25.03.2029

1-9-9-0, в сім’ї музик-акторів

Народжується дівчинка і дивиться на зорі

І вона там бачить море, бачить щастя, біль і горе

Бачить все, як на землі, і сенс ніби прозорий

Життя — то просто сцена, і ми на ній — актори

І дивиться на нас завжди глядач суворий

Той глядач — він є садист, той глядач — вуаєрист

Актор падає на сцені, і звучить похвальний свист

– гурт «МУР» – “В Колізеї”

 

Оля розплющила очі, потягнулася на ліжку і швидко з нього вистрибнула.

Вона трохи позіхнула і розчинила штори, запускаючи в кімнату світло весняного сонця і мружачи від його сяйва свої блакитні, як крижинки, очі. Далі вона замінила піжамні футболку і шорти на білу, вигладжену ще зі вчора, сорочку і сині джинси. Нап’яла сірі шкарпетки, пірнувши ногами в капці. І на фінал, зав’язавши темне волосся в хвіст жовтою резинкою, дівчина вийшла зі своєї кімнати і направилася до кухні.

Оля посміхнулася сама до себе і зайшла до їдальні, з якої сочився приємний запах. До неї, як майже кожного ранку, вона прийшла не першою – біля плити як завжди порався чоловік брюнетки.

– Ой, Валюнь, ну ти знов?

– Моя кохана мусить добре наїстися перед довгим робочим днем!

– Я була в стані приготувати собі панкейки або яєчню, і ти це знаєш. Тобі не обов’язково було все робити за мене.

– Досить дутися, Ольга Олександрівна. А то на роботі не впізнають через відсутність посмішки!

– Досить гіперболізувати.

– Йой, завжди дивуюся, як ти це слово вимовляєш. Філологиня…

– Коли працюєш у журналістиці, іноді і не таке вимовиш.

– А ну давай твоє фірмове.

– Дихлордифенілтрихлорметилметан? Чи гексакосіойгексаконтагексапараскаведекатріофобія?

– Шо? – відповідь чоловіка змусила Олю пирснути. – Шо ти тільки-но сказала… Як ти це вимовила…

– Я казала, що і не таке вимовиш, Валюнь. – сміючись пожартувала дівчина і схрестила руки на грудях.

– Ладно, сідай до столу. Нам сьогодні омлет.

– Ти ж мій чарівник! На всі руки кухар!

– Ніби ти нічого готувати не вмієш.

– Та вмію ж, вмію.

Хихикаючи і штовхаючись, пара сіла за стіл. На білі однотонні тарілки помандрувати два жовто-коричневі млинці і шматки хліба з сирною масою. Оля зазвичай не користувалася ножем, а їла просто виделкою, плювавши на норми етикету. Тому, за десять хвилин закинувши в себе омлет, вона встала з-за столу і, поцілувавши чоловіка і знову зблиснувши своїми блакитними, як Тихий океан, очима, вийшла в коридор.

Там вона взула свої чорно-білі улюблені кросівки і закинула на плече рюкзак.

– Дякую за сніданок, Вал! Зустрінемося ввечері!

– Удачі на роботі!

– Дякую!

Оля усміхнулася і вийшла з дому, пройшовши по невеликій парковці біля нього. Брюнетка поглянула на наручний годинник.

8:53.

Чорт. Спізнюється.

Тому, махнувши зібраним в хвостик волоссям, вона побігла швидше.

Коси так і лізли до рота, а сумка ледь не падала з плеча, поки дівчина все швидше і швидше перебирала ногами, сподіваючись перегнати сам час. Врешті вона втомилася і зупинилася, спершись руками на коліна.

Швидко оглянувшись, Оля помітила край дороги щось зелене, металеве і велике. Кивнувши самій собі, брюнетка підійшла до електросамоката і ввімкнула програму на телефоні. Оплативши поїздку, дівчина застрибнула на “транспорт” і рушила з місця – так швидко, як тільки могла і скільки дозволяла швидкість самокату.

Люди, старші за неї років так на двадцять, так і відстрибували від неї, хоча і сама Оля старалася проблем не створювати. Її волосся розвівав вітер, в один момент резинка ледь не злетіла, тож дівчина просто зняла її, сховавши в кишеню.

Думала ж, що встигне…

Через хвилин двадцять брюнетка зупинила самокат, “припаркувавши” його коло будинку і швиденько піднялася по сходам до свого місця роботи – це була журналістська редакція.

Оля не пам’ятала, коли вирішила стати редакторкою – напевно, ще в школі, коли вирішила вступати в університет Шевченка. Вивчилася вона на філологічному факультеті, після чого переїхала до Харкова.

В Харкові їй не сподобалося. Чи то через те, що це просто було не її місце, чи то через те, що роботу вона там високооплачувану знайти не змогла, чи то просто через дивну ауру міста. Тож через декілька років Ольга повернулася в Київ. Там і зустріла Вала, що допоміг їй знайти хорошу роботу.

– Саннова, чого запізнюємося?

– Проспала. – чесно відповіла дівчина. Блискавично відкривши і запустивши свій ноутбук, вона одразу відкрила електронну пошту – її колега ще вчора попередив, що там був матеріал, який потрібно відреагувати.

– Оль, чула новини?

– Га?

– Будинок “Слово” в Харкові таки відвоювали. Там музей роблять нарешті! – здавалося, що на обличчі Марти, її подруги, що палко захоплювалася українською літературою, ніколи такої радості видно не було.

– Круто! А мені вона нашо, ця інформація?

– Ну як? Тобі ж Сава кинув матеріал. Треба відредагувати ці новини.

– А сама не можеш?

– Проектів навалом. Не можу.

– Пффф… – Оля шумно видихнула. – Ну окей… Я тобі ще накину, як закінчиш.

– Ну Ооооля…

– Всьооо, дорогенька моя. Врешті решт, ти куди прийшла, работать чи отдихать? Давай уже сюда свій будинок…

Будинок Слово… Скільки ж разів Олі уже доводилося чути це словосполучення! Скільки ж уже було почуто про всяких письменників, про укр.літ, яку вона не любила ще зі школи, скільки разів уже їй казали, що вона нічого не розуміє!

“Оля, прослухай «Ти[Романтику]»!”

“Оля, ну розкажи про той Харків, ну ти ж сто відсотків проходила повз “Слово”!”

“Оля, ти взагалі мене слухаєш?”

“Оля, блядь!”

“Отстань уже од мене” – в більшості випадків казала Саннова. Інколи Марта серйозно її бісила. Ну невже було так важно зрозуміти, що тема Розстріляного Відродження, та й взагалі історії їй взагалі не цікава?! Яким чином вона узагалі прийшла у журналістику, де це настільки важливо? Напевно, просто через те, що знала в дитинстві українську мову. Дитинства свого брюнетка майже не пам’ятала.

 

“Зібрати всіх літераторів, як і сто років тому ” – як у Харкові планують реставрувати і облаштувати під музей квартиру сумнозвісного будинку «Слово». 

Автор статті: Олександр Невалевич

Редактор: Ольга Саннова

25 березня

 

У Харкові планують створити музей Розстріляного Відродження в одній з квартир знаменитого будинку «Слово», у якому в період 1920-30х років жили відомі українські письменники і культурні діячі України, такі як Володимир Сосюра, Лесь Курбас, Павло Тичина, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Остап Вишня, Микола Куліш та багато інших.

Музей буде облаштовано в квартирі №9, у якій свого часу жив знаменитий прозаїк Микола Хвильовий. Погодився надати місце для культурного простору житель квартири.

“Те, що тут відбувалося, знають практично всі сучасні мешканці цього будинку, але говорити про це не любить майже ніхто. Дехто вважає, що жити в такому місці – дар, дехто – прокляття. Я ж завжди думав, що в таких місцях потрібно робити музеї. Сам я дуже люблю історію, тож буде приємно знати, що я вніс свій вклад для того, аби про цю історію дізналися більше людей.” – каже Михайло.

“Спочатку було трохи боязко продавати квартиру, але згодом стало зрозуміло, що якщо не ми, то ніхто,” – говорить дружина Михайла Христина. “Речі ми з Мішою вже перенесли до нашого нового будинку, тож квартира лише з тим, що залишилося від часу до нашого заселення. Не знаю, чи були там речі самого Миколи Хвильового, але сподіваюся, це вдасться з’ясувати уже самим історикам, що будуть цю квартиру уже облаштовувати. Самі ми ніяких ремонтів не робили, нічого з меблів та іншої всячини практично не чіпали.”

До створення проекту залучать українських і харківських істориків та літературознавців, а також учасників проекту «МУР» для надання матеріалів.

Читати ще: Гурт «МУР» розпочав свій четвертий тур містами України з історичним реп-мюзиклом «Ти[Романтика]» про митців Розстріляного Відродження.

“Я дуже радий, що нарешті наша країна дійшла до цього. Такі об’єкти давно варто було облаштувати під музей. Я впевнений, що те, що ми починаємо, буде сенсаційним. Думаю, це дозволить зацікавити українців своєю історією, особливо після війни, коли це особливо важливо для відбудови нашої країни. Ми хочемо зібрати усіх цих літераторів, як і сто років тому – під одним дахом, в одній квартирі, на посиденьках за столом в квартирі Хвильового.” – каже лідер гурту «МУР» Олександр Хоменко.

 

Що відомо про будинок «Слово»?

Будинок «Слово» є місцем злочинів Радянської влади, у якому в 1930-х роках було розстріляно або вислано до таборів більшість мешканців за так званий “виступ проти держави”. Знищення митців тогочасної української інтелігенції називають «Розстріляним Відродженням». Подробиці цих подій приховували до самого розпаду СРСР, внаслідок чого дім був заселений новими мешканцями. Під час російсько-української війни 2022 року будинок було пошкоджено російською ракетою.

 

Читати ще: У будинку «Роліт» було знайдено раніше невідомі твори Павла Тичини.

 

– Гарна робота, Саннова. – повернувся начальник до Олі. – Справді нормально. Бери наступний текст.

– Опять?

– Не опять, а знову, Олічка. Ну бачиш, така робота. До обіду чекаю ще статтю, тобі там кинули.

– Мг…

Непомітно закотивши очі, брюнетка знову повернулася обличчям до комп’ютера. Відправивши текст статті, аби його виклали і оформили, дівчина на трохи задумалася – а реально, доволі цікава тємка цей будинок Слово.

Пройшло кілька годин. Робочий день поступово підходив до завершення, проектів ставало менше, а втоми все більше. Олі вже починали боліти очі від світла екрану, а шлунок усе більше потребував їжі. Як на зло Саннова не узяла з собою обід, а грошей вистачило лише на булку з кавою в кафешці навпроти – і то це було на обіді години зо три тому. А, ну і ще Марта поділилася своїм бутербродом. Уміє ж ця руда її підбадьорити!

Марта була худенькою скромною дівчиною, що прийшла працювати навіть пізніше Саннової. Незаміжня, руда, з на диво прямим волоссям і ямочками на щоках, дівчина була вродливою, а проте замкнутою. Здається, брюнетка була для неї якщо не єдиним, то точно найліпшим другом.

А ще вона обожнювала українську літературу. Чи то в неї ці захоплення викликало її говоряще прізвище “Тичана”, що так було схоже на відоме класичне “Тичина”, чи то просто вона в один день натрапила на якусь статтю та й захворіла на цю тему. Сама Марта побувала уже ледь не на всіх концертах «МУР»-у, захопившись ними ще з давнього альбому «Захалявна книжечка». З початку турів з «Ти[Романтикою]», а потім і з іншими історичними мюзиклами, жодна вистава у Києві не проходила без неї. На черговий перфоманс вона, звісно ж, завтра піде – у цьому Оля не сумнівалася.

Сама ж Ольга подібні історії не ненавиділа, але й не сильно любила. На усякі Відродження і Шістдесятників їй було, грубо кажучи, насрати, але безкінечні музи подруги постійно доводилося вислуховувати. Прослуховування альбомів, що їх Марта наполегливо радила, дівчина постійно відкладала. Можливо, через те, що українська мова та історія глибоко не подобалися її чоловіку.

О так, багато часу і сварок пішло на те, аби в домі Бебків (по прізвищу Валерія) нарешті заговорили українською. Чомусь чоловіку було легше спілкуватися російською, та хоч англійською, іспанською – але саме української Вал чомусь дуже не любив. Чому – ніколи так і не признався. Лише через кілька років, що тривали стосунки пари, Оля ледь не на колінах випросила-таки хоч суржик, але український. А проте на умовах чоловіка – дівчині не можна було слухати взагалі українські пісні. Обгрунтував чоловік це тим, що “В Україні справжніх талантів нема. Сама ж знаєш, що більшість – безголосі.”

І поідеї це було дивно. Адже на роботі Саннова спілкувалася з усіма колегами виключно українською, та й сама робота потребувала бездоганного знання цієї мови. Скандали з українськими знаменитостями теж були цікаві всім. Ну, окрім неї. На жаль чи на щастя, ні статей про шоу-бізнес країни, ні самих їхніх пісень редакторці чути ніколи не приходилося. Можливо, й на краще.

От тільки хай ще Марта зі своїми «мур»-івцями і «трв»-шниками від’їбеться – і життя вмить стане ніби веселка в погожий сонячний день!

Хоча гаразд, слухати розповіді Тичани часто було і доволі цікаво, хай навіть як Оля собі це заперечувала. Був навіть момент, коли руда запросила її на якусь із вистав (точно не на [Романтику], але якусь схожу). Звісно ж, Саннова відмовилася. Зрештою, навіть із Валом вони до театру ходили дуже рідко.

Загалом, жили Бебки не дуже культурно, хоча чоловік знімав фільми, на які пару потім завжди запрошували безкоштовно в кінотеатр. Книг вдома було не сильно багато, в основному – наукова фантастика. Музика тут лунала доволі рідко, а про театр майже завжди можна було забути. Зате чомусь з охотою Вал часто їздив у Іспанію – і брюнетка пам’ятала, що там подружжя жили, коли почалася війна.

Саму війну, що вона тоді робила і як жила, дівчина (напевно, через завеликий стрес) майже не пам’ятала.

Не пам’ятала вона в принципі багато чого зі свого життя – з юності своєї у неї в пам’яті відбивалися по більшій мірі прогулянки з чоловіком або наодинці Києвом, походи в хороші кафе, а іноді – трохи поїздок до інших міст або навіть країн. Оля жила, як вона пам’ятала, звичайним життям, з чоловіком, який працював на високооплачуваній роботі, через що у подружжя завжди було достатньо грошей на поїздки. Ось і все.

Метро «Університет» випустило її на свіже повітря, яке уже починало фарбуватися в темний, як волосся дівчини, колір. Саннова пройшла по невеликому ботанічному саду і гулькнула в двори – до свого дому. Вона спокійно піднялася на найвищий (у її випадку – п’ятий) поверх, трохи побрязкала в’язкою ключів і нарешті зайшла досередини квартири.

– Кохана, ти? – одразу почулося з кухні.

– А хто ж іще?

Вал одразу вийшов, допомігши їй зняти плащ.

– Як на роботі?

– Всі зайобали. Ось як. Проекти їм треба… Хочу їсти і спати.

– Я там плов приготував. Якщо хочеш, ще чай поставлю.

– Дякую, чарівник ти мій. – всміхнулася Оля. – Що б я без тебе робила…

– Хто ж тобі ще омлети і вечері буде щодня готувати? Я радий, що маю тебе. – Бебко всміхнувся у відповідь. – Ходімо за стіл. У мене ще проблема невелика з’явилася, треба тебе спитати.

Саннова кивнула і пройшла за стіл. Їсти хотілося страшно, тому величенької тарілки плову не було уже за десять хвилин. Швидко все проковтнувши, дівчина поставила посуд в посудомийку і пішла до вітальні, де її вже чекав чоловік. Оля сіла на диван і приготувалася слухати.

– Загалом… – почав Вал. – У нас на роботі чоловік один є, Сашка, вони з його дружиною театр люблять. І вони завтра мали йти на якусь виставу, але дружина захворіла, тому не можуть. Квитки, казав, здавати впадлу, тому подарував нам, якраз на двох. Ідемо? Це щось про кохання, напевно.

Брюнетка простягнула руку і повертіла папірець в руках. Квиток на одну особу, Жовтневий палац, амфітеатр, п’ятий ряд, місце п’ятнадцяте та шістнадцяте… І найбільша, найжирнішим шрифтом написана назва посередині.

Ти [Романтика]

Оля вже розтулила рота, аби заперечити, проте раптом зрозуміла: вона й справді чомусь до смерті захотіла саме на цю виставу. “Треба сказати, що це не про кохання, а про Розстріляне Відродження,” – подумала вона, але різко щось в голові заперечило. Не кажи.

Вона на момент трохи різко вдихнула, але потім знову почала вдавати, ніби читає. Потім дівчина простягнула квиток чоловіку.

– Ідемо. – випалила вона. – Все одно часу щось із цим робити немає. До театру ми ж дуже довго вже не ходили.