Фанфіки українською мовою

    У тексті використано тексти віршів
    Спочатку було слово – МУР
    Павло Тичина – О, я не невільник
    Михайль Семенко – Степ

    Чому у неї так стукає серце? Чому цей похід до театру викликає таке хвилювання?

    Оля стояла на вході в Жовтневий палац. Центр Києва їх з Валом зустрів пристойно і охайно, як завжди, а вестибюль був уже вщерть повний людьми. Вони раз у раз штовхалися, але завжди перепрошували. Дивно і незвично було думати, що люди, та ще й так багато, можуть охайно, офіційно, інтелігентно, ледь не аристократично, одягнутися і прийти до театру, на історичну (!) виставу, але все ж так і було. МУР об’єднали своєю творчістю купу людей, зацікавили їх інтелігенцією минулого століття, через що і самі люди почали одягатися інтелігентно. Це дивувало. І чомусь радувало.

    Сама ж Саннова була одягнена у чорну просту сукню з довгими рукавами і невеликими візерунками на грудях, у волоссі блищав металевий гребінець-заколка. Рухів одяг не сковував, що уже радувало, але виглядав вишукано і справді підходив до вистави.

    Волосся, хоч чоловік і наполягав, дівчина не зібрала, оскільки, на її думку, так пасувало більше. Макіяжу також було небагато – лише рожева ніжна помада на губах. Образ довершувала біла сумочка через плече. Вигляд вона мала вишуканий, ідеальний, вигладжений. А водночас і офіційний, діловий. Але через розпущені коси і трохи дикий, дитячий. Словом, так, як, на її думку, і потрібно було для театру.

    В Жовтневому, до речі, Оля не була дуже давно – уже декілька років точно вони з Валерієм якщо і ходили в театр, то не в Палац. А проте стіни Саннова не забула – навіть, здається, навпаки знала Жовтневий, як свої п’ять пальців, навіть ота територія, де ходять тільки артисти – і то брюнетка її знала, або, принаймні, їй так здавалося.

    А ще дівчина постійно шукала когось поглядом, сама не розуміючи, кого. “Марту.” – підказував здоровий глузд, і Оля була з ним згодна. А проте якась маленька частинка розуму їй заперечувала. Ні. Явно не Марту. Когось іншого… Набагато важливішого, ніж Тичана…

    Якась частина підсвідомості навіть знала, у що ця людина має бути вдягнута – оце у неї розгулялася фантазія! Саннова усе оглядалася по сторонам, вишукуючи чи то свою колегу, чи то якусь невідому жінку в білій сукні з плісированої тканини…

    – Оля! – почулося раптом ззаду. Дівчина обернулася і побачила, як до неї, піднявши поділ своєї темно-синьої сукні та усміхаючись на всі 32, несеться Марта. Так, вона не помилилась. Руда все ж на виставу прийшла.

    – Привітики. – всміхнулася і собі Оля і розглянула подругу детальніше. Мартина сукня була темно-синьою, ніби нічне небо, на грудях знаходився візерунок з білих стразів. Волосся Тичана зібрала в акуратний пучок. Макіяжу, як і в Саннової, було геть небагато. – Маєш гарний вигляд!

    – Дякую! – засяяла руда. – А ти яким вітром тут? Ти ж казала, що тобі таке нецікаво!

    – Ну оту статтю пам’ятаєш? Вчорашню. Вона в мені трохи інтересу підштовхнула. Валу подарували два квитки, бо там хтось захворів, тому… Ми тут.

    – А, Вал з тобою? А ви на якому місці?

    – Амфітеатр, п’ятий ряд, п’ятнадцяте і шістнадцяте місце. А що?

    – Ооо, то це ж далеко!

    – А ти де?

    – А я на першому ряді партера! Там у таких, як я, особливі привілеї… – Марта загадково усміхнулася. – До речі! – раптом стрепенулася вона. Тичана аж ахнула – здається, в її голові зародилася неймовірна ідея. – У мене ж два квитки на перший! Сашко, з яким я хотіла йти, сьогодні по роботі в інше місто поїхав!

    – Сашко? Що це в лісі здохло, що ви з ним разом в театр зібралися? Закохалася?

    – Оля! Нє! Він просто узнав, що я іду, і зрозумів, що логічніше зі мною піти, все ж ми друзі і колеги. Але тільки вчора мене попередив, що поїде з Києва! Боже, я як знала! Як знала, що не можна здавати квитки! Я ж тебе можу на перший ряд взяти! Там взагалі єбєйше все! Бо на тому амфітеатрі ти мало що побачиш. Будеш зі мною на партер?

    – Ти шо, Марта!

    – Я то! Спитай у Вала і давай зі мною! Будь ласка! Ти там не пошкодуєш!

    Саннова зітхнула і здалася.

    – Окей. Тільки Вала попереджу. А з Сашком, до речі, у вас може вийти гарна пара…

    – Оля! Скільки говорити, що я його не люблю! Хоча добре, одного Сашка я все ж люблю…

    – Правда? І хто ж цей Сашко?

    – Заїка! Він буде сьогодні тут як Сосюра! Побачиш, він краш!

    Брюнетка закотила очі, та все ж посміхнулася.

    П’ятнадцять хвилин – і ось уже дівчата сиділи в залі, просто біля сцени. Червона куліса, шурхіт тканин, гомоніння люду – все було трохи збуджене, нетерпляче, повністю готове. На диво, зала була повна – чого раніше, на інших виставах, Оля не помічала. Насправді, напевно, найбільш потаємною мрією Саннової було колись зібрати такий зал. Уява те й діло малювала в голові, як вона стоїть на сцені, а унизу, ніби бурхливе море, гомонять і кричать її віддані фанати.

    Світло вимкнулося під здивований видих залу – вистава була почата.

    ***

    Дійство тривало уже, мабуть, порядка сорока п’яти хвилин – Оля не рахувала, але, оскільки вистава мала тривати три години, та ще й без антракту – це ще був мізер. Встигло прозвучати уже чотири пісні (на диво, всі Санновій сподобалися), кілька разів у дівчини навіть бігали мурашки. Марта те й діло навіщось поглядала на подругу в деяких моментах – напевно, аби глянути, чи подобається їй.

    Сама Тичана кожного разу всміхалася, коли на сцену виходив Павло Тичина – кожну, чорт забирай, його (та й інших теж) репліку вона, напевно, вивчила напам’ять, оскільки її губи рухалися, повторюючи беззвучно слова акторів. Оля не уявляла, як це – коли вистава настільки подобається, що ти ходиш на неї так багато разів, що навіть слова вже напам’ять знаєш, проте руду вона розуміла – як мінімум вистава поки що їй подобалася, а пісні змушували замислитися.ь

    А ще найбільше запам’ятовувався Семенко – боже, одна його поява вже викликала бурю емоцій і сміху. Здається, Саннова ще довго не забуде, як вона аж здригнулася, коли актор, на все горло волаючи, вийшов на сцену з матюками і риками “ВІДМОВЛЕНО!!!”

    Здається, в цьому поеті вирував вогонь, який чудово передав його актор – Андрій Подлєсний, як було написано на візитці вистави. Сцена від нього палала, шаленіла, а натовп людей з зали і зі сцени, здається, ледь стримувався, аби не закричати, не встигаючи поринути у все те божевілля. Від Семенка хотілося злетіти з розуму, напитися, посміятися і поцілуватися (одразу з ним, Валом і якоюсь рандомною жінкою). Чомусь Олі здавалося, що вона як ніхто знає, що таке така шаленість. І це точно було їй до вподоби.

    Коли Михайль закінчив співати, здається, вся зала розлилася оплесками. Дивовижно, як цей чоловік вмів завойовувати увагу та любов публіки. Напевно, поки що він, Сосюра і Курбас були найбільшими фаворитами Саннової в цій виставі. Сосюра (Олександр Заїка) справді був таким гарним, як відгукувалася про нього Марта – зі своїми вусами і такою ніби козацько-аристократичною зовнішністю. Курбас же приваблював саме своєю професією – бо неочікувано у брюнетки прокинулося жорстке відчуття спорідненості з театром. Хотілося вибігти на сцену і прямо там підхопити співи.

    “Коли ми принижуємо свої вимоги до того, що ми можемо зробити в наших нинішніх обставинах, це не дасть ніякого прогресу. То що ж залишається нам? Творити. Творити, всупереч усьому.” 

    На цих словах Саннова вперше і незрозуміло чого розплакалася.

    Вистава продовжувалася. Актори тим часом продовжували рухатися і працювати на сцені. Більшість пішла, натомість лишився знову ж таки актор Семенка. Оля вже подумки приготувалася до хаосу, проте раптом Михайль почав… Просто читати вірша. Так по-звичайному, ніжно, потаємно, ніби й не було навкруг нього залу. Хоча ні, зал явно був. І здається, найсильніше актор приглядався саме до них з Мартою. Оля краєм ока помітила, ніби Тичана легко і усміхнено повела головою у її бік, ніби на щось натякаючи актору. Той всміхнувся і повернувся до брюнетка.

    Чув, що потаємність марна

    І просто табачний дим,

    І що це звичайна кав’ярня 

    І звичайна дівчина в ній.

    І доміно, і грецький профіль,

    Незнайомої погляд вабний…

    Семенко простягнув руки і Саннова мов зачарована їх прийняла. Її підняли з крісла, виставивши спиною до залу і лицем – просто до Михайля. Що зараз відбуватиметься, брюнетка не знала.

    Ти просто туман на Голгофі

    І в жилах підвищений плин…

    Уже вкотре по тілу побігли мурашки.

    Дощів моє серце прагне, – от знову.

    І вию скажених бур…

    Кохана… – затамування подиху. – Не думай про рани, – посмішка, –

    Без сліз. Брови не хмур. 

    Актор подався губами вперед, торкнувшись її волосся і щоки, що збоку, певно, виглядало як справжній поцілунок. В очах ледь потемніло. Дихання збилося. Мить – щось золотавим волоссям впало на її очі, а на губи лягли ще одні вуста, проте точно не Семенка. В цих була пристрасть, любов, справжня любов, не акторська. Поцілунок же Подлєсного кудись подівся. Оля не відчувала нічого, крім чогось такого милого серцю, закоханого і ніжного, ніби жіночого…

    Блиск, іскра, спалах в очах – і це все зникло, поступившись відчуттям, що її таки відпустили. Це підоспів Сосюра, гарячково відштовхуючи поета від неї. В німому шоці виходило лише тупо посміхатися, але, тряхнувши головою, вистачило сили впасти назад на місце.

    – Понравилось? – шепотом хихикнула на вухо Марта.

    – Так мало бути?

    – Ага. Мене вже так один раз поцілували. Як на мене, неймовірно.

    – А… Ага… До речі, ти не помітила нічого дивного?

    – Що саме?

    – Не знаю… – зрозумівши, що бовкнула зайвого, Саннова похилила голову, ще раз струснула головою і знову направила погляд на сцену.

    Золоте волосся… Ніжні жіночі губи…

    Ну й здасться ж таке…

    – Я ранок стрічаю

    Мов друга “Йди, світлий”.

    І всіх розцвічаю,

    І сам я розквітлий

    Повернувшись з думок до реальності повністю, Саннова знову помітила, що Марта зачаровано і усміхнено дивиться на сцену. Її, фактично, тезка, знову читав вірш, а його старша версія стояв на балконі – о, до речі так, ідея з двома Павлами здавалася дівчині напрочуд геніальною. Напевно, в старому Тичині вона побачила… Себе?..

    – Й тоді, як умру я,

    Й тоді, як істлію,

    Красою затчу я 

    Заставлену мрію. 

    Сам скапаю сонцем,

    В блакитті розтану,

    Сам стану віконцем,

    У вічність загляну… – продовжував хлопець, якому рефреном підтакував скрипучий старечий голос. Дивовижно, як ці двоє умудрялися так зачитати поезію, аби вона проймала до кісток, змушувала шукати сенси, торкалася душі, під неї хотілося плакати і сміятися. У Саннової знову зволожилися очі і побігли мурашки. Чорт, чому цей вірш ніби намагається їй щось сказати?

    Й зі смутком згадаю 

    Я вам над землею,

    Які ви без краю

    Раби всі душею…

    – Які МИ без краю 

    Раби всі душею… – закінчив старший.

    Брюнетка поглянула на свої руки. Вище зап’ястя все вкрилося сиротами. Чорт, чому раптом з’явилося таке явне відчуття скутості, зв’язаності, неволі?

    Які МИ без краю раби всі душею

    Раби всі…

    Раби всі… Душею…

    Крапля сліз скотилася щокою.

    – Оль, все добре? – мов через вату почулося з боку Марти.

    – Я… Да, да… Все гаразд… – затинаючись , відповіла дівчина і показала на свою руку. Здається, піднятий рукав з мурашками на шкірі переконав Тичану.

    – Просто в мене враження, ніби в тебе щось сталося…

    – Все нормально. Не хвилюйся… Просто… Чутливий вірш…

    – Якщо що, кажи.

    Похиливши голову, редакторка кивнула рудій і знову подивилася на сцену, витерши долонею сльозу.

    ***

    Здається, за цю виставу Оля проридала разів п’ять, а може й більше. Чому? Та від різних моментів. Поети, драматурги, актори, читаючі поезію і страждаючі від паскудної влади тих часів… Ох, скільки ж Марта охала, щораз помічаючи на дівчачих щоках солоні краплі. На черзі – передостання (по словам Тичани) сцена. Сто відсотків, Саннова буде плакати.

    Спочатку було слово

    І слово було “Бог”…

    Що було жовто-блакитним,

    У червоне окропилось.

    Бога відмінили –

    Слово залишилось…

    Так, а оцю вона, здається, вже десь чула. Мертві актори лежали на сцені, почавши підніматися. Кожен, кожен, сука, раз, від кожного актора мурашки. Он обіймаються, ніби рідні. Білі, ніби янголи. Розриваючі серце на шмаття.

    Кожні обійми – кожна сльоза. Он Тичина, маленький, ніжний, з самого початку білий Павлусь біжить в обійми Хвильового. І Заїка Сашко співає… Сука, як же він співає… Золотий м’який голос, що бездоганно тягне кожну ноту, знову, сука, пробиваючи на сльозу. Пізніше приєднався і Хоменко:

    Спочатку було слово,

    Потім стук у двері, 

    Розірвані обійми 

    І знайдені папери.

    Ну а потім у дракона розігрався апетит!

    Їжа ще смачніша, коли замість блюда щит! 

    Той дракон, він не жує,

    Він заглотить і ковтне!

    Ми зустрінемось з тобою,

    Там де 20 тисяч льє!

    Оля прикрила рота рукою і аж за голову схопилася, навіть не стараючись стримати сльози і сироти. Крики тосту, кожний голос, що створював порівняння, смерть, яка завчасно прийшла до цих людей, але душу і пам’ять їхню пронесла у їхніх поезіях. Вірші смерть не забере – вони навічно будуть викарбувані у книжках, пам’яті.

    А раптом, одного дня і про Олю так само будуть говорити? Що як колись таку виставу зроблять і про неї?

    Там, де уряд УНР святкуватиме сто років!!! – вдих.

    Там, де голоду нема і сади замість окопів!!! – рваний видих.

    Там, де сонячний Тичина!!! – болять очі, серце, душа і голова від сліз.

    – ТАМ, ДЕ ДРУЗІ ВСІ ЖИВІ!

    – МИ ЗУСТРІНЕМОСЬ З ТОБОЮ ДЕСЬ У ТВОЇЙ ГОЛОВІ!!! 

    Час ніби сповільнився, зупинився на цій фразі. Очі зблиснули. Брюнетка шоковано здригнулася і ахнула.

    Прямо перед нею, пильно дивлячись їй в очі, постало обличчя якоїсь дівчини.

    Дуже детально розглянути редакторка не встигла. Але у незнайомки було золотаве волосся, яскраві рожеві губи і сірі, ніби на старій фотографії, очі, справжній колір яких розгледіти було важко. Одягнута жінка була у коричневий плащ з жовтими візерунками, під низом Саннова помітила вишиванку. Вона ніби висіла у повітрі, простягнувши Олі руку, ніби падаючи і благаючи її врятувати. Брюнетка ахнула, безмовно дивлячись заплаканими очима на незнайомку.

    Чи це… Все ж була не незнайомка?..

    Де вона могла її бачити??

    Обдумати, як і якось зреагувати, дівчина не встигла – так само раптово, як і з’явилася, блондинка зникла, змусивши брюнетку настрашено видихнути. На сцені доспівували, знову змусивши, ніби у сні, повернути до них голову,

    Чи над націєй моєю вже розтанув дим?

    Вийти би живим! Вийти би живим!

    Оля широко розплющила очі і знову вдихнула.

    «А я ЖИВА!!! Жива і не залізна!!!»

    Ці слова раптом різко врізалися у мозок Саннової. Її власний голос прокричав їй у голову щось вільне, невідоме раніше, але в той же час таке зрозуміле, очевидне, абсолютно точно знайоме.

    Що з нею??

    – Оль? – знову приглушено почувся голос Марти під звук спускаючої завіси. Брюнетка вирівняла дихання.

    – Так мало бути?

    – Як “Так”?

    – До збитого дихання. – знову навіщось збрехала Саннова.

    – Оль. Ну звичайно. Це ж Розстріляне Відродження. Проте…

    Куліса знову піднялася. На черзі – остання пісня.

    – Це не кінець. Ще фінал.

    Проте пісню дівчина вже ніби навіть не чула. Лише фразу “Це ще не кінець” сяк-так зрозуміла. Макіяж трохи потік, тіло знову відчуло скутість, яка зникала, щойно Оля згадувала своє видіння або тихо підспівувала акторам.

    Не кінець?..

    Можливо, тільки початок…

    Бо тепер (це було очевидно) щось точно станеться. Прямо як ці оплески, що лавиною обрушилися на весь акторський склад гурту-проекту «МУР».

    А я жива… Жива і не залізна…

    ***

    – Щоб я ще раз тебе на таку хєрню зводив…

    Вал зняв пальто і допоміг зробити це Олі. Задумано, дівчина прийняла допомогу. З її голови не вилітала та жінка і слова, ті слова, які вона ніби вже знала і казала купу разів.

    Я жива… Жива і не залізна

    – А мені сподобалося, якщо чесно. – промовила вона у відповідь роздратованому чоловіку. – Глибоко… Змушує задуматися…

    – В назві “Романтика”, Оль. Вони мали попередити.

    – Якщо я не помиляюся, то це типу як алюзія на твір Хвильового…

    – Оль, ти ж знаєш, що нам обом нецікава історія України. Не знаю, чого ми туди пішли. Більше не підемо.

    Дівчина опустила голову і покірно кивнула. На щастя, Бебко не згадав поцілунок Семенка. Напевно, просто не побачив. Це й на краще. Саннова лише здогадувалася, яка б була прочуханка від Вала, якби він про це згадав. Про видіння брюнетка вирішила чоловіку теж не казати. Не дай Боже, ще подумає, що вона божеволіє!

    Добре, можливо, так і було.

    Дівчина зітхнула , побажала Валу надобраніч і пройшла до своєї кімнати, де роздяглася і накинула на себе піжаму. З сумочки одразу випала складена удвоє візитка. Усміхнувшись, Оля тихенько підібрала її і сховала між сторінками «Ніч перед кінцем світу » Рея Бредбері – по суті, єдиної книжки, яку вона любила перечитувати. Книга помандрувала на полицю, де стояла настільна лампа, а сама Саннова з роєм незавершених думок в голові гулькнула в ліжко, де її одразу зморив сон.

     

    Буду рада критиці в коментарях!

    0 Коментарів

    Note