enough

– Чому ти думаєш, що кохаєш мене?

Техьон бачить не Чонгука – край його худі, в якому той ховається кожен раз, варто тільки спробувати стати ближче. Тканина поблякла, і ковтунці на рівних рядах ниток висять, як достиглі яблука на дереві садівника-футуриста, Техьон нігтями підчіплює декілька, намагаючись зірвати. Ті звалюються, скочуються (ха) з пучок пальців і падають кудись до Чонгука, в його кокон, куди так важко і так бажано дібратися.

Прорватися, певне, було б легше, ніж отак: чекати, що розкриється, розійдеться рівненько посередині, бо Чонгук захотів, а не тому, що Техьон сильний. Було б точно легше, але чи довше – довготриваліше – навряд. Чонгук такий м’який. Не через лілово-рожеве оверсайз худі чи м’якоть щік, коли посміхається – через оце «чому ти думаєш, що любиш мене?», наче Техьон його в дійсності не, бо, ну, це ж Чонгук. І Техьон дійсно сильний, бо Чонгука хочеться зжати в обіймах, затиснути в руках, як лякливого кролика, і не відпускати, поки не зрозуміє, що Техьон його дійсно любить. Не думає, що кохає і не, здається, знає, що кохає.

Просто кохає. З того моменту, як побачив, і на скільки стане його кохання.

Це ж і виною тому, що Чонгук не вірить. Він чи то занадто на щось таке надіявся і не дочекався зовсім трохи, чи то його хтось навчив, що так не бува. Що в людину – в очах застигли зірочки сліз, біля самих кутиків, і вираз обличчя захоплено-здивований, і зачіска прим’ята знервованими пальцями – закохатися просто так не можна. Неправильно.

Воно, може й добре, що їхня проблема – концепт кохання з першого погляду, а не сексуальної орієнтації, Техьон сильний, але не впевнений, що вивіз би. Він і зараз тримається більше на тому, що Чонгук йому в очі глянути не може, коли промовляє оце своє «думаєш, що любиш», яке одним своїм існуванням – навіть у самих лиш думках – заперечує Техьонову можливість любити когось такого, як Чонгук.

Чонгука.

Бо когось такого – не засуджуйте, усі шукають легкі шляхи – Техьон шукав. Можливо, провів день-два приглядаючись до інших, прослідковував погляд за снуючими туди-сюди, неначе дійсно припускав, що воно трапиться. Що після Чонгука, після не метеликів, але серця, удари якого по ребрам розходяться ударними хвилями, зненацька рвоне від якого ноунейма. Ну що ж, не дуже хотілося. Інших. Бо Чонгука – дуже.

Тільки Чонгука, нехай він і ховається кожен раз, коли його взаємна симпатія стає очевиднішою за втиху кинуті погляди і бажання проводити час разом, але якось так, щоб на відстані, не торкаючись і без Техьонових поглядів на ньому. І щоб самому можна було дивитись. Поки Техьон ще тут, поруч, най навіть зі своїм «кохаю», аби тільки близько – втім, не дуже – і щоб не дивився. В Чонгуку ж стільки всього – шрамик, невкладене волосся, сором’язливість, небалакучість, дурнуватий одяг і недолуга посмішка – неідеального. Щоб не дивився, бо з кожним разом він ближче, уважніше, підходить майже впритул і витріщається, і ось це все недоречне і тупе, негарне з Чонгука, який людині, що йому подобається, хоче відкритися, стирчить, як зуби при посмішці.

Справа лиш у тому, що якби Чонгук спитав: «За що?», Техьон перелічив би все, що той в собі так ненавидить. Але то нічого, він навчить Чонгука ставити правильні питання. У них ще є час, увесь, на який стане Техьонового кохання.

– Тому що це ти.