Мій ДНД герой

Палладін знесилено провів рукою про своєму спітнілому чолу. Його колись ідеально зачесане волосся прилипало до лоба. Шлях на гору виявився складнішим ніж він собі уявляв. Тяжкі лати схиляли його до землі, а тропа під ногами виявилася такою нестійкою, що здавалося один невірний крок і наш герой зісковзне у моторошну прірву. Навіть один погляд униз змушував його голову йти обертами.

Опинившись на вершині скелястої тропи, Палладін нарешті зітхнув з полегшенням, але не довго музика тривала. Жахливе ревіння іздригнуло землю під ногами героя. Холодний страх пройшовся тілом. Усі відчуття Палладіна закликали його тікати подалі від невідомої небезпеки, але він струнко стояв на місці.

Погляд його пронісся по окрузі, в пошуках джерела моторошного ґвалту, і зупинився на темному вході в печеру, що виднівся в далечі. Палладіну нічого не залишалося як попрямувати туди.

Печера знаходилася глибоко між скал. До неї вела протоптана стежка. П’ять пар слідів виднілося біля входу. Перша пара була гігантська. Відбитки більші ніж у камінного ґолема, але менші за огрівські. Четверо інших були середнього розміру. Палладін міг запевнити, що належали вони людям.

Зібравши всю волю в кулак, він вступив у відразливий морок печери. У ніздрі одразу вдарив запах сирого м’яса та сирості. Під ногами щось неприємно захлюпало і Палладін молився, щоб ця рідина не виявилася кров’ю

Пройшовши з двадцяток метрів у цілковиті темряві, в очі герою вдарило світло. Не дуже яскраве, воно нагадувало йому тепле сяйво від факелів. Палладін зціпив зуби і сповільнився. Що б там не чекало його попереду, слід бути обережним.

З кожним кроком світо ставало все яскравішим. Почали виднітися стіни печер, та підлога, яка на превеликий жаль Палладіна, все таки виявилася залита кров’ю.

А потім він побачив його. Спочатку Палладін прийняв цю істоту за скалу, але в момент, коли та почала рухатися, наш герой не встиг навіть зорієнтуватися, як двоє наповнених люттю ока витріщилися на нього.

Палладін лицем к лицю зіштовхнувся з гірським тролем, який був вкрай розгніваний тим, що хтось відволік його від приготування їжі. Їжею виявилися четверо мандрівників, які зв’язані сиділи у великого мідного котла. Слід було тролю відвести від них погляд, як ті почали викручуватися, намагаючись звільнитися від пут.

Серце нашого героя зжалося від виду цих беззахисних юнаків. Він мусив їх врятувати. Отже, взявшись за свій зачарований меч, Палладін зробив декілька кроків на зустріч тролю і промовив…

– Що я повинен казати? – спитався Стів розгублено дивлячись на Майстра Підземелля.

– Чел, ні, такими питаннями ти псуєш атмосферу! – емоційно вигукнув Дастін.

– Роби вже хоч щось поки ця потвора тебе не зжерла! – не менш емоційно додав Майк.

– Будьте з ним полегше, – намагався заспокоїти друзів Вілл. – Стів все таки новачок в цьому.

– Зараз цього новачка розчавить троль, – не вгамовувався Майк.

– А потім покінчить з нами, – додав Лукас, ховаючи лице в долонях.

– Діти, діти, спокійно, – Едді підняв руки в заспокійливому жесті, – дайте мені хоч слово вставити.

Слова Майстра Підземелля змусили гравців позатуляти роти, сам він, відхилившись у своєму пафосному кріслі у кінці стола, доброзичливо усміхнувся Гаррінґтону, який все ще сидів з розгубленим виразом обличчя.

Як Стів взагалі погодився приймати участь в цьому заході? Його ніколи не цікавили всі ці задротські штуки, про які діти постійно йому розповідали, і не один раз він божився Дастіну, що краще ніж грати з ними в цю їхню фентезійну гру, він задушить голими руками демопса чи ще раз отримає по обличчю від російського шпигуна. Та все змінилося з приходом у його життя Едді Мансона. Він увірвався в нього як вихор і намертво в ньому вкоренився. Цей фрік став частиною їхньої великої сім’ї. Другом для дітей і чимось більшим для самого Стіва.

Їхні відносини для всіх їхніх знайомих стали великою несподіванкою, але були прийняті без осуду. Діти в якійсь мірі були цьому навіть раді, бо намагаючись вразити Мансона, Стів почав цікавитися тим, що він вважав популярним зараз у задротів, а коли Едді запропонував йому долучитися до їх кампанії в ДНД… Ну як Гаррінґтон мій йому відмовити?

– Твоя задача, Палладін, допомогти цим мандрівникам, – Мансон обвів усіх присутніх. – Для цього тобі слід встановити контакт з гірським тролем. Подумай, що твій персонаж сказав би в подібній ситуації.

Гаррінґтон замислився, по його напруженому лицю було видно, як тяжкі мозкові процеси відбуваються в його голові. Едді навіть замилувався подібною картиною. Давно він не бачив Стіва таким серйозним і зосередженим.

Після хвилинного роздуму, Гаррінґтон кивнув Майстру Підземелля, що говорило про його готовність продовжувати гру…

Отже, взявшись за свій зачарований меч, Палладін зробив декілька кроків на зустріч тролю і промовив:

– Відпусти цих юнаків і я не заподію тобі шкоди!

Троль погрозливо проричав у відповідь. Він не розумів Спільної мови, тому прийняв слова Палладіна за погрозу…

– Навіщо ти сказав мені з ним поговорити, якщо знав, що він не розуміє мене?! – голос Гаррінґтона звучав дуже ображено.

Мансон не стримав грайливого сміху.

– В цьому сенс ДНД. Ти думав, що Майстер Підземелля тобі союзник?

– Він твій головний супротивник, – пошепки мовив Стіву Дастін.

– В цьому Гендерсон правий, але зараз це не так важливо, – втрутився задоволений як кіт Едді. –  Важливо те, що ти будеш робити далі? Не знаючи мову велетнів ти з нашим тролем домовитися не зможеш.

– Чи можу я вивчити мову велетнів? – спитався Гаррінґтон, ловлячи на собі зацікавлений погляд Мансона.

Той крутив свої кільця, розмірковуючи над питанням Стіва.

– Це можливо, звісно, якщо в тебе є бажання і мінімум 5 років у запасі, але все що в тебе зараз є це максимум 10 секунд до того, як троль розчавить твою голову ніби перестиглу виноградинку.

– Вілл міг би зачаклувати Стіва, щоб той пошав розуміти мову велетнів, –  задумливо мовив Гендерсон.

– Так, але якщо ти не забув, наш Чаклун все ще лежить зв’язаний разом з нами, – роздратовано пояснив Сінклер товаришу.

– Тоді я оголяю меча і вбиваю цю звірюку, – в голосі Гаррінґтон стільки впевненості, що Мансону стає смішно.

– Це ми зараз перевіримо…

Троль погрозливо проричав у відповідь. Він не розумів Спільної мови, тому прийняв слова Палладіна за погрозу. Йому нічого не залишалося, тільки як оголити меча і зі звучним бойовим кличем кинутися на потвору. Палладін підняв зачаровану зброю високо над головою і…

Двадцятигранний кубик прокотився по столу. Діти і Мансон дивилися за кожним його рухом схилившись над столом, в той самий час Стів намагався відштовхнути повислого на ньому Гендерсона, але той сам від нього відскочив, коли кубик зупинився.

– Три?! Три-и-и?! – прогомонів Дастін і взявся трясти Стіва за плечі.

– Це погано? –  Гаррінґтон кліпав очима, не знаючи, в чому він провинився.

– Це не просто «погано», – намагався пояснити Вілер, – це жахливо!

– Нам всім хана, – песимістично заключив Баєрс…

Палладін підняв зачаровану зброю високо над головою і той пройшовся вздовж товстої ноги троля, залишивши на його шкірі неглибоку подряпину, але цього вистачило, щоб довести троля до точки кипіння. Чудовисько заревіло, розмахуючи руками. Меч вислизнув з руки і з металевим грюкотом звалився на землю. Троль схопив Палладіна однією рукою і підніс до свого потворного обличчя. З рота його йшов жахливий сморід, від якого в нашого героя ледве не повилазили очі.

Дихати було не можливо, з кожною секундою хватка монстра ставала все сильнішою. Палладін відчував, як його лати тріскаються ніби яєчна шкарлупа, а пластини впиваються йому у тіло. В очах його почало темніти і все що йому залишалося, це молитися богам за спасіння його душі й душ тих юнаків, яких йому не судилося врятувати…

– Тупість! – як завжди не втримав роздратування Майк. – Ми цю кампанію місяць чекали, не для того, щоб усе так закінчилося.

– Тепер нами поласує огидна потвора, – скривився Вілл, який завжди славився дуже бурхливою уявою.

– Думаю, я стану першим в його меню, – зітхнув Лукас. – Впевнений, він все ще злиться на мене, бо коли ми ввалилися у печеру, я поцілив йому каменюкою в око.

– Взагалі то, до того я попав у нього зачарованою стрілою, – додав Дастін, нагадуючи про свій вклад. –  Скоріше за все він зробить з нас усіх суп. Недарма там стоїть котел.

– Можливо, наступного разу ви сто разів подумаєте перед тим, як брати квест у невідомої старої з Темного лісу, – Мансон пожав плечима. – І не станете йти на ворога подібних габаритів без необхідної підготовки.

– Але ж ми всі покладали надії на Палладіна.

П’ять пар очей витріщилися на Гаррінґтона. З самого початку він не дуже серйозно ставився до гри, тому був здивований тим, що відчув справжнісінький сором, через те, що підвів усю свою команду. Можливо, нестися один на один у пастку до троля із самого початку було поганою ідеєю, як його попереджали діти, а тепер йому довелося стати причиною їхнього смутку.

– Чи можна це все якось переграти? – спитав він, піднімаючи очі на Едді, той лише загадково посміхався.

– Переграти? У ДНД? Ну ти, звісно, вигадав, – смішок зірвався з губ Майстра Підземелля. – Тут все як в реальному житті, Гаррінґтоне. Облажався – розгрібай наслідки.

– Годі тобі, Мансоне, будь людиною. Я не знав, чого мені очікувати. Я підвів дітей і зіпсував усім гру.

– Так, ми не винуваті, що Стів такий нуб, – втрутився Гендерсон, за що отримав від Гаррінґтона поштовх у плече.

– Будь ласка, Едді, дай мені ще один шанс.

Стів намагався зробити найжалібніший вираз обличчя, на який він тільки був спроможний, але Мансон не піддавався. У відповідь той лише дивився на хлопця з абсолютно кам’яним лицем, демонструючи своє небажання кооперувати.

«А він хорош», – подумав Гаррінґтон, але визнавати поразку він не збирався. Натомість він ще раз штовхнув сидячого поряд Дастіна, тому знадобилося усього декілька секунд, щоб зрозуміти, чого від нього потребують.

– Ну, будь ласочка, Едді, зжалься над нами, – благав Гендерсон й жестами закликав інших хлопчаків підключитися до нього.

– Так, Едді, ну не будь сволотою!

– Допоможи нам, будь ласка.

– Ми ніколи тебе про таке не просили, зроби виключення.

Весь цей час Стів та Едді продовжували свердлити один одного поглядами і Гаррінґтон не міг втримати посмішки, дивлячись, як Мансон ламається під натиском дітей. Він роздратовано проричав і драматично змахнув руками.

– Добре! Ваша взяла!

Діти радісно заволали, ледве не попідскакувавши зі своїх місць.

– Але це вперше і востаннє! Я зроблю те, що ніколи не робив під час будь якої кампанії ДНД, але не раз робив під час нашої сутички з Векною.

– Що саме? – поцікавився Дастін.

– Врятую зад Стіва Гаррінґтона…

Палладін відчував, як його лати тріскаються ніби яєчна шкарлупа, а пластини впиваються йому у тіло. В очах його почало темніти і все що йому залишалося, це молитися богам за спасіння його душі й душ тих юнаків, яких йому не судилося врятувати, але несподівано хватка троля ослабла і Палладін звалився на землю. Чудовисько відволік гуркіт і тріск, який доносився зі сторони входу. Він ставав  все гучнішим і гучнішим, поки світло факелів не освітило фігуру незнайомця.

Він був у чорних шкіряних латах, обвішаних металевими ланцюгами. Масивні роги видавали в ньому Тифлінга, хоча будь-хто з присутніх міг поклястися, що ніколи не бачили Тифлінга з таким шикарним, довгим та м’яким волоссям…

– Когось мені це нагадує, – пошепки мовив Стів Гендерсону, на що той гигикнув.

– Не перебивати! – цикнув на них Майстер Підземелля. – Отже…

За спиною незнайомець мав дворучну бойову сокиру, вилиту з кровавого срібла. Він витяг її, міцно стиснувши в долонях, і мовив до Палладіна:

– Я чув, комусь тут потрібна моя допомога?

– Так, будь ласка! – вигукнув Палладін, підіймаючись з вогкої підлоги, але слід було йому стати на ноги, як троль знову кинувся на нього, розмахуючи руками. На щастя, Тифлінг був поряд і відбив напад своєю сокирою. Удар прийшовся тролю по зап’ястку і його рука з бридким хлюпотінням відлетіла в сторону. Чудовисько завило від болю, хапаючись за пошкоджену кінцівку.

Дезорієнтований троль навіть не помітив, як обидва воїни сховалися за одним з великих відступів у печері.

– Дякую за порятунок, якщо б не ти, цей монстр би вже зробив з мене відбивну, –  подякував спасителю Палладін, тяжко дихаючи.

– Рано дякувати, – відмахнувся Тифлінг. – Тролі дуже швидко регенерують. Якщо ти хочеш врятувати тих юнаків, тобі потрібна допомога.

– Якщо ми вдаримо по ньому з двох боків, в нього не залишиться проти нас жодних шансів…

– Погодь-погодь, – Тифлінг жестом попросив Палладіна замовкнути, –  хто тобі сказав, що я збираюся допомагати тобі вбити цю потвору?

– Хіба не ти врятував мені життя?

– Ем, так, але на цьому благодійність закінчилася.

– Ти… хочеш винагороди?

– А хто б не хотів? Я найманець, так у нас все працює. Я роблю справу і отримую за це винагороду.

– Але в мене немає ні золота, ні срібла…

– Мене не цікавлять гроші, це банально, – сказав Тифлінг, хитро примружуючись. – Як щодо поцілунку симпатичного Палладіна?

– Хочеш щоб я тебе поцілував…

– Фу, жах, ви можете фліртувати в іншому місці?! – незадоволено простогнав Лукас.

–  Так, хлопці, ми дуже раді за те, що ви зустрічаєтеся, але серйозно? – додав Дастін. – Це ніби дивитися на батьків, які залицяються один до одного. Огидно.

Усі хлопці, окрім Вілла, зробили кислі гримаси. Стів мовчав, але лице його зробилося червоним. Едді швидко розставив усі точки над і.

– Ви просили мене продовжити гру – я продовжив, але грати будемо за моїми умовами. Якщо щось комусь не подобається, прошу на вихід.

Діти простогнали в унісон, але залишилися сидіти на своїх місцях.

– Продовжимо, – мовив Мансон, повертаючись до зніяковілого  Гаррінґтона…

– Як щодо поцілунку симпатичного Палладіна?

– Хочеш щоб я тебе поцілував?

– Ти десь поблизу бачиш ще одного симпатичного Палладіна? – Тифлінг посміхнувся, грайливо вигинаючи брів, і протягнув нашому героєві руку. – Ну як, домовилися?

Палладін секунду повагався, але згадав, що часу на роздуми в нього замало, тому міцно пожав кігтисту руку Тифлінга.

– Домовилися. Так як поступимо з тролем?

– Як ти і казав: кинемося на нього з двох боків і нанесемо удар. Діяти будемо за моєю командою. Все ясно?

Палладін кивнув, Тифлінг задоволено кивнув йому у відповідь і вони на присядках розійшлися по різним бокам печери, намагаючись не попадатися тролю на очі. Рука його вже майже регенерувала, тож тепер він знову міг битися в повну силу.

Опинившись по різні боки від потвори, Тифлінг та Палладін оголили свою зброю. Їх погляди зустрілися і зійшлися на тролі, який рухався у напрямку мідного котла. Тифлінг одними жестами наказав нашому герою діяти.

Горлаючи як навіжені, вони понеслися на чудовисько зі спини, те тільки й встигло обернутися, як два синхронні удари прийшлися йому по сухожиллям.

Болісний крик троля стряс стіни печери. Потвора з глухим грюкотом звалилася на коліна. Троль намагався відбиватися, молотив руками повітря, але раз за разом зазнавав поранень від свистячої над головою сокири та жалючого клинку. Червоно-чорна кров струменіла з численних подряпин на руках та тулубі чудовиська.

Палладін опинився лицем к лицю з обезсиленим монстром. Він заніс меча, готуючись до вирішального удару…

Стів вслухувався в повчання Дастіна, міцно стискаючи кубик у руці.

– Тобі потрібно знести тролю голову, в іншому випадку, він регенерує. Тільки так ви зможете його вбити.

Гаррінґтон відчайдушно киває у відповідь.

– Але щоб відрубати голову тролю тобі прийдеться викинути 19 чи більше. Ти мене розумієш, Стіве!

Останні слова Гендерсон буквально викрикнув Стіву у вухо так, що йому прийшлося відштовхнути хлопця.

– Зрозумів я, зрозумів.

Гаррінґтон розтуляє долонь і дивиться на матовий двадцятигранний кубик у своїй руці.

– І знову вся надія на тебе, Гаррінґтоне.

І правда, знову вся надія була на ньому. Стів не міг підвести всіх двічі. Він вірив, що фортуна цього разу на його стороні.

Гаррінґтон знову стиснув кубик у кулак і поцілував його на щастя, викликавши цим подив у своїх товаришів. Зібравшись з духом, він викинув його на стіл і той кружляючи покотився по ігровому полю. В приміщенні стало настільки тихо, що Стів міг почути, як б’ється його серце.

Так само швидко як опустилася тиша, задзвеніли радісні вигуки дітей. Ніби на пружинах вони повскакували зі своїх місць і кинулися до Гаррінґтона.

– Двадцятка, двадцятка! – радісно волали вони і Стів бачив, як Едді втримувався від того, щоб разом з хлопцями повиснути в нього на шиї.

Навіть під тиском усіх дітей, Гаррінґтон відчував як усміхається однією з найширших своїх усмішок. Він глядів на Мансона. Стів хотів, щоб ця усмішка дісталася саме йому…

Палладін опинився лицем к лицю з обезсиленим монстром. Він заніс меча, готуючись до вирішального удару і той увійшов у плоть троля ніби у вершкове масло. Артеріальна кров бризнула в усі боки, заливаючи Палладіну очі.

Голова від такого сильного удару, зірвалася з плечей троля і ніби м’яч полетіла прямо в мідний котел. Чудовисько спіткала смерть…

Коли партія закінчилася, на вулиці вже була ніч. Гаррінґтон пропонував дітям підвести їх, але ті відмахнулися від цієї пропозиції, мовлячи, що поїдуть назад на велосипедах. Хто він, щоб наполягати, але, про всяк випадок, Стів велів їм їхати одразу по домівкам і не влізати ні в які неприємності.

Отримавши у відповідь коротке: «Окей, матусю», старші хлопці залишилися на порозі вдвох, дивлячись, як діти віддаляються від них.

– Не погана вийшла гра, Гаррінґтоне, – промурчав Едді, опершись на одвірок. – Ти лажав навіть не так часто, як я гадав.

– Та ну тебе, Мансоне, – фиркнув Стів, закочуючи очі. – У свій захист скажу, що я намагався вникнути і…

– І я дякую тобі за це.

Стів розгублено поглянув на Едді, на лиці того красувалася ніжна посмішка, всі м’язи лиця розслаблені. Він милувався Гаррінґтоном і не міг повірити в своє щастя.

– За що ти мені дякуєш?

Едді пожав плечима.

– Король Гоукінса Стів Гаррінґтон грає в ДНД з сумнозвісним фріком Едді Мансоном, – хлопець відвів очі, блаженна усмішка змінилася гіркою посмішкою. –  Відчувається як сон і я дуже боюсь одного дня прокинутися.

Стів підійшов ближче. Він поклав обидві руки на плечі Мансона і заглянув тому у вічі.

– Це не сон Едді, – тихо мовив Гаррінґтон. – Я тут, я поруч і я люблю тебе…

Рука Стіва повільно прослизнула вверх по плечу хлопця навпроти, поки не торкнулася його темного волосся.

– Люблю твоє густе спутане волосся…

З кучерів рука перейшла до обличчя Мансона і лягла йому на щоку.

– Твоє прекрасне лице…

Стів люблячи провів великим пальцем по щоці Едді і посміхнувся.

– І твої маленькі задротські хобі.

Мансон засміявся і на лиці в нього показалися ямочки, які Гаррінґтон до безтями любив і був радий стати причиною їх появи.

– Дурнику, – вимовив Едді крізь сміх.

– Ти так часто називаєш мене «дурником», що я починаю вважати – це і є моє справжнє ім’я.

– Не хвилюйся, Стіві, я не забуду, як тебе звуть, – Мансон неспішно обвив своїми руками шию Стіва. – А ось ти, мені здається, забув про щось важливе.

– Якщо ти думаєш, що я забув про поцілунок, ти помиляєшся. Палладіни завжди тримають своє слово.

– Тоді іди-но скоріше до мене, мій герою…