Лють

Будь-яка жорстокість походить від душевної черствості та слабкості

З того моменту я не бачив Стайлса і наївно вирішив, що ця персона, нарешті, заспокоїлася і прийняла правду.Я пропадав на роботі з ранку до ночі. Мій начальник ускладнював все нові завдання повигадливіше та позбоченіше. Саме збочення, бо по-інакшому те, як він трахав мій мозок, і не назвеш. До того ж, він постійно тягав мене за собою. Для чого? До цих пір не знаю. До того ж звалював на мене ще й свої обов’язки.

Але я не нарікав на долю. Просто до одурі обожнював роботу «мрії». Мені подобалося абсолютно все: дизайнерська фірма, не вилазити з неї майже цілодобово, відсутність часу для дурнуватих думок, мій божевільний босс і його чудернацькі ідеї, щоденний скажений секс з Кортні, посиділки з колегами в пабі, подобалася зарплата, і те, що у мене з’явився стимул вставати сірими похмурими британськими ранками.

Я напрасовував костюми та летів, немов на крилах, в офіс з незбагненим хорошим передчуттям: «А що ж на сьогодні вигадає Жан?». Потім це «вигадати» обговорити з Кортні, випити філіжанку ранкової кави, нареготатися і, все ж таки, виконати всі завдання, потрахатися в туалеті і приємно втомленим заявитися додому, де разом з Зейном покурити та подивитися Нетфлікс.

 Вихідні ознаменовувалися вечірками і безпорядним сексом. Загалом, у мене не було часу задумуватися, чи все нормально в моєму житті.

З першого ж авансу купию телефон і починаю підшукувати квартиру. З пакистанцем було, звичайно ж, дуже весело. Курити траву, валяти дурня, вечірки, розіграші, серіали і нестримне обжирання – все це було круто. Але хотілося… затишку чи що.

А ще хотілося свого кутка. Я мріяв про нього з дитинства. Зрозумійте правильно, але 5 сестер та молодший братик несумісні з тишиною. А мені іноді потрібен власний простір. Обнулитися в самоті.

Іноді я навідувався додому до молодших та вітчима. Проводив з ними милі сімейні вечори і, з гіркотою усвідомлював, що вони – єдина і остання жива частинка мене.

   І все було ну….нормально. Я б навіть сказав – добре. Але відчуття, ніби мені відірвали руки і пустили жити в світ без єдиного засобу пристосування, не відпускало. Це довбане відчуття внутрішньої пустоти ніколи не закінчувалося. І як би я не старався запихнути в діру роботу, дівчат, вечірки, друзів, сім’ю – діра все одно росла і нагадувала кожного вечора вибитим чорним квадратом в повіках. Така ж чорна, як і тої зимової ночі в тачці.

   Десь  в тому туманному полі загубилася частина моєї душі, і я не міг знайти її. Пазл не складався. Попри те, що я постійно був оточеним людьми – почувався найсамотнішим у світі.

 Біля мене крутилася завжди купа дівчат. Я ніколи не був обділеним жіночою увагою, сексу було хоч відбавляй, зустрічей без обов’язків не менше. Але мені ніхто не подобався по-справжньому. Коли дні стають, ніби з підсвіткою, коли ти, як дурень, посміхаєшся кожному перехожому, коли кожна пісня нагадує лише про одну людину, коли хочеться перевернути увесь світ. Я так хотів цей романтік в квітково-шоколадному періоді. Тільки от цукерки і квіти не хотілося дарувати нікому. Я не відчував, що мені хоч хтось був необхідним, і не відчував себе потрібним хоч комусь. Ну хіба Котрні, і то не я, а мій член.

         В якийсь момент я наважився завести відносини штучно. Але це не спрацювало. Я дратувався від жінок, а ще більше від себе. Ніхто з них не викликав сильних почуттів чи емоцій, крім злості. І навіть тваринний секс, наскільки б різноманітним не був, здавався таким сухим та прісним, що інколи я морозився, бо було впадляк витрачати час та сили.

         Я, як справжній джентльмен, запрошував дівчат на побачення, відчиняв їм дверцята, пропускав у дверях, подавав руку, слухав їх, замовляючи дорогі вечері. А тоді, коли ледь не засинав посеред їх монологів – розумів, що нічого не вийде.

Для чого давати пусті надії собі та іншим.  Просто для того, щоб задовольнити вимоги суспільства про необхідність бути в парі після 20. Ніби, коли ти сам у 21 – то хворий проказою) Я вирішив, що мені і самому дуже добре. А шматок пазлу обов’язково знайдеться. Не дуже то і хотілося.

Чесно, я намагався зібрати до купи той пазл, але він розвалювався від цього ще більше. «Просто потрібен час, Луі. Він завжди розставляє все по місцям краще за нас самих», – заспокоював свою чорну діру в безсонні ночі.

В п’ятницю влітаю в офіс о 09.58. Трясця! Запізнююся майже на пів години. Жан приб’є мене! Кортні з посмішкою, від якої зараз лусне її обличчя, сповіщає, що начальник викликає до себе. Ну що ж, пора прощатися з роботою, зарплатою, Кортні, навіть з туалетами.

  Не встигаю прикрити за собою двері. Як чую:

– Як Гаррі? – не піднімаючи голови від ноутбуку.

         Обертаюся навколо себе, в пошуках невідомо чого. Не зрозумів? Для цього він мене викликав? Навіщо йому інформація про моє минуле. І що не слова про запізнення? Може хоча б догана. Я краще заплачу потрійний штраф, чим знову навиворіт дістану свою душу перед цим чортом-психологом. Та перед будь-ким, навіть перед собою.

  Я цілий місяць не згадував про Стайлса і ще б мільйон років не згадував, почуваючись просто прекрасно.

Босс неперевершено розлігся в кріслі, закинувши ноги на стіл поверх ескізів. Приваблива божевільня на голові у вигляді величезного пучка, схожого на глобус, чарівний рожевий костюм з легкою малиново-прозорою сорочкою. І як йому вдається завжди триматися стилю? Все, на що мене вистачає вранці – короткий душ та одяг. Максимум філіжанка кави з бутербродом, і то, якщо у Зейна не буде жору після трави.

– Як Вам вдалося досягти такого успіху? – я не збираюся так просто здаватися.

Якщо він хоче засунути кігтики в мою душу, нехай платить. Так, це найбанальніше запитання. Що ж, не бути мені журналістом. Він підступно посміхається. І стоп – це що прозорі черевички?

-Хочеш погратися, Луі? – він з кривавою усмішкою складає руки в замок та обпирається на них, з цікавістю розплюючи очі напівпрозорого сигаретного диму.

З будь-ким іншим я відчував себе, ніби фліртую. Але ні – це постійна манера його спілкування. Він майже два місяці, як мій начальник, і я хоч трохи, але вивчив його, хоча досі не знаю повністю його ім’я. Я навіть не впевнений, що його насправді можна називати Жаном. Бути його підлеглим найгірша і найцікавіша пригода мого  життя. Заради неї я встаю кожного дня о 08.00.

-Хочу, але не в одні ворота, – падаю в крісло навпроти.

Він любить, коли я веду себе, як наглюка, хоч і не визнає цього. А ще я не хочу, щоб він думав, ніби сильніший, чи що я соромлюся чи, бережи боже, боюся його. Так він шеф, але на особисте життя, куди він, як біс хоче пробратися, це не розповсюджується.

-То що не так з Гаррі? – він вимагає суворим тоном.

-Чому Ви вирішили, що щось не так? – ми граємо поглядами, ніби в пінг-понг.

-У тебе на лобі написано, – хмикає.

-Та нічого там не написано, – різко перебиваю цю маячню і, про всяк випадок, тру лоба.

А якщо пацани вирішили прикольнутися та намалювали щось недостойне. Ну, наприклад, член?….

-Будеш зухвалим, вилетиш звідси, – він відмахується кистями рук, як на непотріб. Насправді, це лякає. Наманікюреним нігтиком натискає кнопку на чорному телефоні, – Лорен, дві кави. Негайно, – гримає на секретарку невідомо чому, – Відповідай, у мене повно часу.

У тебе, можливо, і багато. А от у мене його взагалі немає. До речі, мені ще треба переробити мільйон непотрібних справ, які ти понавигадував на сьогодні. Твоя чумна макітра забула? Але він ріже мене своєю хитрющою посмішкою, від якої втискаюся в крісло і здаюся.

-Ми більше не спілкуємося, – бурмочу під носа.

-Усе-таки малючок Луі не зміг пробачити жорстокого Гаррі? – що він несе?

Кожного дня я не встигаю дивуватися, що за армагедон в мізках цієї красивої голови. Іноді я почуваюся, ніби у психіатричній лікарні. Тільки от невідомо, хто з нас пацієнт.

-Ми поговорили та по-доброму розійшлися в різні сторони, – невдоволено видавлюю слова.

Босс задумується, почесуючи кігтиками підборіддя. Секретарка приносить дві маленькі філіжанки кави. Торкаюся однієї холодними пальцями. Ніби не гаряча, роблю ковток, давлюся і спльовую назад.

-Боги, кому взагалі може таке подобатися? Хіба це кава? Це гірки помиї!

Зазвичай Жан – Жак реготав би, прихрюкуючи. Йому лиш дай привід познущатися з мене. Його величність так забавляється. Але він з кам’яним обличчям вивчає кожен мій рух.

-Як Вас звати? – вивалюю перше, що прийшло в голову, щоб хоч якось відірвати від себе цей прискіпливий погляд. Мені не по собі від такої уваги.

Знаю, сміливо. За весь час я так і не наважився спитати його ім’я. Це дивно, але назва цього чудика ще дивніша. Він беземоційно пише на аркуші «Жан де Поль Теодор Гольдмілліо». Нічого собі! Він сам його вигадав чи просто познущалася доля? Уявляю, як над ним глузували в школі.

-Ви не думали повісити табличку з іменем на двері? – киваю в сторону виходу.

-Ні за що! – широчезна посмішка, ну, нарешті, хоч якась реакція. – І позбавити себе задоволення спостерігати, як ці дурні страждають.

Дійсно, дизайнер, як мінімум рівня всієї Британії, просто забавляється над гостями зі всього світу. Типочок такий собі по адекватності. Але всі ж генії трохи поїхавші? А, може, йому просто необхідно звернутися в клініку. З однієї сторони, він неперевершений: весь цей пофігізм на суспільство і його настанови, а з іншої  – всі ці незрозумілі завдання, зацикленість на дрібничках, дивні розмови з підлеглими про те, хто кого трахає.

-Ти можеш називати мене Тео, – вириває мене з роздумів про ментальне здоров’я начальник. Таке миле ім’я для цього посланця з пекла?

-Тео…Добре, думаю я зможу так… Вас називати, – ми обмінюємося доброзичливими посмішками. Ненадовго, він швидко повертає суворий вираз, вимагаючи негайної відповіді, відбиваюся з останніх сил. – Що ж, Тео, навіщо Вам вся ця інформація про Гаррі?

-Який він? – ігнорує бісівське поріддя.

-Перепрошую? – невдоволено скидаю бровами. – Не зрозумів.

-Ти що тупий, Томлінсоне? Який він? Твій Гаррі, – лютує начальник.

Який він бляха мій? Я запитую його знову самими бровами. Але Тео мрійливо водить в повітрі олівцем, не дивлячись в мою сторону.

-Ну він…, – перед обличчям спливає дитяче м’яке личко, – він високий, стрункий, – я обіймаю широкі плечі, веду до тонкої талії, – у нього багато татуювань, великі красиві очі, – він посміхається одними смарагдами, мені нема куди заховатися від них, – відчуваю поцілунки на шиї, шекоче волоссям, – м’які темні кучеряшки, – губи тягнуться до моїх, – чуттєві пухкі губи, ніби полуниці….

Зі спогадів мене видирає реготання, Тео хапається за живота, скидаючи ноги вгору.

-Що? – губи тягнуться в посмішку, -Ну що? – хихочу, – Ну що не так? – регочемо разом. Не розумію ні свою, ні його реакцію. Але ми продовжуємо гиготати все сильніше. – Це тому що я порівняв губи з ягодами? – Тео витирвє сльозинки в куточках очей.

-Хух….Томлінсоне, ну ти даєш. Давно я так не сміявся, – він знову регоче, – Ти дійсно думаєш що це непомітно?

-Що непомітно? – я серйознішаю за кілька секунд.

-Та ти справжній мазохіст.

«Ні, я не такий», – кричить свідомість, хоча я навіть не знаю точного значення цього слова. Я не хочу через когось страждати. Я не хочу, щоб мені було боляче. Я не дозволю нікому зробити мені боляче. – Мені це подобається. Те, як ти мучаєш вас обох. Продовжуй.

-А мені ні. Я не розумію, про що ви, – відстоюю себе, як дитя перед матір’ю після батьківських зборів.

 Кидаю в нього зіжмяканий аркуш.

-Ти, звичайно ж, славний, коли заставляєш страждати і себе, і його, але потрібно знову почати спілкуватися з ним, – він безтурботно крутиться в кріслі. А я дратуюся.

-Кому потрібно? – ціджу крізь зуби.

-Тобі, дурнику, – його тон такий розважальний, тільки мені от не смішно.

-Це же чому?

-Бо без нього ти сірий, нудний, безкорисний, – зупиняється Тео, схрещуючи долоні, обпираючись щокою.

         Якого…? З чого цей мудила взяв, що може говорити мені такі речі? Та що він собі дозволяє?! З якого дива він вирішує, з ким мені спілкуватися! І яке він має моральне право розколупувати по сантиметру, те що я так довго закопував.

-Для чого Ви все це мені говорите? – люто випльовую. Тільки я відкриваю рота для злісної тиради, як він показує долоню, мовляв «стулися». І я підкорююся одному лише жесту.

-Я бачу світ не так, як інші, – закидує ноги на стола. Пирхаю.

-Ого яка новина! – театрально підстрибую на стільці, істерично посміхаючись.

-Можеш запхнути сарказм собі в зад. І якщо інші вірять тобі, то я бачу людей та ситуації зовсім по-іншому, – він тихо пояснює мені, виокремлюючи кожне слово, ніби ми на уроці.

-Хто вам вбив в голову, що Ви бачите їх правильно? – чому я ідосі сиджу тут? Я повинен був давно послати його та піти!

-Ти запитував, як я досяг успіху, – він розводить руками, покручуюсь то в одну, то в іншу сторону, демонструючи кабінет, – Саме цим своїм світобаченням. Розумієш, все що люди старанно приховують, я витягую назовні і шукаю в цьому прекрасне. Всі демони, яких ми так соромимось розкішні. І ти розкішний у своїй ненависті, жаги до помсти. Я показую людей без ретуш, епітетів та гіпербол. Люди прекрасні, коли можуть сприймати себе справжніми. Іноді поразки бувають нищівними, але настільки неперевершеними.

Він відвертається до вікна і довго мовчить. А я прикипів до стільця. Він так вразив своїми словами. В них безперечно є великий сенс. Але його правда здавалася такою далекою, дивною, моторошною…

-Я хочу, щоб ти приніс ескізи для нашої нової колекції.

ЩО???? Ескізи? Хіба не він повинен цим займатися? І це я повинен робити замість нього? Залишилося тільки погодувати з ложечки та підтерти йому сраку. Я ніколи не жалівся.  Але ідеї для одягу! Серйзно? А для чого він тоді тут сидить? Максимум, що я можу – це подати ідею набухатися ввечері. Я далекий від творчості, як Плутон від сонця. Цей чолов’яга дійсно не дружить зі своєю макітрою.

-Тепер я, нарешті, можу йти? – підстрибую зі стільця.

-Ти ще тут, Луйка?

Луйка????

Я вийшов з кабінету настільки розлюченим. Якого хєра цей мудила вирішив, що в праві вивалити на мене все це? Якого хєра він вирішив, що в праві судити чужі життя і вершити долі?! Ненавиджу! Ні, він же кайфує від ненависті. Зневажаю його! Добре, що сьогодні п’ятниця і я не побачу цієї вдоволеної пики до понеділка. А ще можна так нажертися, щоб не в силах встати.

Залишок робочого дня я – грозова хмара. Цей… Гольдмілліо просто вибив землю з-під ніг. Чому я так реагую на нього? Він же просто неадекватний чудик, що обожнює грати на чужих нервах. Але знову ці розмови про Стайлса. Ніби я знову занурився в ці болісні спогади. Хоча – це те, що я хочу найменше в цьому житті. Мене так дратували ці спогади.

Я викинув цю людину зі свого існування. Що тут незрозумілого? Чому кожен мешканець цієї планети вважає за потрібне нагадати про нього? Клянуся, я почав забувати  цей запах, голос, посмішку… але майже кожного дня мені нагадують про цей голос і запах…Цей образ раз по раз виринав у спогадах, як би я не топив його.

Мені потрібно було якось відволіктися, щоб не вимісити свою лють на першій мордяці, що трапиться на шляху. Робочі справи і секс в туалетах не знімали напруги. Я не фанат жорсткості. Але сьогодні кинув Кортні навколішки на підлогу і з силою вбивався в її нафарбовані губи, вчепившись у м’які шоколадні локони. Я надіявся, що ці густі думки хоч трохи розсіються.

Коли я зрозумів, що скоро вибухну, вирішив діяти по старому перевіреним способом – нажертися в хламину. Тож пішов у паб на корпоратив. Кортні весь час намагалася закинути на мене свої кінечності і при всіх лізла з поцілунками. Це підіймало градус люті вдвічі. Останнім часом я не хотів цілуватися з будь-ким. Поцілунки…Для чого вони. Це щось ніжне, рідкісне, дорогоцінне, занадто особисте.

Моя вмонтована бомба обпікала, щосекунди нагадуючи про себе. Через годину п’яний Томлінсон (чесне слово, це був не я) доєбався до пацана, як здавалося за недоречний флірт з Кортні. Я власник. Моє чіпати руками чи чимось іншим не можна – це смертельно небезпечно. Я намагався нанести якомога більше ударів, поки мене не виштовхали на вулицю.

-Та що з тобою не так, Томлінсоне? Кожного разу одне і те ж.

-Ну і добре, – кричав, реготавши кривавим ротом, – нахуй треба. У вас все одно найхуйовіша піцца в місті.

Охоронець подивився, як на бухого безхатька, в якого відібрали пів пляшки самогону. Я відповів йому двома середніми пальцями, він мені – зачиненими дверима. Знаю, у мене проблема з агресією – це домінуюча риса, друга – ревнощі. Але що маємо, те маємо. Така думка сподобалася б Тео.

Бреду нічними вулицями з пляшкою віскі. І повністю втомленим відчиняю двері. В домі тихо, темно і пусто. Дивно, чому Зейн не зачинив двері?

-Коханнячко моє, я прийшов, – не вмикаючи світла тягну хребет на другий поверх, втомлено валюся без задніх ніг. Єдине бажання – виспатися. Під повіками звичний чорний квадрат.

-Луї, – жалюгідне скиглення. Від несподіванки валюся, боляче приклавшись спиною. Вмикаю світло.

-Якого хуя ти тут робиш? – чеканю кожне слово, насуваючись на Стайлса. Він огинає мене, сідаючи на ліжко, стискаючи губи і кулаки.

-Я не можу, Лу, – він ховає червоні очі в долонях.

-Вали звідси по-хорошому, – нависаю над ним, вказуючи на двері.

-Ні, – викручує пальці, – я не піду. Він відвертається в сторону в очікуванні. Так, він чекає. Бо знає…Бо знає мене. Тіло заповнює сильна гаряча енергія, хапаю за лікті, скидаючи з ліжка. Він умудряється встояти.

-Я сказав, з’єби звідси. Я за себе не ручаюся, – ричу в кучері, як тигр на жертву при полюванні.

-Роби зі мною, що хочеш, – він не плаче, але голос тремтить, ніби він розридається прямо зараз і спокійно вимовляє страшні слова. – Давай. Бий, – мені моторошно від самого себе.

І я б’ю. Б’ю спочатку в щелепу, він осідає на підлогу, хапаю за волосся.

-Що хочеш, кажеш, – крива істерична усмішка, – все, що я хочу – це переєбати тобі, – підіймаю за волосся і ціджу крізь зуби, – Ти. Мені. Не. Потрібен, – тримаючи за волосся, з кожним словом удар, удар, удар…- Сам підеш, чи тобі допомогти? – даю останній шанс на втечу.

-Я не піду, – хрипить через хлюпаючу кров.

Б’ю – падає на підлогу.

-Ще раз наблизишся хоч на метр, ти – труп, – зі всієї сили б’ю ногами. Удар, удар, удар…

Тягну по сходинкам обм’якле тіло, від нього ні звуку. Він хоч живий? Стискаю в кулак кучері – стогін. Бачу криваве місиво, замість обличчя, через які проглядують два смарагди.

-Значить, живий, – зіштовхую з порогу, він падає в багнюку під дощ.

Жоден м’яз не здригається, коли я піднімаюся по калюжам крові. Я навіть не зняв з себе кривавий одяг. Лягаю під ковдру. Засинаю, як малючок, вперше за останні кілька місяців. Вся лють залишилась на тілі Стайлса.

Три години ночі. Дзвінок – «Зейн».

-Що сталося? – тру сонні очі.

-Ти вдма?

-Що? Так, – зіштовхую ковдру.

-Відчниблдськідері.

-Що? – кричу, дивлячись на дисплей.

-Двері.

Малик валиться мені на руки. Я тягну тіло до дивану. Ніколи не бачив його таким п’яним.

-Зейні, що трапилося? – підбадьорюче стискаю плече.

Стягує черевики, кидаючи в різні сторони. Один потрапляє в плазму. Падає зірочкою на диван. Він щось розповідає мені, але це набір п’яних слів, з яких я можу зрозуміти лише кілька: «Мері, сука, ненавиджу, уб’ю і ти зі мною, брате?».

-Звичайно, я завжди з тобою, – силою стягую куртку, він пручається, відштовхуючи мене.

-Бери ніж. Демо? – він намагається піднятися, я валю його назад, махає кулаками, один раз мені навіть прилітає у вилицю.

-Ми обов’язково підемо. Тільки завтра, добре? – заламую кулаки.

-Ніхя! Зара! Завра буде пізно. Де йобні ножі? – він істерично кричить.

Мені страшно навіть уявити, що було б, якби він сам залишився навулиці.

-Хей, – накриваю ковдрою, тримаю за руку, – Ми у всьому розберемося. Спи. Все буде добре.

-Ми уб’єо їх? – він потрохи відключається.

-Якщо так буде треба. А тепер спи.

Пакистанець бере мої долоні і підкладає під щоку, видаючи все гучніше хропіння. Що в нього сталося навіть не уявляю. Він завжди такий таємничий. І ось до чого призводять таємниці від кращого друга. Я ніколи не бачив його в такому стані. Який же я жахливий друг. Де він був пів ночі і що натворив, поки я мирненько спав в теплому ліжку.

Якби я хоч іноді не був таким егоїстичним і цікавився більше іншими, таких ситуацій не виникало б. А якщо він і справді під емоціями вхопив ножа? Я повинен бути поряд з ним, як він завжди поряд мене. Вдруге обіцяю собі бути уважнішим до близьких і обіцяю собі, що завтра виясню, хто така Мері і розібратися, в яке лайно він влип. Не тільки ж йому турбуватися про мене.

Піднімаю незмінну чорну шкірянку, і з карманів сиплються пакетики з порошком. Я здригаюся. Руки самі тягнуться, але я стою, як вкопаний, витріщаючись на підлогу. Від одного разочку нічого ж не буде? Ні, Луі, ти не будеш цього робити. Це знову потягне тебе на дно. Ця біла пляма знищить тебе, чим би воно не являлося: кокаїн, героїн або Гаррі Стайлс.

Я давно не вживав. Від однієї дози не буде ні тяги, не ломки. Йду  у ванну кімнату, висипаю на рукомийник. Дивлюся хвилин три, наважуючись, нахиляючись. Змітаю все одним рухом. Мені стає хуйово, ніби кинула дівчина. Я по-справжньому страждаю і до ранку міряю кімнати кроками.

Я змив цю срань з рук. Його нема. Але думка, що він валяється на підлозі ванної. Якщо його підмести, то дозу можна назбирати. Знову йду у ванну, підмітаю, викидаю в унітаз. Тепер мене не полишає думка, що точка відкрита цілодобово. До того ж у мене є гроші: не треба красти, щось продавати чи підставлятися Маркусу.

В мені повзає здоровенний черв’як, який викручує кінцівки, хапаюся за волосся, спускаючись по стіні. Не можу. Це вище, сильніше мене. Мені не можна показувати такі речі. Я не знаходжу собі місця до самого ранку, руки тремтять, а мозок вмикає відеопрогравач, який показує картинки, де я вдихаю отруту, і наскільки кайфово мені стає.

 Десять разів одягаю та знімаю куртку, перераховуючи причини, чому я не повинен цього робити. Таких набирається 274, але є одна причина на вагах, яка переважує всі решту: «ХОЧУ». Стаю під холодний душ. Я вб’ю Малика, який припер цю хуйню додому. Що за безкінечна нічка, хоч би скоріш настав світанок, хоч би скоріше засяяло сонце. Хоча похуй. Яка різниця, скільки годин. Срати я хотів на ті сонячні промені, срати я хотів на те, скільки боровся, скільки сил в мене вклали, скількох титанічних сил вартувало мені вилізти з цієї ями.

Я навіть задумуюсь над тим, що значили слова Стайлса: «не можу». Я НЕ МОЖУ БОРОТИСЯ З ЦИМ. Господи, Луі, це твоя залежність говорить за тебе. Може, справді вартувало звернутися до психологів. Хоча ні одні таблетки, ні один психолог не в змозі боротися з тягою. Лише ти сам. Це війна: ти і твоя залежність, ти і ломка, ти і тяга.

Невже ти такий слабак, Томлінсоне? Насрати, що хтось бути вважати мене слабаком. Навіть, якщо це буду я сам. Відчуття, ніби в мені не залишилося сили для боротьби. Один разочок востаннє покайфувати і все, відпустити свою залежність назавжди.

«Ти сильніший цього, Луі. Що там якісь залежності. Ти сильний. Сонечко, повір, це скоро закінчиться». Я скидаю напіводягнену вітровку. Направляюся на кухню, перетираю всі склянки, поки заварюю каву та піджарюю з десяток тостів для розмови із Зейном. Коли все готове, приймаю довгий душ, намагаюся подрочити, але дуже важко зосередитися, мій дружок не реагує, тому я намилююся три рази, чищу зуби поки мені не стає боляче, вкладаю волосся, перу та прасую одяг. Наводжу порядки в будинку. «Ти сильніший цього Луі». Що ж, Зейне, тобі і справді прийдеться багато чого пояснити.