Кракен

На березі моря, на камені, на тому самому, що слугував за стіл або іншу кухонну мебель, сиділа чайка. Мертвими очима вона дивилась на лінію горизонту, де небесна блакить поєднувалась із морською. Ця чайка була особливою. Вона не сумувала зі звичних причин, з яких сумують чайки. Якби тільки люди їх знали.

— маленька чаєчка, за чим же ти сумуєш?

— за капітаном.

Вона ще раз оглянула піщаний пляж, якби чайки це могли робити, то ще й харкнула, і полетіла геть.

Лети, чаєчко, а ми почекаємо головного героя.

Сонце ніжно торкнулось золотих вій чоловіка, намагаючись РОЗДЕРТИ ЙОМУ ПОВІКИ І КРИЧАТИ «ААААААААААААА! ВСТАВАЙ СТІД! ВСТАВАЙ! ВСТАВАЙ! ВСТАВАЙ!»

Отак і прокинувся. Вітерець теплого літнього ранку ніжно окутував його, та чоловіка знобило. Ніч була холодна, їв він мало, та і пив теж. Не найкращі умови для підтримання здорового духу в здоровому тілі.

Чоловік поплямкав, проковтнувши вранішню оскомину, і підвівся на ноги. Він ледве тримався. Все заніміло, а тіло відмовлялось слухатись. Принц на горошині. Без сотні матраців, горошини, та з камінням під спиною.

Він розминав ноги і мізки.

Стід переходив до стадії сприйняття.

Але щойно повністю розплющив очі, отримав нового ляпаса.

— нінінінінінініні.

На берег випливали уламки корабля. Стід не тямив себе від жаху. Його єдина надія, його команда, вже давно похована в морській безодні.

Це він винен, це була його дурна затія з цим піратством. О, життя скількох людей він згубив.

— Аааа!

Тримаючись перетинчастими лапками за одну з дерев’яних деталей корабля, крикнула чайка.

Стіда змусили прийти до себе.

Він примружив очі, аби знайти джерело шуму.

— Вікто… Вікторія?

Було написано на щоглі, що випливала з моря, осідлана птахою.

— Вікторія…пере…перемога. Але ж мій корабель називається «Помста». А це «Вікторія». А мій «Помста».

Стід швидко скочив на ноги і побіг діставати на берег моря уламки.

— «Перемога»! А мій то «Помста»! А це «Перемога»!

Кричав чоловік на все узбережжя.

— маленька чаєчко, чому ти п’єш?

— хочу забутись.

Кожного дня з припливами «скриня» Стіда Боннета поповнювалась новими коштовностями.

В перший день йому випливли: майже сухий порох, кілька пістолів, столове срібло (ножі та виделки), масло.

На наступний день мотузка і порвані вітрила.

Третій день приніс чоловіку змоклий одяг, що було не вкрай важливо для виживання на острові, та потішило Стіда. І матрац із капітанської каюти.

На десятий день Стід міг зібрати власний корабель, та розпорядився дарунками розумніше. Обладнав нову домівку, місце лову, посушив одяг. І нарешті відчув себе людиною розумною, а не істотою, що з вереском хапається за життя.

Тепер роботи було багато, та кожен вечір чоловік не забував приходити до свого товариша.

— сьогодні у нас риба.

Стід у новому ніжно-фіолетовому камзолі елегантно сів біля каменю. На природотворчому столі, на білій тарілці, красувалась засмажена із водоростями форель. А по обидва боки з філігранною творчістю було викладено прибори.

— ось. Це виделка для риби.

Стід схопив руками правильну вилку і наблизив до восьминога аби той зміг роздивитись.

Вони розпочали трапезу, споглядаючи черговий захід сонця, і як об морську воду б’ється чайка.

— маленька чаєчко, чому ти намагаєшся вбитись?

— пустіть! Пустіть мене! Я більше не витримую!

Але морські хвилі лиш підхоплювали її легке тільце і викидали назовні.