Степ гуде

---

Не знаю коли саме це почалось, але десь на перетині серцевого скорочення та імпульсу нейрона з’явилось те дивне гуркотіння. Наче степ гуде. Може то швидосій тупіт по сходам відлунням досягав моїх вух, а може безжальний до китайських конверсів (гонконгверсів) стрибок у калюжу підняв тиск. Але зараз, вбачаючи у сліпучих променях дві фігури, що дружньо бурцались між собою на ґанку, мені стало боляче зовсім не від сонця.

Чудові. Вони такі чудові. Губи порвало усмішкою, а легені розперло від кількості не самого чистого повітря, котре здавалось саме у цей момент альпійським киснем. Так боляче і гарно. Я біг, як в останнє, аж поки на очі не навернули сльози. Будемо вважати, що воно через сумнівну фізичну форму, а не… Цей во, забув. Гітара! Теліпаючись за спиною, мій бідосій інструмент міг скиглити ті незвичайні звуки. Діло розкрите, Вотсон. Дякувати за нагадування треба несамовитим фігурам, що продовжували гру у штовхання, бо у них самих за спинами висіло по чорному чохлу. Ми ж не просто так зустрілись, тут є глибинний культурний сенс.

Коли вчителька втомилась бідкатись з моїм “гордєлівим” характером, що й навіть примусове читання Поліанни з Біблією не допомогло, вона підсунула мене під інші двері музичної школи. До ансамблю. Таке собі покарання, як мені здалось тоді, але тре було слухатись Оксану Миколаївну та хреститись. Я досі вдячний чи то їй, чи то своєму “гордєлєвому” характеру, але вже як місяці зо три тільки тим і займаюсь, що ганяю на наші зібрання. Так, сольфеджії з музлітами зовсім не надихають, бо що там робити, коли все знаєш? Не те, щоб я був генієм, але конкуренція з опецьками десяти рочків робить з тебе мегамозок. Нащо ще перти дорослому дев’ятикласнику до музичної школи, як не за навичками бринькати на гітарі, щоб кадрити дівчат? Тілько щось пішло не за планом, а безкінечним шляхом етюдів, п’єс та менуетів. Якось не збуджує, та?

Так от. Повернемось до суті тої засланої на мене вчителькою кари. Це виявився осередок самісіньких гітаристів, що одмучували все ті самі класичні музичні твори, правда вже своїм великим товариством. Але ніхто чогось не попереджав, що у перервах між цією нудною справою мене будуть затягувати у закоханість до цієї нудної справи. Там сиділи здорові лби, як я. Тільки не як я, бо в їхніх очах палало щось. Се було інакше, відмінне від мого лихоманкового блиску — бажання грати музику. Заради себе й свого задоволення, заради майбутнього й чогось більшого, незрозумілого звичайному оку. Вони горіли тим що роблять і навіть коли ніхто не слухав, продовжували щось бринькати, імпровізувати. Це мене дивувало й захоплювало, одначе вогонь перекидається на стріху сусідньої хати. І я горів.

Вони сиділи розлогим півколом, молодим місяцем, навіть у тісному кабінеті, де основну площу займав здоровезний пострадянський стіл. Коли я вперше притяг до них свій стільчик, то виглядав огризком, що спортив цей перфекціоністський шик. Але інші стільці зашуркотіли, придвинулись, наче втягуючи мене до себе. І тут я зрозумів, що швидко це не закінчиться. Я відчував, як шкірою віддаю те місячне сяйво. Чи то просто щоки горіти почали, най буде.

Так ми й познайомились. Їх називали комедійним дуетом, Льоліком і Боліком, якщо хочете. Правда я ніколи не міг зрозуміти цього зневажливого підтексту, бо майже непритомнів від їхньої хімії. То як можна було цих чудових людей та й у кумедію пхати? Ганнуся та Данило. Ганя та Даня. Вона — мале й хутке дівча з копною чорного як вугілля нашого Донбасу волосся, він — височенний, але доволі складний (ще й характером), як для підлітка, білявий парубок. Обоє кучеряві й шумні, обоє в роті тримають смішинку. Сварилися, бадалися, усміхалися й плакали разом. Чи зустрічалися? На диво, ні. Кохали? Не знаю. Це питання робило мені неможливо. Спостерігачу за витонченим мистецтвом їх відносин неможна наближатись до особистого, щоб не нашкодити картині. Червоною стрічкою огороджений сенс.

Поки моя свідомість блукала у спогадах та ефемерних асоціаціях, реальність наблизила нашу компанію до дверей кабінету. Відти вже лунали гучні крики під ревіння бідних струн, що стали жертвою у чиїсь збуджених руках. Усі на місці. Раміль, Микола, Олесь та Софійка щось сперечалися між собою, а Андрій вирячався на них коршаком. Нарешті завидівши нас на порозі, вони одночасно повернулися, як у фільмах жахів, і почали наперебій пояснювати свою точку зору, збиваючись у клубок неясних висловів. Крім Андрія. Андрій у нас коршак.

— Агов, та ти даси мені сказати, чи ні? Он, Стас, як новенький, повинен розуміти усю важливість концертів на велику авдиторію, — нарешті прорізався чіткий голос Колі. — Це й практика, і можливість показати свої вміння зацікавленим.

— І кому воно до біса треба, дурко? Та купка невдах приходять лише щоб посміятися з наших старань, — Софа ніяк не могла вгамуватися. — Краще вже для тваринок у лісі Тарантелу грати. Більше поціновувачів буде.

— Ой, знайшлася диснеївська принцеса, — з усім сарказмом світу прошипів Раміль, закочуючи очі.

Мені необхідно було якось відреагувати на цей балаган та швиденько зупинити їхній розбрат, але потрібні слова застрягли десь у горлі, а очі почали бігати по кабінету у пошуках за щоб зачепитись. Тільки-но я почав завзято мукати щось ввіддалено нагадуюче мову, сильна рука Данила впала мені на плече, наче несвідомо закриваючи від зайвих емоцій.

— Ви чи показилися? Як вчителі скажуть, так і буде. А от якщо замість репетицій вирішувати кому і які концерти давати, то й нічого грати не залишиться. — Хлопець нечасто був серйозним та майже ніколи так не гарчав, але сьогодні стався той особливий випадок. Олесь тихо просопів собі під носа щось схоже на солідарність, а решта відвернулися. Навіть Андрій.

— О, а ви вже розібралися з тою мелодією, котру придумали Даня та Коля? — з-за наших спин виглянуло сонечко й прощебетало.

Я обернувся на Ганнусю та знову мимоволі всміхнувся. В решті решт заспокоївшись і набравшись сміливості, мої думки склалися у речення.

— Та мелодія — найкращій варіант для виступів, як серед школярів, — повернувшись до Софійки, моя усмішка стала ширше, — так і серед тваринок.

Данило неочікувано приснув, за секунду втративши усю свою войовничість. А потім підтягнулась і Ганя, схвалюючи сміхом мою спробу у гумор. Інші також наче видихнули й почали підсміюватись, а я увесь червоний потягнувся за пюпітром, розкладаючи на ньому ноти. Неможна гаяти часу, треба наздоганяти їх. Я шкрібся по чохлу у пошуках листочка з записаними олівчиком нотами та підглядав за мирними перемовинами ансамблю. На фоні кожен по черзі награвав щось своє.

— То я не розумію, це буде пісня чи що? — запитався Олесь, смішно вигнувши шию.

— А ми часто граємо пісні? — Соня скептично підняла брову.

— Ну, не знаю, було б цікаво притягнути сюди вокалістку, — заплющив мрійливо очі хлоп, а потім оговтавшись, швиденько додав, — заради об’єднання жанрів.

— Тобі б лише вокалісток тягати, ага. Бачила як ти дивився на костюми пекельного тріо під час Зимових візерунків, — Софійка хитро прищурилась й легенько підштовхнула його ліктем.

— Їм же холодно було, от я і переймався! — вже відверто заливаючись фарбою, викрикнув хлопець, зриваючи голос на високих тонах через підліткову мутацію.

— А тобі — гаряче, — спіймавши на гачок наївну ціль свого полювання, дівчина значно повеселішала.

Ще б трохи і Лесь буквально вибухнув, тож Раміль взяв на себе обов’язок хоч якось розрядити обстановку:

— До речі, наші ж теж співати вміють, нащо когось чужого запрошувати?

— Це ти про Ганнусю та Софійку? — підтримав його Коля, крутячи в руках медіатор, що казна-відки взявся.

— Це я про Ганнусю та Стаса. Вибач, Соню, але ти співаєш наче хтось тобі яйця зажав, — бажання вимахуватись перемогло благородний порив Рамі.

— В неї немає яєць. — З кам’яним обличчям вставив свої п’ять копійок Андрій, намагаючись відірвати погляд від гіпнотичної граєчки у руках Колі.

— Є! — не зговорюючись хором відповіли Олесь та Софійка.

— Даня теж гарно співає. І Андрій. — Микола все ж вирішив стати амбасадором добра й позитиву. — Та в нас усі на хорі як янголятка.

— Крім Софії, — додав непохитний Раміль.

— Крім Софії, — видихнув змирившись парубок, а медіатор, за традицією, вже кудись зник.

— Ну, вибачайте, що маю яйця! — жартівливо-розлюченим тоном підкреслила дівчина.

Атмосфера дійсно налагодилася, але я навпаки напружився, бо так і не почув два найважливіших голоси. Чому ті, хто жартували гучніше всіх зараз тихше миші? Я почав нервово вертіти головою, не розуміючи куди саме ділися мої чудові люди. Сонячний зайчик від скла прицільно плигнув мені в око, засліпивши. Прийшлося крізь свої вузловаті пальці виглядати що ж там коїться біля вікна.

Знову тіньми купаються у променях, знову такі далекі. Вони нарешті зрозуміли свої почуття? Нащо відсіли разом? Про що шепочуться так… Зворушливо? А я? Зупинка. Якого біса. Ти лише спостерігач, тож не маєш аж нікого права лізти в сюжет тих двох. Зникни. Але якщо я спостерігач, то як мені спостерігати, коли вони шифруються й мають таємниці? Хочу знати все, тож це банальна необхідність — підійти й запитати. Так, зберуся, встану, переступлю свою невпевненість й чиїсь сумки і покрокую до…

— Чого мовчиш? — дівочий голос змусив мене різко повернутись, усі чогось на мене витріщались.

— Га? — щоб прийти до тями мені однозначно потрібен час.

— Ґава залетить, — протягнула Софійка. — Ти збираєшся кудись їхати цим літом?

Коли це розмова звернула до канікул, боже, скільки я пропустив?

— Та ні, бабуся останнім часом погано почувається, тож навряд чи ми виберемося кудись до моря. Ще й бюджет… — я зрештою вимучено усміхнувся та тактично замовк, чухаючи потилицю.

— Ми тебе питали чи ти згоден з нами пройти бойовий курс істинних гітаристів у таборі “Квіточка на деці”, а не наскільки тобі не пощастило з життям, — по-доброму та не без суму в очах пробубніла Софійка.

— Може його квіточка квітла не для твого табору, облиш. Ми й досі не знаємо чи є у нього дівчина.

— Так, плани на літо геть інші, коли маєш файну дівчину…

— А тобі звідки знати?

Вони знову почали переругуватись між собою, та я вже цього не чув, бо уся увага опинилась прикутою до шуркотіння за спиною, а потім чиясь холодна рука лягла на мою шию. Мурахи пішли шкірою. Наче не помічаючи такої інтимності, Даня почав щось весело казати товаришам. Його пальці рухались у ритмі легкого сміху, погладжуючи й торкаючись мого короткого волосся наче заспокоюючи, але це ж не так працює, дідько. Як те зробити, коли навіть вуха заклало від… Ледь зібравшись, я зміг знову піймати нитку розмови. Хлопці продовжували підтрунювати Софу, яка тільки й рада пуститись у конфронтацію. І всі вже забули про моє особисте життя.

Це було доречним, бо незважаючи на усі можливості (давайте бути чесними, я не тільки на зовнішність нічогенький, так іще й на гітарі лабаю) з дівчатами у мене якось не клеїлося. Ні, звичайно деякі були зацікавлені у моїй кандидатурі, але наша взаємодія зупинялась десь на моменті, коли з’являлась необхідність постійно підтримувати контакт. Це ж так нудно, господи. Бартерні відносини, де ти приділяєш увагу людині, щоб вона гарантувала тобі свою? Гидота.

Людям настрою, типу мене, потрібні такі ж стосунки. Під настрій. Але чомусь більшість ображається та не розуміє усієї болючості процесу ламання себе заради когось. Моє хворе уявлення домалювало зламані кінцівки з біліючими крізь червону плоть кістками у тісній клітці відносин і я аж сіпнувся. Даня мабуть сприйняв це на свій рахунок, бо поспішив прибрати руку. А може просто нарешті помітив, що чеше зовсім не щеня за вухом, а здоровенного хлопа. Загалом я був радий, що ніхто не зробив на цьому акценту, але чомусь шиї стало холодніше, а свідомість відштовхнула подалі якесь незрозуміле відчуття пустоти й розчарування.

А потім ми сіли грати. Вчителя сьогодні не було, тож ніхто не слідкував за правильною посадкою — хтось закинув ногу на ногу, хтось використав підставку явно не за призначенням, а хтось зовсім розлігся на двох стільцях. Але ці хаос та анархія навпаки додавали неабиякої свободи у звучання нашим інструментам. Ще б трохи і тісний кабінет зник, залишивши нас один на один з музикою. Мелодія така чудова й вона заслуговує на актову залу.

— А це гарна ідея! — несподівано підхопив голос поряд.

Я що ж це, почав вже міркувати вголос? Просто жахливо, треба ретельніше за собою слідкувати, чорт забирай.

— Ви знаєте, ніхто ж сьогодні не забирав ключі з приймальні? — Микола виглядав доволі замотивовано.

— Я сходжу перевірю й заберу, якщо що. — Даня теж перейняв його запал, тож одразу підлетів зі свого місця, майже віджбурнувши мене по сусідству. — Ой, вибач.

— Біжи вже, наш герой, — я не міг не посміхнутись на його рідкий епізод незграбності.

Через декілька хвилин ми вже перетягували стільці по сцені. Хтось одразу усівся на сцені, хтось заперся на фортепіано поряд, а дехто ліг на підвіконні. Я сів на глядацьке місце. Так зручніше. На диво до мене підсіла Ганна і це здавалося чимось зовсім неправильним.

— Невже ваш дует розпався? — я не витримав і майже шепотом запитавсь, ховаючи за жартівливим тоном реальний інтерес.

— І ти туди ж. О, у нас попереду ще багато виступів разом, не дочекаєтесь, — так само жартома відповіла Ганнуся, розтріпавши моє волосся своєю малесенькою долонькою.

У сенсі, її вже хтось про це питав? І чому вони сьогодні такі тактильні. Моє серце не витримує.

— А ти… — Ганя чомусь зупинилася, а я нагострив вуха. — Так ти маєш дівчину?

У мозку щось розірвалося, а легені просто відмовлялися пропускати повітря. Моє обличчя одразу спалахнуло, як маків цвіт.

— Ну, те, про що ви розмовляли тоді у класі. Типу літо, дівчата і таке інше… — їй самій стало вочевидь ніяково, тож вона почала трохи тараторити.

Це зізнання? Вона хоче зі мною зустрічатися? Невже ми станемо парою? Вона і я. Сонце і… Я? Треба щось швидко придумати, інакше пауза призведе до катастрофи.

— Н..ні, та яке там. Той во… А ти? — що верзе мій ротяка.

— Я теж не маю дівчини, — її губ торкнулася усмішка, а я занадто гучно ковтнув.

— Ти ж мені розкажеш, як її заведеш? — мій голос тремтів чи то від нервового сміху, чи то від нервових нервів.

— Теж саме питання і до тебе, ловелас.

Я так і не встиг зрозуміти до чого це звернення, бо вона ланню вже забігла на сцену. То правильніше, там її місце. Але… Я зігнувся низько-низько, зжавши голову колінами й трохи так подихав, а може й покричав беззвучно. Зі сторони мабуть виглядав як прибитий горобець, але у той момент мене це зовсім не хвилювало. Ми могли б бути разом.

Різко вставши, я піднявся на сцену і сів поряд з Данилом, на найближче місце до Гані. Ми знову заграли. Інакше. Акустика зали додала зовсім інших відтінків вже завченим нотам. І Ганнуся почала наспівувати. З химерно прозорим придиханням тягнучи по черзі випадкові літери. І я почав. Другим голосом, намагаючись не домінувати, а лише відтіняти її чистий фальцетик. Я мав слова, але ніколи б їх не проспівав, ламаючи наш з нею ідеальний момент.

Ми ж зараз, як у чортовому мюзиклі, знайшли один одного, трясця. Ця думка збила мене з пантелику й наступна нота пішла кудись не туди, нагадуючи більше скавчання собаки. Я нервово просміявся та більше не намагався співати. Згодом зупинилась і вона.

— От, я ж вам казав, що вони наші вокалісти! Ще б слова, ех.

— Навіщо ті слова, коли воно вже шедевр, я на диктофон почав майже одразу записувати. Можна вже відправляти демку усім знайомим. — Олесь почав копирсатися по своїх карманах й дістав побитого життям телефону.

— Тільки кінець трохи підкосило, — невдоволено поморщивши носа, видав Микола.

— Та й початок, якщо чесно, — підсумував Раміль.

— А ви зможете так само ще раз під запис, тільки без лажі? — Лесь все намагався зробити якогось контенту.

— Це раптовий спів душі, — Ганнуся пограла бровами. — А душу на біс не визивають.

— Ага, тільки призивають, — смішливий голос Данила наче розрубив якусь невидиму стіну між ними.

— Ах ти, хочеш, щоб я померла? То я й тебе з собою заберу! Віддай мені душу, віддай, віддай…

І вони почали знову шамотатися. Аж од сердця відлягло.

— А не хочете ще трохи потусити разом? — несподівано гукнула Софійка.

— От тільки де…

Усі переглянулися й задумались. За весь цей час вони так і не знайшли якогось особливого місця, куди б можна було ходити разом. Кожний збір мав напівофіційний характер — виїзд на концерт, гуртування з колективом іншого міста, тертя біля музичної школи в очікуванні заняття, та й усередині можна було згаяти час в любому вільному кабінеті.

— Чорний квадрат, — якимсь замогильним голосом порушила тишу Софа.

— Малевича? — Андрій зруйнував всю атмосферу.

— Та до чого цей дідуган, я кажу про той самий Чорний квадрат, де збираються одинадцятикласники й старші.

— Я щось чув про те, як там робили блювотну вечірку якісь панки з випивкою та сумнівними речовинами, — Раміль скривився наче з’їв лимону, але спалахнувший в очах вогник зацікавленості видав його з головою.

— А я здається бачив, як туди їхали мутні тачки з тонованим склом, — по-змовницьки захоплено прошепотів Олесь.

— Ой, та не бреши, туди на машині й не заїхати, — Софа махнула рукою й відвернулась.

— Та я тобі кажу, — ображено бубнів хлоп, — там дивні речі кояться.

— Бермудський квадрат, ага. Тобі слід перестати дивитись Містичні історії, — дівчина продовжувала невблаганно стояти на своєму, а згодом видихнула на емоціях, — Та шо ви як курчатка, не бійтеся, все буде гаразд.

— Тобі там медом намазано чи що?

— Може й намазано, ти ж там не був, щоб знати. Мій мед то крутелики, до яких я хочу примазатись, а ви просто недостатньо соціалізовані!

— Так, тихо. Ми все одно не знаємо куди ще піти, тож ідея непогана. Я якось там був з другом, усе цивільно. — Даня сказав, як відрізав. А мене пробило на цікавість який саме друг міг його зводити в подібне місце.

— От, а що я казала! — радо вигукнула Софійка.

— Ви такі наївні, — Олесь закотив очі, шумно видихаючи повітря та все ж йому прийшлося змиритися. — Добре, я в ділі.

— Тоді накупимо усілякого смачненького і гайда створювати спогади для текстів наших пісень! — Ганя у любу хвилину додавала веселковий колір.

Наш шлях до завітної цілі у вигляді примарного Чорного квадрату пролягав через старенький АТБ на околиці району. Стежка роздвоїлася й наша група розділилась. Хтось помандрував до дитячого майданчику, щоб перепочити на зламаній каруселі. А хтось відчайдушно прагнув витратити всі кишенькові гроші у супермаркеті, тож майже одразу гайнув у “магічним” чином роз’їжджаючі двері магазину. Так, це про Ганнусю. І звичайно вона зробила пас рукою перед тим як ті відкрились. Я почимчикував за нею, а там до нас підтягнувся Даня. Проаналізувавши надані тими ледацюгами закази, ми розбрелися по залі.

“Флінт з червоною ікрою та сметаною і зеленню, люкс з сиром, шипучки, морозиво кавун та світлофор, кальмари, дві коли, живчик, фанта, чупачупси, презер… та ні, то був жарт, снікерс й мілківей, жувальна гумка і щоб то був неодмінно орбіт кавуновий” — голова пухла від такої кількості побажань, і здається я вже заробив ментальний гастрит. До речі, ще й за себе ж треба придумати. Не довго вагаючись, я узяв пачку якихсь чіпсів та баночку спрайту. А от Даня й Ганя влаштували цілий ритуальний танок біля полиць, то беручи, то ставлячи на місце різні хімозні штуки. Я й був не проти, бо знову задивився на їхню взаємодію. Все ж разом вони виглядають так гармонійно й правильно, наче шлюб…

— А ти що вирішив узяти? — Ганнуся зацікавлено заглянула до моєї корзини, але не знайшовши там нічого вартого, скептично зміряла мене поглядом. — Серйозно? І це все? Ми ж плануємо ту-си-ти. Купи хоча б фруктового льоду ще. І цукерок!

— Гуляти так гуляти, — співчуваючим тоном кинув Даня, але важко було не помітити, як у душі він глузував.

На касі, під пильним поглядом Ганни Іванівни, я взяв якийсь тіктак й демонстративно пошуркотівши ним, поклав на стрічку до свого скромного набору. Ми вирішили розділити покупки — Даня взяв на себе ту гору замовлень від наших товаришів, а ми з Ганєю платили за себе. Я відчув себе трохи дармоїдом, тож визвався хоча б донести до замовників пакети. Коли ми дійшли до призначеного місця зустрічі, — тобто туди, куди впали ліниві дупці й вже не встали — застали хрестоматійну картину. Микола, Лесь й Рамі розкручували реально проржавілу наскрізь карусель на якій тряслися Андрій та Софа. Загалом, трясся тільки Андрій, а от Софійка завзято лупцювала кулаком повітря біля хлопців, бо до них самих було не дотягтися.

— Оголошую перемир’я! — я підняв пакети з АТБ, як той білий прапор й посміхнувся.

Ми йшли абсурдним натовпом. У кожного за спиною по гітарі, а у руках купа смаколиків, але ніхто не відчував себе ніяково. Усім було весело та тепло на душі. Воно й логічно, бо де з’явитися збентеженості поміж реготанням над дурнуватими жартами та ковтанням коли з одної пляшки (у всіх були свої напої, але чуже ж смачніше)? Так і дійшли до того славнозвісного Чорного квадрату. З одного боку закинутий аеродром непривітно шелестів на нас своїми пагорбами, а з іншого — височіла чудернацька купа утрамбованого чорнозему.

— І що тут крутого? Якась багнюка стирчить, тю, — розчаровано зітхнув Рамі.

— Чорний квадрат — це просто символічне місце для збору крутеликів, — гордовито повідомила Софія, складаючи речі біля якоїсь колоди, що мабуть слугувала лавочкою для “крутеликів”.

— Ну, номінально це куб, — констатував Андрій, після чого повисла коротка німа пауза.

— До речі, а де твої крутелики? Нікого крутого на горизонті не вбачаю, — Лесь не облишивши спроб зачепити дівчину, проігнорував друга.

— Ми. Ми крутелики. Все, розійшлися, — театрально розділив їх рукою Данило. — Гадаю, що ми просто зарано прийшли.

— Нічого собі, то вони тут уночі гуляють? Жах! — Олесь злякано озирнувся. — Ні людей, ні будівель, якийсь пустир з купкою гною.

— Замовкни. У когось є ковдра чи щось типу того? — Софа пішла у максимальне ігнорування проблематичності хлопця. — Хочу на травичці посидіти.

— О так, ми ж усі носимо із собою до музичної школи шматки тканини, — жартома протягнув Микола, знову крутячи у руках медіатор. Коли він його знайшов, чи це вже новий?

Мені стало трохи ніяково, але я швидко здихався цього зайвого відчуття й блискавка вже свиснула розстібаючись.

— Можеш узяти мою кофту, — я протягнув дівчині свою спортивку.

— Дякую Вам, пане, — вона зробила у мій бік щось на кшталт реверансу та розвернулась до парубків, сварливо підвищивши голос. — От бачте, серед вас, бовдурів, затесався справжнісінький джентльмен!

— У тебе така сама кофта є, боже, — зітхнув Раміль так тихо, що вітер майже заглушив його слова, але Софа те почула.

— Тільки я не джентльмен.

Вона витонченими рухами розстелила мій верхній одяг поверх трави, всілася та почала вже не так витончено мостити поряд з собою пачки чіпсів та кальмарів. Інші теж розбрелися хто куди в очікуванні якоїсь значущої події від приходу тих клятих крутеликів. Не знаю навіщо нам ще хтось.

Я сів на колоду й замислився. Сонце потроху клонилося за обрій, залишаючи червоногарячі відтінки на шкірі. Було так спокійно. Цей день завершувався у найкращій з усіх можливих компаній. Інстинктивно мої очі вильнули у бік Данила та Ганнусі. Чомусь вони відійшли аж до краю поля з іншого боку квадрату (кубу?) і я вже приготувався традиційно спостерігати за їхнім сяйвом. Та чогось, недовго там постоявши, вони почали стрімко наближатись до мене. Що трапилось? Чому в них такий вираз обличчя?

— Гей, людоньки, підійдіть, будь ласочка, сюди. Поки немає чужих, нам треба вам щось сказати, — Ганнуся чомусь запнулась говорячи це, хоча й намагалась як завжди випромінювати світло.

Тож не до мене. Точно, тут наче був центр цього місця для розваг. Саме те для якихось об’яв. Я напружився.

— Коротше, ми вирішили, що маємо вам розповісти. — Данило якось вагався.

Ми.

— Ми почали зустрічатися. Ось. — Ганна закінчила за нього й залилася рум’янцем.

Увесь ансамбль заулюлюкав, а Софійка аж заверещала.

— Просто не хотілося від вас ховати стосунки й почуватись ніяково, тож робимо офіційну заяву.

— Це й не могло інакше закінчитись, господи. Та скільки разів я вже казала!

— Треба було ставки робити, ех.

— Який сенс, якщо всі знали, що вони почнуть зустрічатись?

— Я не знав.

— А от мені було очевидно, вони так один на одного завжди дивились, ух, аж іскри літали.

— Це тепер в нас сімейна пара у колективі, боже.

Вони весело це обговорювали, а їхні слова почали зливатися в єдину густу масу, яку мій мозок зовсім не міг перетравити. Треба усміхнутися, щось десь сказати, щось десь пожартувати. Це те, чого я бажав. Це мій обов’язок. Це важливо.

— Так. Так, це так чудово. — Я намагався говорити веселим тоном, але голос підводив, як ніколи. А потім щось перемкнулося. — Та ще й так очевидно. Усі ж те розуміли, так? Бо ви маєте сенс лише разом. Інакше ви ніщо!

Останні слова зірвалися у відчайдушний крик. І я побіг. Просто зірвався з місця й втік у інший бік від таких чудових людей, від цивілізації, від гітар, від своєї чортової спортивки з чіпсами й колою. Починало темніти, але те вже неважливо.

Очі стелило марево. Чийсь сміх розкатим гуркотінням понісся в далечінь. Він мій? А я все біг, чіпляючи ріп’яхи та ранячи ноги сухою травою. І так легко й вільно стало, а степ гудів. Чи то…