Ненавиджу

День, котрий пішов не за планом з самого ранку, просто зобов’язаний був закінчитися саме так. Мадара, хитаючись, йшов вулицею, сичав крізь зуби на перехожих і ненавидів увесь світ. Він збирався мирно провести вечір у барі і як слід напитися, але якийсь придурок вирішив невдало пошуткувати над ним, за що і отримав по пиці. Бійку встигли зупинити до того, як вона переросла у смертовбивство, а Мадару ганебно викинули із закладу. Значна кількість алкоголю у крові та отримані удари по голові туманили розум, викликаючи сліпу злість незрозуміло на що. Здавалося, зараз чоловік ладен був прибити будь-кого, хто насмілився б звернутися чи доторкнутися до нього.

Звук власного імені, що почувся з-за спини, змусив його здригнутися та різко розвернутися. Тільки не це. Тільки ЙОГО зараз не вистачало. Чому він з’явився саме зараз, коли все і так котиться під три чорти? Ще й з таким схвильованим обличчям?

– Мадаро? – повторив Хашірама Сенджу, злегка нахивши голову до плеча. – Ти в порядку?

– Та краще за всіх, – хрипко відповів Мадара. – А по мені не видно?

– Ти що, побився? – Сенджу зробив крок до чоловіка, простягаючи руку до його обличчя. – Може, тобі треба в лікарню?

– Та пішов ти! – гаркнув Учіха, відсахнувшись. – Сказав же, все чудово! Відчепись від мене, Сенджу!

– Гей, почекай!

Але Мадара його не слухав. Розвернувшись, він пішов геть, подалі від такої ненависної людини, але не встиг він зробити і пари кроків, як його скроні прошив різкий біль. Мадара похитнувся і важко опустився на коліна, після чого впав на землю. Удар об асфальт вишиб з нього залишки свідомості. Він тільки і встиг подумати: “Ну і я молодець, так зганьбився перед цим виродком”.

Коли Мадара прийшов до тями, він не одразу зрозумів, де знаходиться. Йому знадобилося кілька секунд, щоб впізнати власну квартиру. Він лежав на дивані, вкритий пледом, а з кухні доносилися якісь звуки. Піднявшись та ледве втримавши рівновагу, Учіха, тримаючись за стіну, повільно рушив у той той бік. Те, що він побавчив на кухні, ледь не змусило його втратити свідомість вдруге за вечір.

Хашірама Сенджу власною персоною заварював чай. Хашірама Сенджу. В його квартирі. Після того, що сталося між ними п’ять років тому, Мадарі і на думку не спадало, що така ситуція взагалі можлива.

– Ти що тут…, – сипло спробував обуритись Учіха.

– Навіщо ти встав? – перебив його Хашірама. – Ану хутко назад на диван, поки знову гірше не стало!

– Ти що тут робиш? – Мадара не звернув уваги на його слова. – Хто просив тебе мені допомагати?! Геть з мого дому, зараз же!

– Хто просив допомагати? Хочеш сказати, я мав кинути тебе непритомного посеред вулиці?

– А що такого? Ти у нас майстер кидати людей.

Мадара розпалявся все більше і більше. Раптове повернення Хашірами у його життя розкрило старі рани, сколихнуло увесь той болючий клубок, котрий він роками намагався запхати поглибше в душу і забути. Учіха наче повернувся у той день п’ять років тому, коли почув: “Вибач, Мадаро, між нами все скінчено. Ми з Міто одружуємось”. Ці прості слова тоді наче розірвали його серце на шматки. Не дивлячись на те, що він з самого початку їхніх стосунків розумів, що все може так закінчитися, що родина Сенджу ніколи не дозволить своєму спадкоємцю пов’язати життя з чоловіком, і вважав себе готовим до таокго повороту подій, ці слова все одно вибили землю у нього з під ніг. Вибили так, що він досі не міг твердо на неї встати. Мадара думав, що все змінилося, що він пережив свій біль, але зараз, дивлячись на Хашіраму, що стояв перед ним і стурбовано зазирав прямо в очі, він зрозумів, що не може втримати полум’я, що підіймалося в грудях, полум’я розчарування, гіркоти, ненависті… І почуттів, що так і не згасли, як він не старався їх задушити.

– Йди звідси, – процідив крізь зуби Учіха. – І більше ніколи не трапляйся мені. Ненавиджу!

Хашірама встиг перехопити кулак Мадари, націлений йому в обличчя, і підхопити самого Учіху, який через різкий рух втратив рівновагу. Він спробував викрутитися з чужих рук, але тіло все ще погано слухалося, і Хашірама майже заніс його назад до кімнати і посадив на диван.

– Не торкайся мене!

– Добре, не буду, – Хашірама відпустив його і підняв руки вгору, ніби визнаючи поразку. – Бачиш, не чіпаю.

– А тепер вали з мого дому!

– Я не залишу тебе в такому стані…

– Щось останнні п’ять років тобі було плювати на мій стан. Та і взагалі на мене.

– Мадаро, подивись на мене, – Учіха демонстративно відвернувся, але Хашірама взяв його за підборіддя і, незважаючи на супротив, повернув його обличчям до себе. – В очі подивись. І послухай, що я скажу.

– Та плювати я…

– І все-таки послухай, – серйозний тон і вираз обличчя Хашірами змусили Мадару на мить завмерти. – Мені дуже шкода, що тоді все так вийшло. Якби я міг, я б покинув Міто і лишився з тобою. Я не думав, що ти сприймеш наш розрив так близько до серця.

Це стало останньою краплею.

– Близько до серця?! – загарчав Мадара, відкинувши руку, що тримала його, і дивлячись на Хашіраму палаючими чорними очима. – Та я тоді ледь не помер! Плакати ще в дитинстві розучився, тому просто лежав і вив, як побитий собака. Я кохав тебе, тварюко, кохав, а ти ось так просто послав все до чорта через якусь бабу, до якої навіть нічого не відчував! Ненавиджу, ненавиджу, НЕНАВИДЖУ!

Мадара бив Хашираму кулаком у груди, у живіт, скрізь, куди міг дотягнутися, все повторюючи хрипке, відчайдушне “ненавиджу”. Сенджу терпів, не намагався зупинити його чи почати розмову. Він цілком і повністю усвідомлював глибину своєї вини. Те, як він вчинив з Мадарою, навіть жорстокість назвати не можна було, це було гірше. Коли вони тільки познайомились, Мадара був наче загнане вовченя, що шкірилося на всіх і нікого до себе не підпускало. Хашірамі вдалося завоювати його довіру, приручити, прив’язати до себе. А потім він просто пішов. Пішов, залишивши звіра, що встиг звикнути до ласки, самотнім у темряві. Хашірама розумів, що не заслуговує на пробачення.

Якоїсь миті удари почали слабшати. Мадара, важко дихаючи, вчепився в сорочку Хашірами і неочікувано уткнувся лобом йому у груди. Хашірама завмер, не знаючи, як реагувати.

– Скажи, – ледь чутно попросив Мадара, – А ти взагалі кохав мене тоді?

– Звичайно кохав.

Мадара здригнувся і підняв очі до Хашірами. Той обережно, боячись злякати, підняв руку і прибрав з обличчя Учіхи пасма смоляного волосся. Мадара не спробував зупинити його, він навіть не поворухнувся і, здавалося, навіть дихати перестав. Хашірама, наче заворожений, дивився йому у вічі, у чорні як вугілля хворі очі, що просто не могли належати гордовитому й неприступному Мадарі з родини Учіха. Це не його страждання ховалися у почервонілих кутках очей, не його пошматоване кохання все ще виднілося на самому дні чорної імли.

– Ось і я тебе кохав. А потім став ненавидіти. Але жити без тебе так і не навчився.

У цю мить Хашірама не витримав. Він рвучко обійняв Учіху і притис до себе, міцно, до хрускоту кісток, відчуваючи, як він тремтить – від холоду, що вічно його переслідував, від, від страху, від болю і чорт-зна від чого ще. Сенджу почав плутано вибачатися, щось пояснювати, часом скочуючись у відверту маячню, а Мадара просто сидів, не вірячи, що все це відбувається насправді. Що після стількох років він ось так просто сидить в обіймах коханої людини, якій віддав свої серце і душу. Його ненависті не вистачило і на коротку мить, проведену поруч із ним.

– Я тільки про одне прошу, – вимовив Мадара, перериваючи потік нісенітниць. – Не кидай мене. Ніколи більше мене не кидай.

– Нізащо. Я краще помру, ніж знову залишу тебе самого. До біса родину, до біса Міто і все інше. Я не можу без тебе, Мадаро.

– І я без тебе теж.

Вони цілувалися так, наче не було п’яти років розлуки і болю, наче вони кудись щезли, зтерлися з цього світу. Мадара шарив руками по тілу Сенджу, боячись, що зараз примара розсіється і він прокинеться, побитий, з похміллям і тупим болем у серці. Але Хашірама, що перебирав його волосся і притискав до себе так близько, що здавалося, вони зараз зіллються в єдиний організм, нікуди не щезав. Він був живий, теплий, справжній. І Мадара вперше за довгий час відчував себе живим.

– Я ніколи більше тебе не відпущу, Хашірамо. А спробуєш піти – уб’ю.

Ранок вони зустріли в обіймах одне одного – двоє щасливих людей, що повернули своє втрачене кохання.

Коментар від авторки: це переклад мого фанфіка з 2018 року, не шедевр, звичайно, але він мені дорогий як пам’ять. І так, ООС тут повний, а не частковий, але тут вже вибачайте.