Сумую.

Я лежу на підлозі в чужому домі. В кімнаті темно, і тільки місяць проглядає через штори, тому я бачу деякі предмети. На стінах висять плакати з азурою, і ще чимось, я не знаю що це. Ще дві гірлянди, електронна і паперова з квітками. На столі лежать книги і стоїть макет грифона… нагадує про дім. Мою праву руку обіймає дуже стомлена Луз. Вона спить, як і інші, не сплю тільки я, хоча Гантер теж довго не міг заснути, але ми не розмовляли, всім не до цього, мені теж. Тепер я розумію Луз, як же важко їй було, але вона все одно намагалась зробити все, на що здатна. Я дуже рада, що вона повернулась додому, але… я… я так сумую, тут все таке чуже.. я розумію, що тільки прибула сюди, і в мене не було вибору залишитись вдома… але я так сумую. Чомусь, коли я була там, на Киплячих островах, я не цінувала цього, я не вважала його своїм домом. Але зараз, коли я зрозуміла це, вже стало пізно. Я так сумую за близнюками та татом… за матір‘ю теж. Так, в нас були просто жахливі відносини, і, можна сказати, я ненавиділа її, але все одно сумую. Я так сумую за простою рутиною, за навчанням… за всім. Так боляче… я, можливо, більше ніколи не побачу свій дім. Ні, я не хочу думати про це! Очі мокріють. Я не можу стримати сліз. Головне, нікого не розбудити, всі дуже стомлені. Все розриває з середини. Я не знаю, що там зараз відбувається.. Можливо вже нічого нема, і там просто рівнина. А може Король щось придумав, я не знаю.. Сльози течуть по моїм щокам і не думають зупинятися. В горлі ком, я відчуваю, як тремтить моя рука, яка всіляко намагається витерти ці сльози. Тихий всхлип, боже, я надіюсь, що цього ніхто не почув. Треба заспокоїтися, але я не можу! Я ненавиджу це все! Я ненавиджу всіх, хто зробив це! Я ненавиджу імператора Белоса! Я ненавиджу Колектора! Мені треба вийти, я не можу стримати себе, я не хочу заважати іншим, але я не знаю куди йти… і Луз так кріпко обіймає мене за руку… я в пастці. Відчуваю, я починає тремтіти все тіло, а не тільки рука. Я не хочу розбудити Луз, вона більше всіх настраждалась. Я не пробачу собі, якщо потурбую її. Вона ж витримала, і я зможу! Я сильна! Я витримаю. Обов‘язково! Але ці набридливі сльози не закінчуються.. Да боже, де тут туалет? Або ванна, мені байдуже! Хоч щось! Наростає паніка, мені стає важко дихати, тепер я не чую тихе сопіння інших, а тільки швидкий ритм серця, яке так і збирається розірвати мої груди, та вистрибнути. Давай Еміті, дихай, ти зможеш, заради інших, заради себе, заспокійся! Мені здається, що моє серце розбудить Луз. Може, якщо вона прокинеться мені стане легше? Ні! Я не хочу, щоб вона бачила мене такою! Але вона ж мене кохає, і готова підтримати, навіть якщо сама стомлена… Ой, божечки, в мене серце в п’ятки пішло, Луз рухається. Вона кладе мене на свої груди, і починає гладити по голові. Я все ж таки її розбудила. Тільки набираю повітря в легені, і хочу сказати, що все добре, як вона робить тихе «шшш». Я беззвучно всхлипиваю в її груди останній раз, перед тим, як почати заспокоюватись. Її м‘які рухи на моїй голові, та спокійне, розмірене дихання діють як заспокійливе. Всі думки йдуть на останній план, і я нарешті починаю засипати. Надіюсь, що вона все і так розуміє, та не буде завтра запитувати.

—«солодких снів, Емі»— тихо шепочеш, щоб нікого не розбудити.

—«угу»—в мене нема сил щось казати, тому подумки промовлю: солодких снів, моя картопелько.