–

– Твоя основна проблема, Джиме, не алергії, а солома замість мізків. – буркоче Боунз.
– Якщо я Страшило, то хто ти, Боунз? Лякливий Лев? – сміється Джим.
– Ні, я Дороті, яка ніяк не може потрапити додому у Джорджію.
– О, то ми друзі Дороті? – дражнить його капітан.
– Так, двоє дивних друзів, не можу дочекатися коли один знайде серце, а другий – мозок. – відповідає Маккой, і вколює йому ще один гіпоспрей.
В ретроспективі, Спок не може зрозуміти, що саме так збентежило його. Звична перепалка після завершення важкої місії.
Це не найгірша річ яку Маккой казав за роки їх дивної дружби, і навіть не найболючіша. Але втома, нервові зусилля декількох днів без сну щось ламають в ньому, і замість того щоб відповісти на саркастичний коментар, він швидко прощається і залишає місток.
Наступного ранку за сніданком він відкашлює маленьку червоно-жовту пелюстку і ховає її в нагрудному кармані.
Після зміни він заходить в лабораторію і просить комп’ютер ідентифікувати квітку.
Tagetes, однорічна рослина родини айстрових, родом з Мексики, народна назва – чорнобривці. Спок пропускає абзац що описує міт ацтеків про закоханих які перетворюються на квіти. Має інсектицидні і лікарські властивості. Він проводить пальцем по шершавій поверхні пелюстки.
Принаймні, вони не отруйні.
(Можливо, було б гуманніше. Швидше).
Спок проводить майже весь свій час в лабораторії. Він не ховається від своїх друзів, просто в нього є справи. Звичайно, Маккой помічає, що з ним щось відбувається, і починає сперечатися ще завзятіше, наче бажає відновити між ними статус-кво, або впевнити себе, що його коментарі не мають ніякого відношення до його настрою. Іноді Споку боляче дивитися на Леонарда, обличчя якого щосекунди змінюється від емоцій, як візерунок в калейдоскопі, і він відводить погляд.
Одного вечора приступ застає його прямо в коридорі. Його скручує від сухого кашлю поки він не починає задихатися, він марно намагається розслабити м’язи щоб позбавитися чортових квіток, і нарешті йому вдається виштовхнути з себе клубок стебел, листя і пелюсток. Спок дивиться на купу зім’ятих квітів, вкритих слизом, слиною і, мабуть, кров’ю, і на мить не може повірити, що все це помістилося в його легенях.
– Спок, що з тобою? Це що, квіти? – питає Джим.
– Земні квіти, капітане. Tagetes, однорічна рослина родини айстрових, – відповідає Спок завчені слова.
Джим відводить його до медичного відсіку. Ніхто особливо не дивується новій невідомій хворобі. В своїх мандрівках невідкритими світами вони бачили значно дивніші речі ніж квіти що ростуть в легенях.
Спок не виправляє їх.
Маккой каже, що не зможе видалити квіти хірургічно – коріння переплетене з важливими кровоносними судинами.
Спок думає про те, що, мабуть доктору сподобався би його старший брат. Він не «поводив себе як комп’ютер» і міг вільно виражати свої емоції.
Ти вибрав шлях логіки, Спок, і не можеш піти зі мною
Можливо, якби він вибрав інший шлях, жовто-гарячі квіти зараз не розривали б його легені.
Ханахакі це ще одна річ про яку на Вулкані не говорять.
Нерозділене кохання це нелогічно.
Є два виходи – смерть або Колінар. Зректися всіх емоцій, назавжди відринути усі зв’язки. Бачити обличчя матері і не відчувати нічого. Бути поряд зі своїм найкращим другом, і не відчувати нічого. Чути – ви бездушний, як калькулятор, містер Спок, і нічого не відчувати. Бо нарешті це буде правдою.
Спок думає, що краще вихаркати свої легені.
Спок засинає і бачить уві сні піраміди ацтеків і розпечене помаранчеве сонце що розриває його груди. Йому сниться вулканська пустеля з її червоними пісками і гігантськими кішками.
Коли він прокидається, в медвідсіку темно. Його чутливі вуха вловлюють як хтось (мабуть Крістін) плаче.
– Джиме, я не можу нічого зробити. Чортові квіти вросли в легені, я не можу їх роз’єднати.
– Боунз, ти найкращій лікар якого я знаю, ти щось придумаєш.
– В нього немає часу чекати поки я щось придумаю!
– Вбий ці чортові квіти!
– Я не можу влити йому в горлянку склянку гербіциду. Я лікар, а не садівник!
Стукають двері, які хтось (звичайно, Маккой) закриває занадто сильно. Іноді Спок думає, що доктор спеціально поставив в свій кабінет звичайні двері замість пневматичних, щоб драматично голосно їх закривати під час сварок.
– Як ти себе почуваєш? Ти спав майже двадцять годин. – Спок помічає тіні під очима капітана.
– Дев’ятнадцять годин і тридцять сім з половиною хвилин – поправляє Спок, і Кірк посміхається.
Спок відкашлює ще двадцять сім квітів за ніч. Спочатку квіти з’являються кожні чотири години, потім кожні три. В нього піднімається температура і він то втрачає свідомість, то засинає, то прокидається.
Коли він наступного разу відкриває очі, біля його біоліжка сидить Леонард. В нього почервонілі очі і дрижать руки.
Спок раптово розуміє, що Маккой дуже злий. Він на мить закриває очі, очікуючи, що дістане ляпаса.
– Ти знав. – Маккой тягне скрізь зціплені зуби.
– Не розумію, що ви маєте на увазі, докторе.
– Спочатку я не звернув увагу, але потім помітив щось дивне. – продовжує Маккой, ігноруючи його. – Голова наукового відділу стикається з невідомою хворобою і не проявляє жодної зацікавленості. Ні тобі «дивовижно», ні «неймовірно», ні навіть «цікаво». От тільки для тебе це не невідома хвороба, ти прекрасно знаєш, що це таке.
Маккой чекає на відповідь, але Спок мовчить. Нарешті він покидає стілець і розвертається щоб вийти з кімнати.
– Ви все одно нічого не зможете зробити. – нарешті тихо промовляє Спок.
Спок дивиться, як в Маккоя опускаються плечі, і він думає, що доктор зараз просто покине його тут. Але він розвертається і повертається до ліжка.
– Ти усе мені розповіси. Що викликає цю хворобу? – Спок сідає у ліжку і бореться з раптовим запамороченням.
– Мої огидні зелені вуха, ось що викликає цю хворобу, – відповідає він і починає сміятися.
– Огидні вуха? Що ти верзеш? – Маккой кладе холодну руку йому на чоло. – Та в тебе лихоманка!
Маккой щось швидко набирає на моніторі біоліжка однією рукою, поки пальці іншої задумливо проводить по загостреній вушній раковині. – Нормальні вуха, – ледь чутно промовляє він.
Спока скручує новий приступ істеричного сміху, що переривається сухим кашлем. Нормальні. Маккой роками вправлявся у дотепності кепкуючи з його гоблінських вух, бездушних очей, зеленої крові.
– Бачите, докторе, в Залізного Дроворуба теж є серце. – Спок не перестає сміятися і задихатися, і Маккой ледве встигає подати йому ємність в яку його рве кров’ю. Споку намагається хапати ротом повітря, але кров, слиз і листя перекривають йому горло, світ навколо темнішає, і йому здається, що він тоне, він бачить перед собою лише нажахане обличчя Маккоя, який намагається щось йому сказати, але Спок не чує. Він хоче якось заспокоїти його, сказати, щоб він відвернувся, але Маккой не розуміє, він заштовхує йому в горлянку пальці і намагається нащупати щось, за що можна вхопитися. Нарешті це йому вдається, і Спок майже непритомніє від болю, коли він смикає і дістає цілу рослину, з стеблами, трьома бутонами, листям і корінням. Спок тяжко дихає і не може відірвати очі від квітів. Він оговтується від уколу в шию – доктор заклопотано вколює йому щось – жарознижувальне, розчин міді, анестетик.
– Це все марно. – він відштовхує руку Маккоя з гіпосреєм.
– Спок, будь ласка… – Маккой відкладає непотрібний гіпоспрей і натомість бере його руку. Доктор проводить пальцями по його долоні, і Спок відчуває щось, якесь почуття, яке він не може розпізнати, тому що воно не його, але воно проходить теплою хвилею, відзиваючись десь у сонячному сплетінні.
– Це психосоматичне захворювання. – Каже Спок, дивлячись кудись повз Маккоя, хоча і не забирає свою руку. – Це відбувається, коли ми втрачаємо контроль над емоціями через певні… почуття.
– Це якось пов’язано з вашим репродуктивним циклом?
– Не зовсім. Ці почуття скоріше романтичного ніж сексуального характеру. Проблема в тому, що вони односторонні.
– Ти хочеш сказати, що вулканці – холодні як… вулканці – вмирають від нерозділеного кохання? Це… це… найбезглуздіша річ яку я чув у своєму житті! Я негайно притягну сюди Джима, і він зізнається тобі в коханні, якщо не хоче щоб Уйгура надерла йому зад.
– До чого тут капітан? – здивовано нахмурився Спок.
– Ну, у вас же там якась дружба, яка вас визначає, космічне кохання передбачене зірками… – Маккой замовкає, коли Спок проводить двома пальцями по його щоці – вулканський поцілунок. – О…
– Так, о.
Маккой нахиляється, щоб його поцілувати, і Спок думає, що можливо, він виживе.