3. Голос в голові

– І що ж це виходить? – запитала Герміона чи то себе, чи то теракотову фігурку, навпроти якої сиділа, занурившись в тривожні думки, вже доволі довго. – Що я маю почуття до Мелфоя?

Статуетка, як і можна було передбачити, нічого не відповідала, і Герміону це цілком влаштовувало. З Джіні вони більше жодного разу до самого кінця вечора не згадали ім’я Мелфоя, однак в думках Герміони він залишився. Тож їй просто необхідно було проговорити вголос свої тривоги, свої відчуття, але сторонні вуха не мали цього чути. Навіть якщо мова про найкращу подругу. Надто дивним було це відкриття: вона небайдужа до Мелфоя. Тому лиш тепер, коли Джіні Візлі побажала приємних снів і розтанула в чарівному полум’ї каміна, Герміона розпочала сеанс самоаналізу.

– Мені подобається Драко Мелфой, – вимовила вона повільно, виділяючи кожне слово. – Дивно звучить, чи не так? – тепер Герміона вже напевно зверталась до статуетки. – Мене приваблює Драко Мелфой. Теж чудернацько, правда? Але найдивовижніше знаєш що? Що так і є! Я не розумію, як таке могло статись!

На останніх словах Герміона відчула, що тривога, що охопила її, ось-ось виллється у справжню паніку. Змовкла. Спробувала зосередитись на власному диханні, що стало тепер таким гучним посеред повної тиші, але схвильованість не відступала, а думки в голові все більше путались.

– Хіба він заслуговує? Самозакоханий, нахабний, зверхній. – Герміона знов ненадовго примовкла – задумалась, чим ще можна доповнити перелік характеристик. – Пустий, бездушний, грубий. Чим він міг мене привабити? Чим?!

Герміона запитально дивилась на статуетку, ніби та справді могла дати відповідь чи хоча б натякнути, де її шукати.

– Я ж завжди його ненавиділа, – зізналась  Герміона. – Не знаю, коли все змінилось. І чому? Хоча знаєш, мені здається, що й зараз ненавиджу. Правда, ненавиджу. Так ненавиджу, що навіть імені його не хотіла б більше ніколи в житті чути. Хотіла б забути, що він є на світі… Це ж ненависть, так? Але разом з тим я так вперто знов і знов приходила туди, де могла зустріти його. І я ж дійсно чекала його появи, Джіні права. У мене подих перехоплювало, коли він з’являвся в дверях, коли його погляд знаходив мене. Яка ж це ненависть?..

Герміона безрадісно посміхнулась і глибоко зітхнула. Поглянула на настінний годинник – вже за північ, давно час бути в ліжку. Але хіба вона зможе зараз заснути?

– А от стосовно того, що він приходив у «Мітлу» заради мене, Джіні помиляється. Я б хотіла вірити, справді, хотіла б. Але не можу. Я завжди була для нього… ніким. Пустим місцем. Чому б це раптом мало змінитись? І Асторія Ґрінґрас найкраще підтвердження тому, що думати про нього щонайменше нерозумно.

Герміона підвелась. Вона сказала все, що хотіла сказати. Саме час спробувати хоч трохи поспати.

«А що, як Асторія з’явилась лише тому, що ти не дала йому шансу?» – втрутився раптом у монолог Герміони внутрішній голос.

– Який ще шанс? – буркнула Герміона. – Він ніколи не просив.

Що це? Спроба вхопити за хвіст примарну надію, що тане ледь з’явившись? Хоча… Ні, ніякої надії і не було. Навіть примарної.

«Не кожен ризикне просити, знаючи, що його ненавидять» – схоже, внутрішній голос був всерйоз налаштований продовжувати діалог.

Серце Герміони закалатало, як навіжене, і водночас солодко защеміло. Як же хотілось хоч на мить повірити, що Драко міг колись нею цікавитись. Дорослі теж хочуть вірити в казки. Але хіба може казка мати щасливий кінець, якщо замість прекрасного принца в ній Мелфой?..

– Я не ненавиджу, – втомлено заперечила Герміона.

«Та невже? А говорила, що ненавидиш», – продовжував напосідати невидимий співбесідник в її голові.

– Він першим проявив ворожість! – обурилась Герміона. – Він, мабуть, з першого дня нашого знайомства мене ненавидів.

«Зі своїми почуттями не спроможна розібратись, а так впевнено кажеш за інших. Чи ж це не верх зарозумілості?».

Щодо зарозумілості Герміона могла б посперечатись, а от про верх нахабства можна було б і побесідувати.

– Та що ти собі… – Слово «дозволяєш» Герміона договорити вже не змогла, з жахом усвідомивши раптом, що голос, з яким вона дискутує аж ніяк не міг належати її підсвідомості: надто самостійний. В грудях похолоділо. Може, вона втрачає розум? Може, вираз «божеволіти від кохання» – не просто слова? Як би там не було, Герміона добре пам’ятала: чути безтілесні голоси – недобре. Навіть в магічному світі.

– Хто ти?.. – ледь чутно видихнула вона, потай сподіваючись, що відповіді не отримає. Однак сподівання не справдилися.

«Моє ім’я Таїма. Не бійся, я не бажаю тобі зла».

Не боятися? Серйозно? Герміона кинулась до журнального столика, схопила чарівну паличку і приготувалась оборонятися від невидимої істоти. Вона розуміла, що навряд чи зможе в такий спосіб подолати те щось, голос якого звучить всередині її голови, але ж не могла вона не робити зовсім нічого.

– Як ти… Тобто, як ви це робите? І навіщо? – ледве видушила з себе Герміона, намагаючись не втратити залишки рівноваги.

«Я хочу допомогти тобі».

Ось так відповідь! Питань лише побільшало.

– Як допомогти? – спантеличено запитала Герміона. – Тобто, чому ви взагалі вирішили, що мені потрібна допомога? Ваше ім’я, на жаль, зовсім нічого мені не говорить, тому, вибачте, але я попрошу вас лише про одну річ: дайте мені спокій. Інакше… інакше, боюсь, мені доведеться звернутися до лікарні Святого Мунго.

Тихий, короткий смішок. І, здається, знов лише в голові Герміони.

«Ти не божевільна, Герміоно. Я не плід твоєї уяви. І не ворог. Я – дух. Поневолений прокляттям, ув’язнений сотні років тому в статуетці, що потрапила до тебе. Але якщо я принесу комусь користь за допомогою своєї магії, я стану вільна. Тому прошу – дозволь мені спробувати».

Погляд Герміони прикипів до глиняної фігурки, що, як і раніше, абсолютно нерухомо стояла на полиці. Рука стиснула міцніше чарівну паличку. Знищити загрозу закляттям? А встигне? Що як ні? І чи не буде це помилкою? Герміона власноруч перевірила статуетку на наявність темної магії і впевнилась, що вона чиста. То хіба це не означає, що і сутність, ув’язнена всередині, не може бути темною?

«Поки вагаєшся, дозволь розповісти тобі історію. Колись давно жив на світі могутній чарівник. Його сила була просто неймовірна, про чудеса, які він творив говорили люди по всьому світу. Хтось боготворив його, хтось боявся, але ніхто не мав сумнівів, що його могутність майже безмежна. З часом він і сам повірив у своє всесилля. Тож коли трагічний випадок забрав життя його коханої дружини Теї, він навіть думки не допускав, що має змиритися з цією важкою втратою. Єдиною ціллю його існування відтоді став пошук способу повернути час назад, щоб врятувати нещасну Тею. І через роки надлюдських зусиль йому вдалося створити закляття, здатне викликати Хранителя часу. Коли дух з’явився, чарівник, ледве не втрачаючи розум від щастя, попросив повернути його в той день, коли загинула дружина. Хранитель часу виконав прохання, чарівник перенісся в день трагедії і врятував кохану. Однак, коли він повернувся у свій час, його чекало страшне розчарування: нічого не змінилось, Теї не було серед живих. Усі його зусилля виявились марними…»

– Як же так? – приголомшено прошепотіла Герміона – вона чомусь ні миті не сумнівалась, що історія правдива. – Який же сенс повертатись в минуле, якщо це нічого не змінить?

«Він теж про це запитав. Але відповіді чекати не став. Надто сильна лють туманила його розум».

– Хранитель часу – це ти, – здогадалась Герміона. –  Чарівник прокляв тебе і ув’язнив всередині статуетки. І… «найбезглуздіша у світі магія» – цей напис на скриньці теж зробив він, так?

«Звичайно він. А потім сказав, що чари розсіються, якщо моя магія принесе комусь справжню користь. Він був певен, що цього не станеться. З часом я і сама почала думати, що він був правий, однак зараз… Зараз я відчуваю, що можу – справді можу – допомогти тобі».

– Але яким чином? – тихо запитала Герміона, опускаючись в крісло навпроти каміна і спрямовуючи погляд на статуетку. Дуже дивно було усвідомлювати, що саме з нею, з теракотовою лялькою, веде вона зараз бесіду. Зате страху більше не було. Навпаки, Герміоні було страшенно шкода Таїму: як же це, мабуть, жахливо – провести Мерлін знає скільки століть всередині шматка обпаленої глини.

«Я можу повернути тобі три дні, – голос в голові помітно пожвавішав. – Будь-які три дні з твого минулого. І ти можеш використати їх, щоб пізнати краще Мелфоя. Ти можеш робити все, що твоїй душі заманеться, можеш говорити йому, що забажаєш – день закінчиться і перестане бути реальністю для всіх, окрім тебе. Ніхто крім тебе не буде пам’ятати, що цей день був. Розумієш, про що я?»

Герміона починала розуміти. Таїма пропонує їй повернутись у власне минуле, щоб зустрітись там з Мелфоєм, а потім… А що ж потім? Запитати його про почуття? Дуже смішно, так він їй і зізнається, навіть якби і було в чому…

А може, спробувати подружитися з ним? О, так, «чудова» ідея. Чистота крові – це ж для Мелфоя все. Так було колись, так є зараз, так буде завжди. І про що вона лише думає? Що за фантазії? Нема чого з’ясовувати, Ґрейнджер і Мелфою ніколи не було по дорозі і не може бути.

«Переконатися в тому, що він саме такий, як ти мені описувала – теж буде корисно. – Таїма ніби відчувала сумніви Герміони, або ж читала думки. – Поставити крапку набагато легше, коли знаєш напевно, що місця надії нема. Але щось підказує мені, що твій розум бачить набагато менше, ніж бачить серце».

– Що ти маєш на увазі? – запитала Герміона.

«Що ти будеш приємно здивована. То як, згодна?»

Герміона вагалась, і це було помітно.

«Вибач, але тобі краще вирішити пошвидше. Інакше моя магічна енергія закінчиться раніше, ніж я встигну відправити тебе в минуле. Скутий кайдани матеріального світу дух навіть на просту телепатію мусить витрачати море енергії…»

– Гаразд. Я згодна, – видихнула нарешті Герміона, вона розуміла, що відмовившись шкодуватиме про своє рішення все життя. Камін і статуетка тієї ж миті на полиці почали розпливатись, їх обриси втрачали чіткість, а повіки Герміона чомусь раптом стали такими важезними, ніби їх вилили зі свинцю. В вухах наростав монотонний шум і так хотілось піддатись сонливості, що м’яко, але невблаганно окутувала її. Але не можна. Ще не можна. Герміона ж не встигла зробити найголовнішого.

– Я ж не сказала, куди хочу потрапити… – насилу вимовила вона – язик і губи не хотіли слухатися.

«Не хвилюйся, твоє серце вже все сказало».

Це були останнє, що почула Герміона. А вже наступної миті оточуючий її світ розчинився в небутті.