Примірочна

Парубок стояв у закритій цупкою тканиною кабінці перед дзеркалом, що було від полу й трохи вище нього самого. Людині зі зростом вище ста сімдесяти п’яти сантиметрів буде не дуже зручно, та хлопець ледь досягав відмітки в метр шістдесят. Молодий й доволі жіночний. У юнця було доволі худе тіло. В деяких місцях гостровате, такі як плечі та лікті, а в деяких доволі округле, як-то бедра й сідниці, щоки, що давало навіть йому якоїсь дитячості. Занесені з собою речі він повісив на гачки, що знаходились з одного з боків. Швиденько роззувся й став на килимок, рятуючись від холодної плитки. Провів долонями по темній, кольору воронячого пера, водолазці, розгладжуючи її, схопив край одежі й потягнув догори, стягуючи. Золотисті локони розсипались по плечам, визиваючи мурашки, що пробіглися по відкритій шкірі: по животу й грудях, плечах й шиї. Навіть по спині до поясниці. 

Вслід за верхом пішли й штани. Вони були відкладені на невеличкий пуф у куток, а погляд піднявся до відображення. Там був втомлений, блідий хлопець. Під його очима розстелились синяки, на шиї був пов’язаний бинт, що до того ховався за горловиною зшитих лоскутків темного одягу. Очі пробіглися нижче: вкриті синцями руки. Над і під ліктями, на зап’ястях, що до того ж червоніли, будучи не раз вже стертими до крові. Кілька пунцових кіл, що залишились від укусів, пролягали по плечам й ключицям. Бедра, неприкриті білизною, також були вкриті барвами, а щиколотки були не в кращому стані за верхні кінцівки. 

Тонкі пальці доторкнулися до м’якої тканини, що була під самісінькою головою. Вона скривала те, що хлопцю бачити не хотілось. Воно не давало спокою, віддавалось болем, дискомфортом й неприємними споминами. Темні, кольору стиглої вишні, оченята опустились додолу.

— Жахливо, – ледь чутно мовив блондин, просовуючи кінчик тоненьких кінцівок під бинт. Подушечкою він провів про гарячій шкірі й опустив долоні, збираючись повернутись до того, заради чого прийшов в цю маленьку “кімнатку”. Було боляче бачити ці відмітини, а ще важче – згадувати, як саме їх отримав. Ці картинки не відпускали хлопця, снилися ночами, перетворюючись у кошмари, через що він прокидався у холодному поту з відбитками шалених ударів серця у скронях. 

Перетинка була трохи відтягнута, а в щілині з’явилась голова. Молодий чоловік, почувши, що говорить хлопчина, вирішив, що слова ті про обрану одежу, тож й вирішив поглянути сам. 

— Що таке, Богдане?..- почав було той, та замовкнув. Не очікував він побачити стоячого в одній трусах родича. Надто воно відрізнялось от того ганебненького вигляду, якого змалювала хлоп’яча фантазія. Очі його окинули побите тіло, а сум наплив на лице. Прийдоха повністю сховався до молодшого, щоб не соромити його тою відкритістю перед іншими відвідувати магазину, скоротив відстань на крок, підхопив одну з кінцівок брата, розвертаючи до себе. Трохи грубо, але вибачатись за це хлопець не збирався. Бліде лице блондина вкрилося легким рум’янцем, а погляд потупився донизу. Не хотів він, щоб хтось це бачив. Та й воно не дивно. Хто б не казав, що “шрами красять чоловіка”, та тільки не ці. Вони – рубці на його пам’яті. Кам’янці під ногами, які він не може ані збити, ані обійти повз. Гострі. Настільки, що залишаються криваві сліди, наче от скла. — Це..вони з тобою зробили?..- злетіло з тонких вуст. 

Слова визвали у Богдана сумну посмішку. Його зведений брат – Федір – майже повна копія батька. Єдина їх відмінність полягає в тім, що Фед ще дитина. Дивиться на світ через призму підліткового максималізму. А доросла його версія тому не дуже-то й заважає, угнітаючи при цьому інших дітей, що живуть з ним під одним дахом. Хлопчина відвернув голову, опустивши погляд до кутка. Старший вважав, що то зробили якісь хулігани. Точніше: вірив батькові, який й розповів йому про тих покидьків. Повіки блондин прикрив, обійняв себе вільною рукою за плече, яке трошки потер, ховаючи мурах. 

Це сталося не так давно. Може, вчора, а може два дні тому. Час перестав існувати для нього так, яким є дня інших. Дні перетикали один в одного без помітних змін, наче вони всі одна суцільна безкінечність. Серед темної ночі, поки усі його рідні спали, він зник. Залишив усі свої речі й просто розчинився. Навіть не попрощався з дорогим серцю молодшим. Сім’я їх велика, але не повноцінна. Старий мав на своїх плечах багацько дітей, в той час коли у них не було того, кому б ті могли пожалітися. Не було матері. Її заміною стали старші діти. Вони лелеяли молодших, підтримували їх в якихось незначних починаннях, раділи за їх досягнення й перемоги. Але вони не були родичами. Рідні батьки не сміють вибирати любимців черед своїх чад, а Богдан, хоч й відносився до всіх молодших з однаковою любов’ю, знайшов того одного, покинутого й опоганеного, такого самого, яким був сам.

 Як каже старий, хлопчина “поїхав до тітки Катерини”. Жила вона не близько. Їхати годин шість, не менше. Але в той день затримався потяг. Хлопчина якраз стояв на пероні в очікуванні, коли до нього підійшла зграя людей. Високих, дебелих. Але на лице молодих. Їм, може, було років по двадцять, може, трохи більше, а може – менше. Обійшли його півколом та й стали, вийшов серед них хтось один, підійшов ближче й трохи вклонився, аби глядіти підлітку в темні очі. 

— Куди шлях ведеш, малий? – поцікавився той. Вирівнявся, опустив долоню на плече юнака та погладив, струшую уявну пилюку. На його тонких вустах грала до болі ніжна посмішка. Така привітна й наче щира, але очі були холодні, як сталь. Й голубі, як в батька. — Невже старий вирішив пустити своїх “діточок” погуляти? 

Богдан здригнувся, прибрав пошвидше кінцівку причепившегося до нього чоловіка. Хотів вже й відійти, та врізався спиною у груди ставшого позаду молодика, який разом з ще кількома стояли навкруги. Сімейство, в якому саме й жив хлопчина, було відоме на всю округу. Їх батько – людина, що відкрила “притулок”, де й назбирала різних за віком, статтю, національністю, навіть поглядами, дітей. Брав усіх, від кого відмовлялися родичі. Хоча, скоріш, він викрадав тих неповнолітніх, що тепер живуть із ним, й змушував опікунів відмовитися від дитини заради ж їх безпеки. Хлопцю було чотири, коли людина, яку він змушений називати отцем, забрав його у матері. Посеред вулиці. Отак, підійшовши як ці хлопці. Бодя був доволі відкритою дитиною, щирою, веселою. Ніколи не боявся розмов з незнайомцями, не вважав їх злими чи небезпечними. Посміхався їм, говорив щось приємне, як ті ж: “яка в вас, тітонько, красива зачіска!”, “Які у вас, дядьку, окуляри!!”. Він й подумати не міг, що хтось цим скористається. Хтось захоче зробити йому боляче. Забрати найдорожче, що в нього було.

— Я не розумію, про що ви, – буркнув тихенько хлопчина, відходячи й від другого молодика. В руках він тримав лише квиток – навіть речей ніяких з собою не було, наче намагався втекти кудись подалі. Хоча нерідко саме це юнак й намагався викрутити, тільки знайомі батька увесь час його знаходили й відводили назад до огороженого невеликим парканом будиночку, віддавали русявому здорованю та й шли. Мабуть, ці люди прийшли до нього саме з тою метою. Тому малий вирішив одразу ж пояснити причину свого перебування на станції: — Я збираюся до.. – почав тільки парубок, як замовк. Повітря в легенях закінчилось, але з вуст спав приглушений крик, більш нагадуючий скавчання, – його боляче вдарили в живіт. Настільки, що навіть колінця підкосились, а сам він впав у обійми балакаючого з ним чоловіка. Його швидко підхопили й понесли кудись подалі від людей. Занесли в якусь підворітню, скинули на землю, через що хлопчина боляче вдарився тазом й головою. 

— Не клей з себе дурника, малий, – порадив високий, опускаючись на корти перед ним. Хмуро пробіг очима по переляканому обличчю, задоволено посміхнувся й легенько похлопав блондина по щоці. Очі його палали страшним близком.

Врешті відповіді Федір не отримав. Все й так було зрозуміло: ці сліди залишили ті самі придурки, що побили нещодавно його зведеного. Та тільки скільки не питав, не міг отримати пояснення на простеньке, здавалось, питання. “За що?”. Хтось з братів припустив, що так хотіли зробити боляче голові родини. Богдан був одним з найстарших дітей, допомагав по дому, гарно вчився. Потрапляв іноді в не дуже гарні ситуації, що могло сильно так сказатися на його репутації, однак це нормально для дитини. Тому дивним наміри покалічити когось з близького кругу, що робить доволі багато для сім’ї, аж ніяк не здавалось. Навпаки, будь Федір на місці цих хуліганів – саме так й зробив. Однак, крім тягаря у вигляді опіки, що це дає? Страх? Навряд. Батько їх ніколи не виглядав людиною боязкою. Залякати його неможливо! Та й в той раз це їм не вдалося, хоч він й виглядав доволі збудженим й знервованим. 

— Відпусти, мені боляче, – неголосно попрохав блондин, повертаючи хлопця до тями. Федір випустив чуже зап’ястя, поглядом прикіпів до широкого, на декілька разів намотаного бинту, що красувався на шиї Боді. Руки самі полізли до нього. Один маленький рух – й вузлик розплівся; бинт, відчувши, що його більше ніщо не тримає, легко впав на гостроватий перехід шиї у плечі, відкриваючи підлітку чорнявий слід від рук дорослої людини. Дорослого чоловіка. Виглядало жахливо. Й скоріш за все, якби хлопця хтось не врятував, він би зараз не стояв тут, в цій комірчинці, приміряючи те, що могло сховати від поглядів чужинців ці огидні свідчення знущань. 

— Тепер зрозуміло, чому отець відправив нас за речами, – буркнув старший. Він розвернувся й, тихо зітхнувши, покинув примірочну, даючи хлопцю можливість продовжити перевдягатись. Але той, залишившись в кабінці наодинці з собою, трохи постояв, вдивляючись у цупку тканину, що ховала його від інших покупців, які ходили між рядочками, а потім перевів втомлений погляд на своє відображення у дзеркалі. Зіниці одразу ж прикіпіли до темних плям на шиї. 

Руками Богдан приобійняв себе за плечі, мурашки бігали по спині від споминів недавніх подій. Очі налилися сльозами, а до горла підступив ком, що не давав спокійно ковтати. В той день, коли його начебто побили хулігани, залишаючи по собі барвисті піони на блідій шкірі, він був вдома. З величавим трудом й довгими вмовляннями виборов у батька можливість покинути підвал, в якому його заперли в покарання за свою неслухняність й неодноразові спроби втекти. Це далося йому важко. Ніякі слова не діяли на чоловіка. Не хотів й навіть не збирався слухати дитину. Він приперся до нього вниз, коли всі інші діти були у школі, боляче схопив зап’ястя, по його же волі натерті минулої ночі шкіряним ременем,от чого біль пронісся по тілу, а шкіра на тих місцях запекла, та притис до ліжка, яким насправді був голий матрас, кинутий на холодну підлогу. За час перебування під замком він ледве змусив старого дати йому ковдру, аргументуючи, що йому ж прийдеться потім займатися лікуванням, що дуже дратувало голову родини. Витрати на ліки, той час, що гаявся на хворобу – це все приводило його до озвіріння. Вибратися з-під тієї туші, йменної панотцем, для малого було неможливо. Чужий ніс огладжував тонку шию, а вуска торкалися плечей. Перехопивши обидві ручки дитини однією своєю клишнею, старших вивчав тіло підлітка. Запропонувати тому щось таке, що дало б хлопцю якусь, хоча б найменшу свободу, було майже нездійснено. Але він запропонував. От чого той день ставав чорною плямою для Богдана. Його нудило від однієї згадки про те, що там сталося. На що йому прийшлося піти. Хоч той раз був далеко не першим за його поки коротеньке життя. Але першим, де йому прийшлося дати згоду на чужі “хочу та й буду”. 

Чоловік, по їхньому хиткому договору, зачинив хлопчину у своїй кімнаті, де Богдан повинен був бути тихше найменшої мишки. Сидіти слухняно на попі й не заважати старому працювати. Однак все було далеко не так гладко, як хотілося. Слово за слово, й парубок став для того справжньою кісткою у горлі. 

— Я хочу додому, – неголосно почав блондин, сидячи на краю батькового ліжка. В його невеликих руцях була книга – підручник по, начебто, хімії. Як тільки хлопчина загримів на “нижні етажі” будинку, старший попіклувався, аби забрати документи дитини зі школи. Вирішив, аби той більше не псував настрій своїми спробами покинути стіни притулку, просто-напросто заперти його в цих самих стінах. Але, аби той не зійшов з розуму через довге перебування в ледь освітленій, сирій й холодній кімнаті, де не видно, чи змінюється день на ніч й навпаки, а єдиним дзвоником про зміну часу є приходи голови з їжею в руках чи брудними планами, надав йому можливість навчатися самотужки. 

— Ти й так вдома, – відповів чолов’яга, займаючий місце у робочого столу. В його увазі були товстелезні папки, повністю набиті якимись бумагами. Можливо, звітами по роботі садку. Нотатки, графіки, таблиці витрат. З ліжка молодик того не бачив, а читати всю ту документацію йому було не можна. Заборонено. А за порушення можна було отримати догану. Й добре, якщо просто лінійкою по рукам поб’є чи, може, змусить стояти годину на крупі якійсь. 

— Це не мій дім, – протягнув парубок, складаючи книжку й прибираючи її у бік. Голос його був тихим. Час обіду давно минув, й інші діти вже якийсь час сиділи в стінах тієї тюрми, якою вони всі чомусь йменують своїм домом. Хоча більшість з дітей ледь доходили до віку школяра й навряд чи добре пам’ятають, як їх забирали у батьків. 

Такі слова хлопця зовсім не були по душі русявому. Він відволікся від паперів, перевів погляд на занадто нахабного підлітка, сміючого йти проти основи збудованої їм системи. Очі його холодні: океанський синій зараз більше нагадував колір айсбергу. Пронизуючий, попереджуючий: ще один невірний крок – й твій “Титанік” піде на дно. 

— Це. Твій. Дім,- мовив чолов’яга. Він голосом виділив кожне слово, аби до дитини дійшло: її минулого життя більше не існує. Не існує більше його матері. Не існує першого батька. Є тільки притулок, тільки голова тієї родини й сама родина. Й хлопцю це треба тільки прийняти. 

Але Богдан від того лиш сильніше закипав. Він пам’ятає ту жінку, що тримала його за руку, водила його вуличками, називала пестливими слівцями й чітко вимовляла “синку”. Це слово з її вуст навіки висічене в нього на душі, на серці. Він знав: вона десь поряд. Просто треба уважніше шукать. Хлопець тікав з дому, бродив нічними вулицями, спав на зупинках громадського транспорту, на лавочках вокзалів. Бігав ранками серед крамниць, вишукуючи її, але кожного разу натрапляв на когось, хто хапав його під руки, за шкірку чи за вухо й силоміць відводив назад до притулку. Вони лаялись на нього, на його батька, що в очах місцевих здавався просто ангельською людиною, якому випало на долю займатися такими проблемними дітьми. Та хлопча не покидав надії.

— Це не мій дім, – повторив блондин серйозніше. Йому було бридко від того. Знав же, що матір від нього не відмовилася. Цього не могло бути. А якщо й сталося, то на це повинні бути надпричини. І в голові дитини сплила одна така причина. Причина, від якої усе всередині похололо, а лице поблідніло. Пухкі вуста розтулилися. — Ти вбив її.

Ці слова впали на нього, оглушили сильніше грому посеред ясного неба. 

— Ти вбив її, – повторив він. Вишеньки дитячих очей дивилися прямо в зіниці отця. Чоловік то бліднів, то червонів, а брови його опускалися в невдоволені. Кров пульсувала у венах, що проступили на скронях. — Я зрозумів, нащо ти збираєш дітей, – прошепотів хлопчина. Богдан різко підхопився, став на ноги.Ця здогадка його лякала, але те, як на слова реагував старший, все пояснювало: його здогадка була цілком й повністю вірною. — Ми всі – діти тих, кого ти вбив! 

Чоловік не витримав. Він підхопився зі стільця й в два великих кроки скоротив відстань в пів кімнати. Його дебелі ручищі обхопили тонку шию дитини, стисли її. Тіла по інерції продовжили рух, через що маленьке дитя впало на ліжко. Голова родини навис над ним, лише сильніше давлючи, перетискаючи сону артерію розумника. Богдан бився в конвульсіях. Хапав ртом повітря, нагадуючи викинуту на берег рибу, хрипів, давлючись слиною. Він не міг закричати, покликати на допомогу. Перед очами темнішало, а той вже готовий був прощатися з життям. 

Та він вижив того дня. Хоч й не пам’ятає, як це було, але, мабуть, зміг достукатися до дітей з кухні, що була сусідньою з батьківською кімнатою, а ті, прибігли до спальні отця, спіймали його на гарячому, подарувавши підлітку невеличкий шанс на трохи довше життя. Та про це він дізнався вже з розказнів своїх рятівників, бо тоді був у відключці, не здатний ані побачити, ані почути чужих розмов. Погляд його пробіг по відображенню у дзеркалі, піднявся до речей, які висіли на крючках й чекали, поки він їх приміряє. Хлопчина швидко підхопив світлий гольфик й став його одягати. В той день він зрозумів, що йому нема, куди тікати, але відкрив для себе нову мету. 

Він розкриє іншим справжнє лице цього підступного “Янгола”.