3. Прокинутися й пошкодувати

Сонік прокинувся від сліпучого світла з вікна. Його ніс злегка тіпнувся.

Він позіхнув, сонно гадаючи, який сьогодні день. По неділях Тейлз зазвичай пік млинці на сніданок. Але понеділки Сонік ненавидів, адже тоді немає йому млинців, натомість є маленьке лисеня, яке чекає на нього із списком покупок в руках. Він перекотився, щоб узяти будильника й глянути, яке сьогодні число.

Але він виявив, що не міг. Сконфужений, дивуючись, чому не може ворушити руками над головою, він вигнувся і спробував обпертися на лікті.

І тут він помітив, що був прикутий до стовпчиків ліжка. Розпластаний на простирадлах.

Пригадувати вчорашнє з похмілля вельми неприємно, а для Соніка це було ще гірше. Він округлив очі, побачивши незнайомі стіни; спогади про божевільну подорож полонили його розум. Блек Дум. Нагай. Середньовічне шоу потвор. Він згадав про нашийник – чужорідна річ досі його не влаштовувала. А тепер ще й наручники. І де в біса Шедов?

Чомусь це запитання випливало все частіше.

Ураз паніка захлеснула його. Шедов знайшов Смарагд і кинув Соніка самого? Та ще й наважився отак паскудно зв’язати його наостанок? Мало того, що повідець і так нервував – тепер ще й кайдани, які були аж ніяк не шкіряні…

Сонік зіпхнув ковдру ногою, і з полегшенням відмітив, що принаймні його ноги були вільні.

– Шедове, щоб тобі повилазило! – гаркнув він у спробі виманити їжака зі схованки, але ніхто не озвався. Сонік так і лишився лежати, почуваючись, неначе ідіот чи якась збочена секс-іграшка, коли в двері постукали.

– Мій принце? Я приніс сніданок.

– Вашого лицедія-принца немає вдома! Та коли вже ти тут, я справді дещо зголоднів… – відгукнувся Сонік, злість швидко змінилася зацікавленістю.

Двері відчинилися, а за ними…

– Джет?! –  недовірливо запитав Сонік. Лише рік тому на Турнірі Екстремальних Пристроїв він був суперником цього зеленого яструба, який переступив поріг. Та птах зазнав деяких ледь помітних змін. На обличчі – точнісінько той самий вираз глузливого презирства, але рукавички, взуття й окуляри змінилися простими шкіряними відповідниками, які більше вписувалися в тутешні декорації.

– Джете! Відпусти мене! – вигукнув Сонік, опираючись кайданам. Він сподівався, що ця версія птаха була такою ж трішечки дружньою, якою була інша, коли їхні шляхи розійшлися минулого разу.

Яструб опустив піднос на стіл і з його виразу стало зрозуміло, що прохати було остаточно безнадійно.

– Чого б це? – з посмішкою запитав яструб, поглядом оцінюючи Соніка, неначе добре вино. – Поза як раз для постільного раба. Та все ж, я думав ти достатньо зламаний, щоб принцу не доводилося прив’язувати тебе до ліжка.

Смагляві щоки почервоніли за зовсім-не-тонкого натяку, але, будучи Соніком, він не міг соромитися довго.

– Так, можливо, але Шедова тут немає, тому я хочу на волю!

Джет схопив зі столу батога, якого Сонік вже привчився ненавидіти. Його голос вмить утратив увесь гумор:

– Як ти смієш вимовляти ім’я свого хазяїна?! Ба більше – говорити взагалі! Двадцять ударів нагайкою мають провчити тебе! – прогарчав він, грізно замахнувши батога.

Очі Соніка розширилися. Насправді, він не боявся, адже якась нарцисична неонова пташка з батогом не могла змусити його мізки плавитися від страху – він бачив усе: від водяних напівбогів до десятиповерхових роботів-убивць і металевих копій самого себе, які глузду рішилися. Та все одно…

У битві сам на сам, мабуть, ніхто в замку не становив Соніку серйозної загрози(за виключенням хіба що Шедова й Блек Дума), але зараз він був майже безпорадним. Хоча Сонік добряче сумнівався у злих намірах Джета, він усе одно не міг втекти, а ще одного сліду на тілі він аж ніяк не бажав…

Сприйнявши Сонікове мовчання за щирий жах, Джет глузливо посміхнувся, його самовдоволений голос(який, на думку Соніка, був схожий на папугу, що застряг у грамофоні) дратував їжака ще дужче.

– Ось так, хороший раб… – яструб ліниво зігнув батога в руці, а потім повільно, майже лагідно, вивів коло вздовж чужих ключиць та грудей.

Сонік метнув на птаха вбивчий погляд і ледь стримався, щоб не дати тому добрячого стусана ногами. Джет зовсім сказився, але за можливості Сонік намагався уникати фізичного насильства, тому лише відвернувся, ігноруючи лоскотливі рухи нагая.

– Оце вже гарненьку річ Принц одхватив собі…

Проте, Джет сам наривався.

Яструб посміхнувся і батіг несподівано ковзнув уздовж грудини, перетнув пупок, а потім…

Сонік здригнувся усім тілом, коли батіг дістався між його стегон.

Джет спинився й оскалився ширше за виду задиханого й розлюченого Соніка.

– Досі чутливий унизу, раб? Твоєму хазяїну бракує суворості…

Сонік майже вкрив яструба триповерховим так, що його бісовим нащадкам ще наступні 10 поколінь було би соромно, але до того слуга вже розвернувся.

– Ех, на жаль, хто я такий, щоб Принц мене слухав. Пам’ятай, якщо вже ти йому набриднеш, то я із радістю придбаю тебе б/в…

Він обережно поставив тарілку й келих вина на невеличкий круглий стіл, бухнув миску з невиявною масою на підлогу, потім узяв піднос під руку, й пішов геть, окинувши знеможеного Соніка останнім самовдоволеним поглядом.

Їжак зостався лежати, червоніючи й водночас лютуючи на Шедова за те, що той лишив його отак.

“Принаймні він залишив рукавички, – похмуро думав Сонік, – бо тоді руки стерло б до м’яса.”

Та різко закляк, відмовляючись думати будь-що віддалено хороше про Шедова.

Сонік був роздратований і ображений, і збирався надалі таким бути.

Після пів години вимушеної бездіяльності Сонік уже починав куняти, та скрип дверей ураз його підняв. Він крутнув головою на звук і смарагдові очі миттю звузилися.

– Шедове, що в біса ти собі думав?!

Чорний їжак ледь підняв брови, зовсім не здивований.

– І тобі доброго ранку, Соніку. Бачу, тебе щось турбує?

– Ох, навіть не знаю, дехто всього-навсього прикував мене до ліжка. – сказав він так саркастично, що молоко би скисло.

Шедов знизав плечима, обглядаючи їжу, яку приніс Джет.

– Аби я знав, що ти прокинешся в такому настрої, то ще й кляпом би тебе заткнув. – хоч Сонікові крики починати дратувати, він мав визнати, що йому подобався вид цього синього тіла, що крутилося на простирадлах…

Шедов спробував сконцентруватися на броколі.

– Зовсім здурів? Бо я не певний, що ти розумієш, що це схоже на згвалтува-

Шедов різко розвернувся, його очі на мить розширилися.

– Ти не можеш справді думати, що я на таке здатний.

Сонік, який і не думав, продовжив хмуро відвертатися.

– Ну, якщо вже ні, то зніми з мене наручники. Тобто, де ти взагалі їх взяв?

Шедов обійшов ліжко і без зайвих слів узявся до замків.

– Насправді, вони висіли на всіх чотирьох стовпчиках ліжка. Гадаю, справжній принц знаходив їм роботу з іншими рабами.

Сонік, до чийого лиця підповзав уже знайомий жар, смикнув зап’ястя, щоб перевірити, чи кайдани достатньо ослабли.

– Та лежи на місці, заради Хаосу!

– Ага, просто не варто було зв’язувати мене насамперед. Що ти взагалі намагався зробити – змусити цю всю кумедію бути ще реалістичшіне? – перша рука була звільнена, тож Сонік скористався шансом перекотитися на живіт, і продовжив спостерігати за Шедовом.

– Я хотів трохи дослідити замок, але треба було, щоб ти залишався тут. Ти все одно спав, тому я подумав, що, може, ти і не помітиш.

– Боже, Шедс, ти хоч колись чув про “залишити записку”? – вільна рука Соніка припала до його чола. – Ти мене страшенно налякав.

Шедов нагородив свого нібито раба сухою усмішкою.

– Так, Соніку. І авжеж я вірю, що ти би мене послухав, а не знудився і втік, остаточно зіпсувавши наше прикриття в процесі.

– Ну, може, я б і лишився, – відповів Сонік у свій захист, але подумки зауважив, що Шедов був як ніколи близько до правди. Сонік сів на ліжку, радіючи свободі рухів, помасажував зап’ястя й узявся зализувати садна.

Шедов крадькома спостерігав за ним, несподівано відчуваючи укол в грудях від розуміння, що поранив Соніка, та коли їжак підвів очі, Шедов не зміг нічого сказати.

– Тож, ем, хай там як, тобі слід замовити ще один сніданок, тому що, схоже, я маю їсти з отієї миски на підлозі, і воно на вигляд навіть гірше за їдло Тейлза, коли той готує не млинці, а значить воно, напевно, отруйне, і я навіть торкатися його не буду. Щоб у тебе там не було, нам треба друга порція.

– Ні, це буде надто підозріло. Очевидно, рабів тут не балують.

Сонік роззявив рота для протесту, але Шедов його перебив:

–…Можеш узяти мою.

– Зажди, що? – здивовано запитав Сонік. – А ти тоді що будеш?

Шедов знизав плечима.

– Нічого.

– Ехем, Шедс, я ціную твою пропозицію, але…

Тепер вже була черга Шедова посміхатися.

– Не бери на віру те, чого не знаєш про мене напевно, Соніку. Фактично, я не потребую їжі. На декілька місяців щонайменше.

– Повтори? – Сонік пусто втупився в Шедова, в той час як останній виглядав так самовдоволено, немов би зараз дістане слона з відсутнього капелюха.

– Досконала форма життя. Я можу живитися самою енергією Хаосу доволі довго. Я поглинаю її так само, як ти дихаєш повітрям.

Сонік кліпнув.

– Вау. – нарешті промовив він. Затим очі його запалали. – Тож, ем, ти не проти, якщо я приступлю, так? – запитав він, оком зжираючи тарілку. Шедов тільки похитав головою і притулився до стіни, поки Сонік навертав холодне м’ясо, чорний хліб та овочі так, неначе з голодного краю. Вино його не спокушало, тому Шедов ледь урятував келих до того, як його вміст полетів у вікно. Сонік же напився досі недоторканої води з цебра.

Шедов напевно не став би їсти навіть якщо би їжі вистачало для двох. Так, він мав улюблені страви, як і всі решта, але травлення означало, що накопичувалися… відходи… з часом, а Шедов не мав жодного бажання користуватися  “санітарними установами” цієї епохи. Авжеж, відмова від харчування йшла в комплекті з жахливими скаргами від шлунку, доки його система не збагне, що Шедов знову вирішив перейти на саму енергію Хаосу, але це було звичним у побуті досконалої форми життя.

Поки Сонік їв, Шедов  розповів йому про сьогоднішні нові зустрічі. З його слів, замок був величезним. Навколо постійно були люди, будівля більше нагадувала військовий штаб, а не палац древніх господ. Там були торговці, посильні, високопосадовці, охоронці та, мабуть, цілий батальйон слуг на побігеньках. Їх було легко відрізнити через те, що вони носили нашийники… і падали ниць, щойно якийсь аристократ проходив повз.

(Останнє трохи турбувало Шедова. Він знав, що Сонік радше покаже великого пальця й вигукне привітальне “Йо!” будь-якому аристократу, і Шедов уже передчував, у що їм це виллється.)

Замок складався з декількох поверхів плюс темниці, де вони опинилися минулого вечора. Це був нескінченний лабіринт, і Шедов досі не знайшов виходу – загубитися було доволі легко.

– Саме тому я послав тебе зі слугою із зали першими, – пояснив він, – мені довелося таємно слідувати за вами, щоб ніхто не помітив, що принц загадковим чином забув де його спальня.

Сонік кивнув, поглинаючи інформацію. Йому вже самому не терпілося дослідити замок.

– Зараз майже південь. Пропоную піти до підземелля після обіду.

Сонік знову кивнув.

– Гаразд. Сподіваюся, Смарагд досі там…

– Добре, – відповів Шедов, – думаю, прогляну документи на столі, можливо там є щось корисне, що ми маємо знати.

Сонік використав зайвий час, щоб причесатися гребінцем, якого він знайшов у найвищій шухляді, далі ступив поперед дзеркала і взявся за голки, яких не міг бачити без відображення.

– Шедове? – Сонік підняв брову, коли помітив чорного їжака у дзеркалі. Він усе ще сидів за столом, але водночас розглядав спину Соніка з предивним виразом обличчя. Та він одразу миттю відвернувся до документів.

– Нічого! Кінчай чепуритися й підемо.

–…Добре. – трохи налякано – той вираз був дивним! – він розвернувся назад до дзеркала, зачіска аля “я щойно встав” зникла(або, щонайменше, приборкана настільки, наскільки це було можливо у випадку Соніка). Його око зачепилося за нашийник і він вперше міг належно роздивитися його. Це був тонкий червоний чокер зі шкіри, застібнутий під підпобіддям маленьким замочком, на якому також був гачок для повідця. Сонік саркастично подумав, що єдине, чого бракує – дзвіночка. Він ще раз марно смикнув за нього, потім зітхнув і, намагаючись не задумуватися над його значенням, розвернувся.

– Добре. Ходімо

Шедов безмовно підвівся з місця й узяв повідець, що лежав коло документів. Сонік миттєво відсахнувся.

– Що це ти з ним робитимеш? – запитав він, обережно обглядаючи Шедова.

– Ну, а на що схоже?

– На те, що ти посадиш мене на повідець. Знову. – сказав Сонік, ні на крок не відступаючи, але тепер його погляд прозирало застереження. Шедов своєю чергою виглядав роздратовано. Зазвичай, спровокувати або змусити його показати бодай якісь емоції було вкрай складно, але довге перебування в компанії Соніка могло розтопити будь-чию льодяну маску.

Шедов зробив ще крок уперед, Сонік опинився на відстані витягнутої руки.

– Вочевидь, ти досі не зламаний. Тому або повідець, або залишаєшся тут. – сказав він, простягнувши річ уперед. Шедов не збрехав. На ранковій інспекції цим дивним замком він бачив немало заклопотаних рабів у декількох місцях, і жоден з них не був ні на поводку, ні на прив’язі, за ними навіть наглядача не приставили. Однак, дорогою назад він натрапив на Лазаря, який вів за собою чергового поневоленого Сапієнта – пурпурового хамелеона, який виглядав до болючого знайомо. Шедов, намагаючись приховати шок, запитав:

– Іще один раб, Лазарю?

Рептилія-слуга вклонився, а потім кивнув:

– Авжеж-ш-ш. Один із тих “ніндз-с-ся зі с-с-східного королівства. Його Величніс-с-сть бажає вимуш-ш-штрувати його як раба, адже це(тут Шедов поцікавився, чи Лазар не обирав слова з деякими “приголос-с-с-с-сними” навмисно) було би нечуваною зневагою для ворога. Проте, зламати його виявилося так с-с-складно, як і твого нового пос-с-стільного раба, тож, с-с-схоже, що ходити без-с-с повідця він зможе лиш-ш-ше через деякий час-с-с…

Із цими словами ящур вклонився знову перед тим, як утягти свого підопічного за собою. Шедов спостерігав за нетутешнім Сапієнтом із жовтим рогом на морді й помітив, що незважаючи на біль, на який вказувала кульгавість і те, як він стискав зап’ястя, хамелеон усе ще тримався з певною гордістю й витриманістю.

Шедов підняв брови. Якщо ця версія Еспіо була схожа на ту, яку він знав, хамелеон втече звідси до опівночі… Не говорячи вже, що намагання зламати такого, як він, було все одно, що точити меч шматком сиру.

Але це дало трохи корисної інформації. На приклад, той факт, що він мав умовити Соніка постояти на місці і дати посадити себе на цей клятий повідець.

– Ходи сюди.

– Ні за що.

Це буде до-о-о-овгий день…

Далі буде…

Примітки автора:

Гей, коментарі виглядають дуже добре! А значить, я зробила цей розділ трошки довше, ніж планувалося.:D Дякую, друзі! То-ож, буду рада почути вашу думку – зокрема щось здається вам милим/кумедним/зовсім уже тривожним?;) Побачимося!:3