26.03-27.03.2029

Оля прокинулася від того, що на ліжку чомусь було незручно лежати. Вона вже давно хотіла сказати Валу поміняти матрац, бо під впливом часу її рідний став якимсь твердим і геть незручним. Кілька ночей Саннова вже так прокидалася, після чого мостилася заново порядка півгодини. От і зараз – навіть не відкриваючи очей, дівчина знову завовтузилася на ковдрах, стараючись влягтися в більш комфортне положення. Пару разів довелося аж підстрибнути на ліжку – але поза не знаходилася.

Згодом брюнетка зрозуміла, чому – матрац в ногах ніби хилився вниз, як то на ньому лежало щось важке, або як то у ліжка зламався каркас. Оля вже подумки приготувалася на завтра говорити чоловіку, що їй треба нове ліжко, як тут через напіврозчинені повіки дещо помітила. Саннова миттєво розплющила очі.

Кімнати навколо не було – лише ліжко і білий простір навкруги, у якому не було нічого, крім дивного білого світла. Дівчина рвучко роззирнулася навкруги, і раптом її погляд впав на інший кінець ліжка.

Там, спокійно, ніби чекаючи чогось, сиділа незнайома жінка.

Оля скрикнула, одразу відскочивши від дивачки аж на подушку. Там швидко проаналізувала її поглядом.

Дівчина, що сиділа навпроти, мала довге світле золотаве волосся і темно-яскраві рожеві губи. Одягнута вона була в коричневий плащ з жовтими візерунками, під плащем – біла сорочка з червоною вишивкою. Прилаштувалася на незнайомці також темно-синя спідниця, а на ногах були нібито чорні чоботи – було не дуже добре видно. На голові красувався бордовий берет.

Але найбільше уваги привертали очі – точніше, їх колір. Вони були сірі і трохи жовтуваті, ніби вицвіла фотографія минулого століття. Та й в принципі весь одяг дівчини скидався на старомодний лук когось із 20-40х років ХХ століття. Все на прибулій було якесь старомодне, проте це ніби придавало їй шарму. І хоча по явно безпечному вигляді незнайомки було зрозуміло, що вона Олю не скривдить, проте Саннова таки відстрибнула від дивачки, змусивши блондинку здригнутися і злякано ахнути.

Брюнетка приглянулася ще трохи пильніше і настрашено зітхнула. Так. Звісно. Звісно, вона впізнала цю дівчину.

– Хто ти? – одразу різко вкинула Оля.

– Спокійно, спокійно! Я тебе не скривджу! – заспокійливо вигукнула співрозмовниця мелодійним голосом.

– Хто ти така і що робиш на моєму ліжку?? – Саннова прикрилася ковдрами, розуміючи, що сидить лише в нічній сорочці.

Незнайомка встала.

– Не переживай, Юль, я не хочу тобі зла. Навпаки – хочу допомогти.

– Я не Юля. Я Оля.

– Юля.

– Оля!

– Ти просто не пам’ятаєш! – тупнула ногою блондинка.

– Ні, це ти щось плутаєш! Я Оля. Оля Саннова. Завжди була і є.

Дивачка видихнула.

– Задурили ж тобі голову…

– Та хто ти така, щоб таке говорити? Назви своє ім’я!

Дівчина зітхнула.

– Ти ж знаєш. Як мінімум здогадуєшся. Ну спробуй згадати! Я знаю, що в тебе вийде!

– Я не знаю тебе. Ми не знайомі. Я бачила тебе у театрі. Але це все, що я про тебе пам’ятаю. До речі, що це було в театрі? Що ти там взагалі робила? Ніби з минулого століття вистрибнула!

– Вибач, якщо тоді тебе налякала. Але це була не я. Ти сама мене уявила. Сама змусила мене з’явитися. Бо ти нарешті почула українське зі свого часу. Я вже думала, цього ніколи не станеться.

– До чого тут ти? До чого тут музика взагалі?

– Ти це знаєш.

– Припини говорити загадками.

– Добре. Бо ти співачка.

– Ти знущаєшся? Я редакторка. Звичайна редакторка новин.

– Але була співачкою! – переможно вигукнула блондинка. – Ти просто не пам’ятаєш цього!

Оля нервово і роздратовано видихнула.

– Припини наді мною знущатися. І назви нарешті своє ім’я.

Усмішка одразу зникла з обличчя співрозмовниці.

– Добре. Називай мене Тіна. Тіна Ліберман. Або Ліберман-Кароль. А ти Юля. Юля Саніна.

– Я вже сказала тобі, що я Оля. І ніяка не Саніна.

– Спробуй глянути мені в очі. Можливо, згадаєш хоч щось.

Знехотя брюнетка послухалася і підняла очі на Тіну. Сірі очі, ніби на старій фотографії. Якісь туманні знайомі обриси, які зникають під тріщинами ніби від згинів на кольоровому низькоякісному картоні. Здається, ці тріщини проходили по всьому оку, навіть по зіницях пролягали білі плями. Дивні. Туманно знайомі. Але ні. Невідомі.

– Ні. Не пригадую.

Ліберман опустила голову, закрила обличчя руками і сіла на край ліжка. Здається, вона ледь стримувалася, аби не заплакати.

– Юль… Тобі потрібно згадати. Твоє життя у небезпеці. Я лише хочу повернути все на свої місця!

Саннова подумала і наблизилася до дівчини, сівши поруч і поклавши руку їй на плече.

– Не плач. Певно, ти просто прийшла не до тої.

– Ні! Я точно знаю, помилки бути не може! Саме на тебе вказують вірші від серця! Кожен вірш свій читаю, а там у кожному вірші, на кожній сьомій букві у рядку – Ольга Саннова! Не може бути помилки, розумієш? Собі завжди маніфест перед сном промовляю – і сниться мені інша я, і думаю кожного разу: “Де ж Юля? На кого вона мене покинула?” А потім іду співати. І думаю під час співів про дівчину таку, як ти, з таким самим голосом, як у тебе.

– Але звідки ти знаєш, хто я? І що за небезпека мені загрожує? Що привело тебе до мене? Навіщо?

– Бо ти з минулого, Юль, пропадаєш. Майбутнє знищує минуле, а без минулого нема майбутнього. Хтось втрутився в долю цієї Юлії Саніної, а це впливає на долю Юлії Головань минулої. Я, здається, навіть знаю, хто це.

– Справді? Хто?

– Валерій. Валерій Бебко. Він обманює тебе, Юля.

Від такого зухвальства брюнетці аж подих перехопило.

– Знущаєшся??? Ми кохаємо один одного, він мені у всьому допомагає, радиться!

– Що ви робили до 2025 року з ним? Що ти робила до 2025?

– Я не пам’ятаю! Але…

Оля затнулася. Кароль дивилася на неї не моргаючи, зосереджено, в очікуванні. В очах Саніної поволі почали з’являтися іскри розуміння.

– Я… Не пам’ятаю… – дівчина задихала частіше, приклавши руку до скроні. – Я не пам’ятаю, що я робила до… 2025-го… Чому… Я ніколи цього не помічала?..

Тіна відхилилася від неї.

– Бо вони запрограмували тебе на те, аби ти не звертала на це увагу. Ти думала лише про теперішнє. І Вал робив усе, щоб ти не думала про минуле. Ти не думала про те, що не пам’ятаєш чогось. Бо вони зробили так, аби ти не думала про це.

– Але який Валу з того зиск?

– Не знаю. Гроші, контроль, ще щось. Я поняття не маю. Це може сказати Юля з мого часу, але я сумніваюся, що вона сама знає.

– Що за Юля з твого часу?

– Розумієш, у кожної людини в минулому є двійник. Можливо, навіть з такою самою долею, таке теж буває. Буває таке, що люди пам’ятають свої минулі життя. Але є ще можливість дивитися в майбутні. Можливо, за допомогою снів, як у мене. Ну, як мінімум, іншого способу я ще не зустрічала. І твій двійник, моя Юля, Головань, пов’язана саме з тобою. Думаю, якщо вона захоче, їй може приснитися, навіщо Вал це робить. Може в формі якогось жаху, але присниться. Але я не думаю, що вона цього захоче.

– А твоя Юля… Вона тобі хто? Типу лп-шка?

– Не знаю, що таке лп-шка, але вона моя дівчина.

– Дівчина?

– Так. Ми з нею зустрічаємося. Таємно, звісно, бо в Радянському союзі таке неможливо… Але ми кохаємо. По-справжньому.

– Ого… Виходить, ти типу… Моя дівчина теж?

– Можливо, але не твоя. Ти – не моя. Як і я – не твоя. Можливо, ми в твоєму житті навіть не знайомі, як в моєму житті Юля не знає якогось Валерія Бебко. Моя дівчинка ні в кого, крім мене, закохана не була… Але, чесно кажучи, я сумніваюся, що ми не знайомі в твоєму часі. Бо мені снилося, що в моєму майбутньому я сумую з Юлею… Тобто за тобою! Отже твоя Тіна сумує за тобою!

У брюнетки щось тепло скрутилося в серці. За нею хтось сумує…

Але за ким сумує вона? Чи сумує взагалі?

Так. Сто відсотків. Саме тому вона вже декілька свідомих років ходить з постійною тугою в серці, яка стала такою звичною, що Юля вже не звертала на неї уваги. Вона гадала, що з таким болем ходить кожен. Звісно ж… Звісно ж це не так. Люди не народжуються з болем. Вони його набувають, навіть якщо не пам’ятають цього… Якщо дитина отримає шрам в несвідомому віці, вона, можливо, забуде про його причину, але шрам залишиться, завжди буде боліти, нагадуючи, що в минулому була така ситуація… Її біль у серці лишився від життя, якого Саніна не пам’ятала. Але воно було. Їй просто не дозволили його пам’ятати…

– Як все згадати? Ти ж знаєш, ким я була. Тобі снилося, та й твоя Юля тобі точно розповідала! Розкажи!

Блондинка зітхнула.

– Не можу.

– А це ще схуялі?

– Бо я не знаю твого життя. Лише ти сама можеш його згадати. Я знаю, що ти була співачкою. Я сказала тобі це. Але ти не повірила. І це уже означає, що я не можу тобі нічого довести. Мої розповіді твій мозок буде сприймати не більш як казку. Бо в нього немає доказів. Немає спогадів, розумієш? Ти нічого не зможеш згадати. Ти не зможеш повірити до кінця. Бо тобі потрібно згадати самій.

– Як? Я не знаю, що мені робити!

– Що ти пам’ятаєш після зустрічі зі мною?

– Що я Юлія Саніна! І все!

– Стоп!

– Що?

– Повтори ще раз.

– Я пам’ятаю, що я Юлія Саніна. – дівчина ахнула. – Стій… Я пам’ятаю, що я Юлія Саніна!

Дівчата посміхнулися. І щасливо закричали.

– Це вже прогрес! – вигукнула Тіна, налетівши на брюнетку з обіймами. – Тільки от як ти це згадала…

– Може, тому що я зрозуміла, що я за кимось сумую?

– Ти за кимось сумуєш?

– Так. Тільки не пригадую, за ким.

– Згадаєш. Прийде час і все згадається,

Прийде час і диво станеться,

Часи вже переплітаються,

Лиш кому вони дістануться?

Десь один хтось з часом грається,

Чи зміцніє, чи зламається?

Лиш тому, хто все дізнається,

Ці часи назад дістануться…

– Шо? Ніхуя не поняла. Ти знову говориш загадками.

– Згодом ти все зрозумієш, я знаю.

Юля видихнула.

– Добре… – не декілька секунд між дівчатами запанувала мовчанка. – Розкажи про себе. Звідки ти? Чим займаєшся, як заробляєш на життя? Співами?

– Ні. Я письменниця. З Харкова. Ну, точніше, з Києва, але потім мене покликали переїхати в Харків. Я була плюс-мінус знана вдома, а звідти мене покликали до Будинку “Слово”.

– До “Слова”? – нажахано перепитала Саніна.

– Так. А ти чого так налякалася?

– Я… Ти… Тебе…

Блондинка сумно хихикнула.

– Певно, ти зараз думаєш, що я не знаю, що буде. Точніше, те, що відбувається у нас прямо зараз. Я знаю, Юль. Всі знають. Якщо не знають, то як мінімум здогадуються. Я знаю, що ми в небезпеці. Знаю, що нас всіх прослуховують. Не здивуюся, якщо скоро всі мої твори будуть спалені десь у центрі Харкова і Києва.

– А… А Юля?

– Я лише сподіваюся, що нас не розірве на різні сторони… Я не переживу, якщо втрачу її… Мені не шкода свого життя і творчості, якщо я отримаю гарантію, що моя дівчинка залишиться живою і здоровою…

– …Чим займається Юля?

– О, вона теж письменниця. Але більш скромна. Вона зовсім невідома, пише для себе. І для мене. Здебільшого в неї етюди і любовні портрети. Чомусь… Чомусь вона ще пише багато про волю і про нещасливе кохання. Я питала в неї, чи все в неї гаразд, чи, може, вона у мені сумнівається. Але вона замість відповіді завжди просто цілувала мене. І я розуміла, що все гаразд.

Брюнетка усміхнулася.

– Вона теж зі “Слова”?

– Ні, вона через вулицю живе. Якщо я не помиляюся, її теж хотіли запросити, але вона відмовилася. Вона на життя собі скоріше кухарською справою заробляє.

– Не схоже на мене. Я як зберуся щось готувати, то лише кухню спалю…

– А я не вірю в це, знаєш… Мені здається, ти чудово готуєш, просто тебе не пускають до плити…

Юля задумалася. В пам’яті одразу спливли моменти минулого ранку. В принципі всього минулого. Як Вал постійно прокидався раніше, готуючи їй сніданки, а ввечері – вечері. Як він постійно дивився на неї гордо, з почуттям власної досконалості. Постійне “Давай я приготую” щоразу, коли Оля підходила до плити… Так, їй давали життя принцеси, якій все готували…

Але їй ніколи не дозволяли бути самостійною…

– Ти змушуєш мене думати про те, про що я раніше не думала…

– Повір, це не твоя і не моя вина. Просто так склалися зорі… Але ти впораєшся. Я знаю це. Моя Юля завжди знаходить вихід із поганих ситуацій. Вона дуже сильна дівчина…

– Я вірю тобі… Але що згадувати? З чого почати? Як усе повернути?

– Ти зможеш зробити це, коли повернешся у реальність. Часу до цього, повір, лишилось зовсім небагато… Але я раджу тобі просто дивитись на те, на що ти зазвичай не дивишся. На найменші деталі, що можуть видаватися знайомими. На кожне обличчя кожної людини, з якою ти можеш бути знайома. Не знаю, як відбувається відновлення пам’яті, але підозрюю, що, аби згадати все, тобі потрібно знайти щось, що у втрачених спогадах було для тебе найважливішим. Але що це, я не знаю.

– Треба напружувати пам’ять і увагу. – сумно всміхнулася Саніна.

– Треба. Але поспіши, Юліє. Хто зна, до чого можуть призвести пошуки таємниць. Я тільки сподіваюся, що ці таємниці не поранять тебе ще більше…

– І ти знову говориш загадками. – зітхнула брюнетка.

– Просто шукай. Але будь обережною. І… Будь ласка, не кажи Валу, що ти бачила мене. Взагалі не кажи йому нічого. Поводься в звичній для себе манері.

– Я можу розказати про тебе комусь?

– Якщо ти стовідсотково впевнена в цій людині. Від твого вибору багато чого залежить. Ти маєш бути точно впевнена, що вона не підстроєна кимось.

– А таке може бути?

– Вал багато чого зфальсифікував в твоєму житті. Людей, скоріше за все, він міг теж підстроїти до тебе.

– Наприклад, кого?

– Не знаю; ні мені, ні Юлі таке не снилося.

Редакторка задумалася. В голові сам склався список людей, які поводилися з нею якось дивно. Так, Женя постійно допитувалася, чи не помічає Юля чогось дивного в собі – лікарка, але питала вона не “Як здоров’я?”, а саме “Чи ти не помічаєш нічого дивного?”. Міша, який крутиться більше біля Вала, а не коло неї, хоча вперто називає Бебка просто знайомим, а її – подругою… Цікаво, чи рахується за дивину те, що їй не підкидають якісь новини про зірок? Якщо вона була співачкою, то і інших повинна була знати…

А Марта? Її Марта, яка постійно тягне її в авантюри, а Вала недолюблює? Чи є ця нелюбов підлаштованою?

Але от на Тичану не було майже жодних підозр. І, здається, Юля розуміла чому – якби вона була за Вала, вона б знала, що не можна вести Саніну на «Ти[Романтику]», тим паче – на перший ряд. Вона б не розповідала про історію та літературу, яку Бебко ненавидів, скоріш за все, з причини пам’яті. Схоже, він розумів, що історія – це пам’ять, а пам’ятати Олі було не можна… І ще ж сам вдовбував їй у голову, що вона також не любить усе це… Насправді ж цікавість була в брюнетці завжди – і через це чоловік розізлився, коли вони повернулися з театру.

А все ж почалося з простого квитка у театр…

– Як думаєш, чи можна розповідати Марті?

– Марті?

– Тичані. Це моя подруга. Одна з найкращих.

– Тичані? Марта Тичана?

– Так. Не Тичина, якщо ти про це подумала. Але мені здається, що в них доволі схожі характери…

– Хм… Павло – хороший хлопець в моєму часі… На нього завжди можна покластися, а секрети він зберігає… Щоправда ховається завжди… Якщо Марта – це те, що я думаю…

– У мене до тебе два запитання.

– Так?

– Ти гадаєш, що Марта – майбутнє життя самого Павла Тичини?

– Поняття не маю. Павлік міг би сказати, але не хочу його втягувати в цю авантюру… Та й сумніваюся, чи він захоче рятувати двох… Чи чотирьох, не знаю… Ну, сумніваюся, що він захоче рятувати принцес з майбутнього. Він чудовий, але… Боязкий…

– Як Марта… Вони обидва дуже милі…

– Якщо Марта – наступниця Тичини, то боятися нічого. Але ми не знаємо точно… Ти впевнена, що їй можна довіряти?

– Не впевнена… Але чомусь якось для мене вона – найбезпечніший варіант. Як мінімум якщо треба копатися в історії – вона буде перша. Ну, а оскільки вона часто розповідає про історію і мені, я сумніваюся, що вона є маріонеткою Вала… Хоча я досі трохи сумніваюся, що у Вала погані наміри…

– В будь-якому випадку не розповідай йому про мене. А щодо Марти… Напевно, ризикнути можна. Я сподіваюся.

З цими словами, Тіна кивнула і Юліна невпевненість за Тичану куди й поділася. Тепер вона була впевнена – якщо руда не допоможе, то хоча б не розповість чоловіку.

– Твій час спливає, Юль. – нервово промовила Ліберман. Письменниця оглянула білий простір, який раптом почав на горизонті фарбуватися в дивний жовто-рожевий колір.

– Світанок…

– Так. Скоро тобі доведеться прокинутися.

– Коли ми зустрінемося ще раз?

– Я сподіваюся, що наступної ночі. Я постараюся вийти з тобою на зв’язок… Але може не вийти. Проте я обов’язково знайду сталий спосіб і знову прийду до тебе в сон. Я дізнаюся, що ще варто зробити, аби повернути тобі пам’ять, але ти ж пам’ятаєш, що…

– Я все маю зробити сама…

– Так…

Саніна трохи промовчала і рішуче стиснула кулаки.

– Я зможу це. Впораюсь. А ти… Наглядай там за Юлею… Я сподіваюся, я зроблю все правильно і вона буде у безпеці…

– Ти дуже сильна.

Брюнетка підняла голову.

– Що?

– Будь-хто інший на твоєму місці просто впав би і не знав, що робити. А ти не лише рішуче налаштована повернути собі те, що в тебе забрали, а ще й піклуєшся про інших людей в іншому часі. Ти навіть не уявляєш, що це для тебе значить… – Тіна трохи подумала і знову розтягнула губи в усмішці. – Ти так схожа на Юлю… – блондинка видихнула, струснула головою і поглянула редакторці в очі. – Нема часу. Тобі треба прокидатися, Юля. Прокидайся. До зустрічі.

Очі Олі розплющилися.