2814.

тригер ворнінг: я не поділяю думку чиміна про корнішони

 

— О, пане Чон, яка несподівана зустріч! — вигукує Чимін, бачачи Хосока з кошиком у руках в кінці ряду з консервацією.

Пак вважає, що сьогодні справді гарний та вдалий вечір. У нього вихідний, нарешті видали зарплатню ще й з премією, а ввечері Юнгі до нього приїде на бухалівку тм. Він справді скажено скучив за ліпшим другом і, якщо чесно, йому до чортиків не вистачає Міна у себе вдома: ніхто не спить до заходу сонця, не розкидає речі по всій квартирі, не знищує його холодильник, вечорами нема кого обняти й нема з ким обговорити весь піздець, що стався за день. Коли Юнгі переїхав, Чиміну здалося, що він втратив частинку своєї чорної душі, незграбної, смішної, але любої.

— А, вітаю, пане Пак, — Хосок чемно кланяється, виглядаючи трохи здивованим цій несподіваній зустрічі.

Чон, який, мабуть, зайшов перед домом у магазин, все ще в одному зі своїх чудових стриманих костюмів, ще в окулярах, які йому чудово пасують. Чимін думає, що фортуна сьогодні явно на його боці, сунувши в руки всі козирні карти.

— Ба, який Ви офіційний, — гигикає Пак, нащось беручи з полиці корнішони, які ненавидить, й ставить до кошика. — Люблю таке в чоловіках.

Хосок так само ввічливо усміхається, й не кує нічого, просто переглядаючи вміст товарів.

— О, справді?

— Так, — киває Пак, повертаючись на секретаря та з викликом намагаючись упіймати чужий погляд, — а ще сексуальність, офісні костюми та окуляри.

Хосок теж повертається в його бік, і Чімін думає, що ось воно, зараз він щось скаже чи хоча б зніяковіє, видасть хоч якусь реакцію на цей нехитрий флірт, але той лише хмикає й кладе до кошика мариновані гриби.

— Згоден, солідність прикрашає людину.

У Пака усмішка натягнутіше розтяжок у лісі, аж зараз лусне, розбиваючи всі банки в ряді, а в голові завідомо чується крехкіт битого скла.

«Я припускав, що окуляри носять тільки розумні й кмітливі, але тут щось точно пішло не так», — думає Чімін, єхидно жмурячись, й бере ще одні трикляті корнішони.

— Ще не одружилися?

Пак вирішує, що найкраща тактика – напад. Завзяття йому не позичати, а бити одразу в чоло — він цього в Юнгі навчився. Утім, всупереч усім очікуванням, Хосок сідає навпочіпки, шукаючи в’ялені томати, й махає головою.

— Ні, — секретар тихо сміється, а Чимін від цього сміху хоче розчинитися в повітрі від почуття легкості й щастя, — а мав би?

— Ну слава богу.

— Перепрошую?

— Та що ж Ви весь час вибачаєтесь, — Чимін підводить очі до стелі та почувається, ніби в нього від цього жесту скоро, крім білків, нічого не залишиться, все зітреться, коли Хосок піднімається, винувато посміхаючись.

— Вибачте.

— Зрозуміло.

Пак готовий зараз головою з розбігу в стелаж прикластися. Ні, серйозно. На вигляд такий розумний й освічений чолов’яга, дуже відповідальний та працьовитий, якщо вже в особистих секретарях у самого Чон Чонгук ходить. Так чому ж він тупить гірше компа після того, як на нього ламаний фотошоп встановлюєш?

Несподівано Чон рухається ближче, і Пак напружується в передчутті, але його просто акуратно відсувають убік, й тягнеться за тими ж самими корнішонами. Чимін їх тепер ще більше ненавидить. Він гучно сковтує, намагаючись не вимовити все, що зараз думає і не думає, але переводить погляд у чужий кошик, наштовхуючись на нову зачіпку.

— Овва, у Вас таке ж вино, — Пак легко проводить чужою долонею, повільно ведучи пальчиком шийкою пляшки, й посміхається ще яскравіше. — Треба ж такому, які наші смаки схожі.

Хосок слідує поглядом м’якими рухами Чиміна, дійсно помічаючи дві однакові пляшки в різних кошиках — тільки у Чона набір явного холостяка з дорогих закусок та однієї пляшки вина, а в Пака — сумного алкоголіка зі шкідливими снеками та п’ятьма рандомними видами випивки.

— Воно було на акції сьогодні, — непробивче відповідає секретар, а Чимін думає, що, якби силою думки можна було задушити, Хосок би вже валявся бездиханний. — Мені здається, багато хто його взяли.

Паку ж здається, що в нього усмішка почала перетворюватися на звірячий оскал, розходячись по швах. А світові не треба ще одне пришестя Джокера, особливо у вигляді Пака, повірте.

— Я все ж думаю, що справа в гарному смакові, — править своє Чимін, й акуратно хапається за чужий піджак, навмисно сумнішаючи. — І як же журно буде пити таке вино на самоті?

Чон височить, як скеля, Дуейн Джонсон би позаздрив, ні грама емоції, що вибивається з колії, й Чиміну починає ввижатися, буцім той і не людина зовсім.

— О, — Хосока округляє очі, ніби йому сяйнуло, й Пак, як у тому мемі з жуком, уже на низькому старті, щоб сісти в дорогу машину та поїхати влаштовувати своє особисте життя, потім вибачившись перед Міном за такий казус. — Юнгі сьогодні начебто вільний. Чому б Вам не випити з ним?

«Народила ж мати дитя дуркувате, — Чимін просто за крок від того, щоб не придушити Хосока голими руками або розхуярити кожну банку з огірками його світлою головою. — Якщо продовжиш так тупити, з твоєю мамою я в якості невістки так і не познайомлюся».

Він відпускає край чонового піджака, а усмішка стирається з його обличчя, наче ванішем оксі екшн. Чимін уже хоче втомлено махнути на прощання й втекти геть під три чорти, розбивши на ходу кілька банок зі смутку, як Хосок сам, помітивши вельми похмурого Пака, подає голос.

— Як Ваш брат?

«Ну ніхуя собі. Першим заговорив, але зі всіх речей на світі вирішив поцікавитися саме цим», — обурюється у себе в голові Чимін, знову натягуючи доброзичливу усмішку.

— А як у мене справи, спитати не хочете?

Хосок теж відбиває його усмішку, але в нього вона справді, хоч і ввічлива, але щира та тепла. Пак навіть біситися вже не хоче — ніхто ж не сердиться на дурнуватого золотистого ретривера, який погриз ваші тапки, і не кумекає, у чому його провина.

— Як Ваші справи, пане Пак? — все ж таки запитує Чон, й Чимін укладає підборіддя на кулак, вдаючи, що замислився над цією дилемою.

— Та ось не можу зрозуміти, людина з мене жартує чи реально натяків не розуміє.

Він переводить погляд на Хосока, який виглядає скоріш здивованим, ніж у чоло прозрілим натяком, що йому під ніс підсунули просто миготливою сліпуче-червоною вивіскою.

— Це ви про кого?

Якщо ви чуєте вдалечині вий вовків, не лякайтеся, це Чимін внутрішньо ниє та б’ється головою у стінку. Ніколи не судіть людину за наявністю окулярів та високою посадою, ось серйозно. Йому здається, що бабка, яка стоїть поруч, вже все сама доперла, а електронний голос у колонках продуктового скоро сам кричатиме, мовляв «Чон Хосок, підійдіть у відділ розуміння натяків».

— Та таке, не важливо, — Пак втомлено відмахується, раз сотий закочуючи очі за вечір, а потім йому на думку спадає чудова ідея. — Давайте обміняємось номерами.

— Навіщо?

«Щоб ти блять запитав», — Чимін внутрішньо фейспалмить, коли Хосок підіймає брови у подиві.

— А раптом щось трапиться з Юнгі, не дай боже, звісно, — пояснює Пак й майже хреститься, бо з удачею Міна, якщо з ним щось трапиться, там і священик не допоможе. — А я його довірена особа.

Чон перезавантажується, думаючи, що це справді логічно, диктуючи Чиміну свій номер, а потім записуючи чужий.

— Ой леле, що там по тіктакам. Треба ж такому, котра година, — несподівано голосно цокає Пак, ховаючи телефон, й дивлячись на неіснуючий годинник на руці. — Здається, мені час! До побачення, пане Чон.

Чимін швидко кланяється Хосоку, що не встиг нічого відповісти, ховаючись за рогом, так і не викинувши з кошика ненависні корнішони. Бо ще кілька секунд у компанії цього чудесного, сексуального бовдура, й доведеться викликати лікарню — бог зна, кому саме.

 

01101001 01101100 01111001 00001010

 

— Ти коли-небудь думав, що ти тупий, а всі довкола розумні? — монотонно запитує Чимін, допиваючи третій келих вина, перед яким був саморобний бейліс.

— Кожен божий день, — відповідає таким самим тоном Юнгі, гикаючи та майже розбиваючи свою склянку.

Вони сидять у Пака на кухні фактично в непросвітному мороці при одній кособокій свічці, яку Чимін витягнув з порталу в пекло під мийкою, тому що саме в суботу ввечері вирішили зробити позапланову перевірку світла. У нього рука в бинті, бо щось він сьогодні справді розбив, — мабуть, «удачливість» Юнгі заразна, — а в Міна обличчя все в крихтах від чіпсів. Пак дивиться на ліпшого друга, розчулюючись й думаючи, що той, напевно, й справді не з цього всесвіту.

— Тоді, може, вони тупі, а ми розумні? — Чимін наливає собі ще вина та лягає, задумливо крутячи келих у руках.

— Ти на щось натякаєш?

Юнгі витирає з обличчя крихти й підсовує свою склянку ближче, щоб йому теж оновили.

— Благаю, не будь Хосоком, — Пак морщиться, згадуючи їхню зустріч годинами раніше, й дістає з банки один корнішон, уже мружачись від його смаку.

— А що з ним?

— Він як людина-павук, — Чимін вибухає зі звуком пробки з-під шампанського, бахаючи келихом у стола й розливаючи половину, — тільки сексуальніший, і в нього, замість режиму миттєвого вбивства, режим тотального ігнорування.

Мін гигикає цій паралелі й тягнеться за ганчіркою, витираючи бордові сліди й важко зітхаючи. Звісно, він усе зрозумів — знає Пака як свої п’ять пальців, і про те, що той добре фліртує, теж знає. Але те, що на його шляху періодично зустрічаються непросвітні шелепкуваті ідіоти, це вже забаганки долі.

— Не всіх природа нагородила мати твій геніальний розум, Міні, — промовляє Юнгі, лагідно посміхаючись найкращому другові, який знизує плечима, мовляв, ну факти.

— А як твій папік?

Пак переводить стрілки, бажаючи забути про всяких панів Чон Хосоків. У нього є його номер і цього поки що цілком достатньо.

— Не називай його так, — Мін кривиться, благаюче поглядаючи на Пака.

— Не вкурив.

— Що?

— Поки не вкурив, що саме не вкурив, але я не вкурив, — Чимін розтирає пальцями перенісся, прикриваючи очі. — Ні, почекай. Щось справді не так.

Юнгі дуркувато кліпає очима, хмурячи брови, й нетямуще дивиться на друга.

— У чому справа?

Пак відставляє вино й банку з маринованими огірками, кілька разів ляснувши по столу, всерйоз замислившись. Він намагається проаналізувати ситуацію своїм п’яним мозком і, либонь, десь повертає не туди, якщо каже:

— Він тобі подобається?

Мін гикає, завмираючи й відводячи погляд, а потім залпом випиває майже повний келих. Він ще раз гикає та плескає себе долонею з усієї дурі у лоба.

— Мабуть.

У квартирі провисає тиша, буцім в труні, і тільки від свічки лунає звук потріскування. Ні, Чимін, звісно, казав, що від бабки по третьому коліну лівої гілки сімейного дерева йому передалась якась доля віщування та внутрішнього передчуття, але не настільки ж, щоб передбачати майбутнє. Він дме губи, скоса пускаючи бісики на Юнгі, очікуючи, поки в того відбудеться повне завантаження системи від кількості випитого за раз. Мін прикриває очі, роблячи великий ковток повітря чи, щоб зібратися з силами, чи, щоб ще раз не гикнути.

— Я просто прив’язався, напевно, чи типу того, — Мін видає незрозумілий звук, кладучи руку на стільницю, а на неї голову, опиняючись за двадцять сантиметрів від обличчя Пака. — Плюс Чонгук симпатичний. Я сказав би навіть гарний, а ще точніше — на мій смак. Не те щоб у мене був якийсь певний типаж, але він би чудово до нього вписався. Він цікавий. І добрий, і веселий, і в нього дурні, але кумедні жарти. Він дуже завзятий та працьовитий, багато працює, іноді буває неуважним. Коли він утомлюється, часто кліпає очима, щоб не заснути, він не любить броколі, але любить цвітну капусту, тому тихо відкладає їх, щоб я не бачив. Він співає собі щось під ніс, коли працює, або тихо кричить на комп’ютер, коли щось йде не так, щоб не налякати мене. Він розмовляє зі Степаном, коли думає, що мене немає поблизу, й іноді тупо зависає, дивлячись у вікно. І-

Юнгі обриває сам себе на пів слові, гикаючи, й жмуриться, ховаючи обличчя в кутку ліктя. Чимін слабо усміхається, накриваючи волосся Міна долонею, м’яко гладячи та заправляючи пасмо, що вибилося, за вушко. Якби Пак міг, він би знищив увесь світ заради друга, тому що Юнгі заслуговує на все найкрасивіше, що існує в кожній з галактик.

— Любий, у тебе великі проблеми, — підсумовує Чимін, клацаючи Міна у носа. — І хто такий Степан?

— Наша рослинка, — швидко відповідає Юнгі, додаючи. — І я не кохаю його.

Чимін сміється, розпатлуючи волосся молодшого сильніше, чим викликає незадоволене мукання.

— Я не кажу, що ти його кохаєш.

— Я не кохаю його? — Юнгі різко підскакує, лякаючи друга, й знову гикає.

— Напевно? — переляканий Пак теж піднімається, витріщаючись на несподівану зміну в настрої Міна.

Юнгі підривається з місця, майже перевертаючи табуретку, й починає ходити з боку в бік і без того крихітною кухнею.

— Як його можна не кохати? — Мін махає руками убік, бурхливо обурюючись собі самому чи тарганам у своїй голові.

— Я не знаю, любий.

Пак спостерігає за рухами Юнгі, як за маятником, думаючи, що його так скоро знудить, коли молодший неочікувано зупиняється, дивлячись кудись у стіну.

— Я кохаю його?

Пак слідкує очима за поглядом Міна, намагаючись зрозуміти, що саме в малюнку кособокого кавуна на плитці змусило його поміняти свою думку й замислитися.

— Можливо, він просто дуже тобі подобається поки що‐

Починає Чимін, намагаючись привернути до себе увагу друга, але той ривком повертається на нього сам, виставляючи вказівний палець уперед.

— Я кохаю його!

Урочисто промовляє Юнгі з сяючими очима, а над його головою, як божа поміч, вмикається світло. Либонь, комунальники сидять за стінкою й підслуховують. А потім яскрава усмішка на його обличчі тьмяніє, й він опускає руку, похмуро сідаючи назад.

— Він такий, — починає говорити Мін, але потім просто відмахується від своєї думки. — Він купує мені одяг, завжди цікавиться, чи я не голодний, іноді пропонує подивитися фільм разом. Я розумію, що це по факту моя робота. Але що, якщо я «перепрацював»?

Юнгі робить пальцями лапки у повітрі, а Пак хмикає, намагаючись підібрати правильно слова.

— Ти точно впевнений, що він справді тобі подобається в романтичному сенсі, а не лише тому, що просто добре до тебе ставиться?

— Ні? — молодший боязко перепитує, мабуть, себе, змушуючи Чиміна підняти брову. — Я не знаю. Він занадто хороший, щоб не подобатися в будь-якому сенсі.

Юнгі сумно наливає собі ще вина. Гаразд, може, Мін Чонгука й не кохає поки що, і це все гіперболізація на тлі алкоголю, утім, щось у цьому все-таки було. Можливо, Мін і сам поки що не розуміє чи не хоче розбиратися, що саме він зараз відчуває.

— А він? — голос Чиміна долинає, немов крізь товщу води, й Мін розфокусовано здіймає очі.

— Звідки я знаю? — Юнгі голосно цокає, а потім геніальна ідея наганяє його, надто сильно кусаючи за найсоковитіше місце, тому він широко розплющує очі. — Давай йому зателефонуємо!

Пак хапає за руку Міна з шаленими вогниками в очах у спробі зупинити, кричачи «не треба!», але Юнгі виявляється швидше, буквально вислизаючи з його рук.

— Ні, треба! Мені цікаво.

Самурай не має мети, самурай має тільки шлях, тому Юнгі з усією властивою йому впевненістю натискає на кнопку розблокування телефону, щось швидко друкуючи й прикладаючи до вуха. Пак завмирає, не дихаючи та напружено спостерігаючи, але Мін прибирає телефон, дивлячись на нього з тупняками в очах.

— Дивно. Навіть гудки не йдуть.

Чимін нахмурюється, думаючи, нахуя Юнгі взагалі цифрами набирати чонів номер, якщо той збережений у нього в контактах і без того. Тому він бере телефон із рук друга, хрюкаючи.

— Ти намагався зателефонувати йому з калькулятора? — Пак повертає екран до Міна, показуючи програму, і Юнгі всоте гикає.

Він забирає телефон назад під застережливим поглядом Чиміна, який вже стоїть на низькому старті, готовий будь-якої миті кинутися на нього.

— Юнгі, ні!

— Юнгі, так! — вигукує Мін, зриваючись з місця, набираючи номер й даючи по зйобам у бік зали, поки за ним з лайкою мчить Пак, а гудки припиняються, коли на тому кінці дроту беруть слухавку.

— Юнгі?