Їх поділяє дощ, ніч та буття

Нічний Токіо і справді прекрасний. Але коли світло ліхтарів та різноманітних вивісок б’є у вічі, а не тільки миттю дотягує до вікна, ця метушня починає трохи виводити з себе. Весь балакучий натовп зливається з шумом машин, що проїжджають, і весь цей загальний гомін так і не припиняється цілу ніч. І як тільки спокійно спиться людям у квартирах, вікна яких виходять на такі вулиці?

Мряка змусила галасливих жителів Токіо зібратися під дахами всіляких кіосків, щоб сховатися від дощу, що наростав. Літо, як відомо, тут страшенно спекотне і вологе, від чого жителі то постійно обурювалися, то навпаки дякували за це. На пожвавлених вулицях стало трохи тихіше, адже хтось дійсно не хотів промокнути, нехай навіть і дуже парило, а хтось носив із собою найрізноманітніші парасольки, які були якраз під стать сяючим вітринам.

Залишається радіти, що немає жодних пробок на дорогах, а інакше і так похмурий настрій був би остаточно зіпсований дратуючими водіями, які не вважають байк таким ж транспортним пересуванням, як машина. Проїхатися самому нічним Токіо – однозначно найкраща ідея за весь минулий день.

  “До мосту і назад.” – думає Сано.

Рідне місто ніколи не перестає сяяти, і міст здалеку, освітлений райдужними вогнями, чудово вписався у всю загальну картину. Що ж, байк дощу не боїться, а Манджіро вже тим більше. Тому стояти під мрякою в тиші, сунувши руки в кишені, виявилося набагато краще, ніж закопатись у свої думки десь у куточку будинку. Дощ, та й взагалі свіже повітря, наповнене вологістю, може протверезити думки і допомогти мислити порядно.

Майкі сумно посміхається думці, яку він ймовірно забуде через кілька хвилин. Принаймні він так вважає. Вкотре так вважає, щоб вкотре повестися на цю чудову авантюру. Доводиться визнати, що витівка справді марна, якщо не сказати безцільна. Але Сано вже автоматично згадує дорогу, яку присягався самому собі забути.

Манджіро навіть не вникає у свій маршрут, байк ніби сам везе його куди треба. Хоча, це просто сам Майкі настільки детально запам’ятав дорогу, що йому зовсім необов’язково вникати у вивіски, що миготять навколо. Нехай Роппонгі й до жаху кримінальний район, але – якщо не потрапити на очі якомусь лідеру Якудзи – можна буде навіть без зайвих очей та розбитих лиць дістатися свого пункту призначення. Неподалік, мабуть, на одній з головних площ, чути незрозуміле пожвавлення, від якого варто втекти за всяку ціну зараз. Бракує тільки того, щоб йому на голову звалилися чергові придурки, яких довелося б залишити розмазаними по асфальту.

Ось він, той самий будинок. Все на тому самому місці, де було з останнього візиту Майкі. Та й що б тут змінилося, типовий житловий квартал, який відрізняється від інших хіба що більшою вартістю квартири і її площею. Манджіро правильно вчинив, як і вважав сам, заглушивши байк трохи віддалік. Жодних зайвих звуків видавати не хотілося.

  Насправді, не хотілося, щоби почула саме вона.

Переконавшись, що байк залишений у надійному місці, де його ніхто не помітить, Манджіро ніби знесилено сперся спиною на найближчу огорожу. Пару секунд дивиться собі під ноги, роздумуючи про те, чому він знову сюди приперся. Помічає поряд маленьку калюжку, яка, здається, не відображає абсолютно нічого. Тільки дощові краплі задавали водній поверхні ритм брижів.

Звідси відкривається вид на її вікно. Підняти погляд зараз уже не здається таким обов’язковим. Все одно нічого не зміниться, на душі стане тільки болючіше. Але й не підняти означало, що Сано приїхав сюди даремно. З такими темпами можна було залишитися на мосту й навіть не згадувати про неї. Можна було. Але підняти погляд Майкі все ж таки наважився.

  Їх розділяє лише кілька поверхів.

Ось вона, як завжди, напевно, порається десь на кухні, а світло в кімнаті вимкнути забула. Мабуть рятує її від цієї забудькуватості тільки те, що вона вмикає в кімнаті вечорами тільки настільну лампу. На освітленій стіні швидко прослизає невелика витончена тінь. На підвіконня стрибає кішка, зацікавлено обнюхує щілину відчиненого вікна. Дивно, але тварина, здається, відчуває присутність Манджіро, вона опускає великі зелені очі на нього. Сано на це тільки піднімає брову. Але, мабуть, почувши якийсь звук, який неможливо було передбачити поза межами цієї квартири, кішка так само швидко зіскакує зі свого місця, як і заскочила. На тій ж стіні проявляється більший силует, від чого серце мимоволі завмирає.

У віконній рамі з’являється вона. Зібране волосся блиснуло в жовтому світлі лампи, від чого воно на мить нагадало вогняні язички. Схрещує руки на грудях, щось обурено висловлює кішці, і спирається руками на те саме підвіконня. Проводить поглядом домашню тварину, скептично зітхає і звільняє волосся від тугої резинки, дозволяючи їм розсипатися по її плечах. Задумливо дивиться кудись у похмуре дощове небо. Їй і на думку, напевно, не спадає, що за нею зараз спокійнісінько спостерігає хтось, промоклий під дощем.

Варто лише поринути у свої думки і попустити очі до вже знайомої калюжі, як усієї цієї зачарованості й немає. Все навколо знову стає тьмянішим, ніж зазвичай. Мурашки від прохолоди пронизують тіло, наче електричним струмом, що знову приводить Сано до тями. І в цьому проміжку часу, який триватиме для Майкі за мить, можуть таїтися цілі години. Не дивно що, піднявши очі назад, він побачив тільки темряву в її вікні.

  Їх розділяє цілих кілька поверхів.

Дощ, нарешті, перестав йти, що незрозуміло насторожило. Майкі дивиться на небо, що набуло у просвітах між свинцевими клубами помаранчевого відтінку. Зірки, що сховалися ще вночі за похмурими хмарами, тепер залишали за собою хіба що тьмяні крапки на небосхилі. Дзвінко почала співати якась рання самотня птиця, якій ніхто так і не захотів скласти компанію крім одного слухача. Міст, який Майкі відвідав ще вчора, вже, мабуть, зустрів перші промені бляклого сонця і його вогні погасли до наступної зустрічі з темрявою ночі.

Усвідомлення того, що вже треба йти мучило Сано зсередини. Він охоче продовжив би цю дощову ніч, щоб залишитися тут довше. Щоб побачити, як вона розорює штори по той бік вікна, як сонливо потягується від сну, як фарбується при ранковому світлі. Але, схоже, не цього разу. Не цього дня. Не в цьому житті. Не в цьому жорстокому світі.

Ось і відступає ніч, яку Манджіро знову провів під її вікном.