрі знову заболіло.

– Жень, чуєш? – Рома, який сидів спереду, потягнув за поділ пальто. – А можеш спитати у Катрі, чи вона має вдома щось від болю у шлунку? Мені щось не дуже добре.

– Шановний, ви тільки в машині нічого не натворіть! – водій покосився на Рому.

– Спитаю, зараз напишу, – Женя виходить з чату і набирає номер Катрі.