Мереживо

Ен Вокер завше обожнювала красиві речі: вишукані вельветові сукні, шовкові жакети, кашемірові домашні халати… Здавалось, все в її гардеробі підібране зі смаком та знаннями у матеріалі, фасоні та інших особливостях одягу, в яких Анна — хай соромиться зізнатись — дуже погано петрає. Її ніколи не цікавила ані тканина, ані бодай щось іще. Її правила при поході до кравця прості: зручно, тривало та елегантно — так і лише так повинен носитись її одяг.

Коли Анна вирішила придбати Ен сукню на честь їх першої річниці — місяця відносин, вона пожалкувала про цей вчинок на все своє життя. Достатньо того, що не вдалось підібрати вдалий для коханої матеріал, так ще й розмір виявився хибним. Лістер взяла до кравця одну з суконь Ен, щоб той підібрав все як належить, проте жінка не врахувала, що сукня стара, а Ен схудла заради своєї нареченої. Цей подарунок викликав більше сварок, ніж щастя, тому від нього довелось відмовитись. Назавжди.

Проте Анна не полишила ідеї зробити Ен щасливою. Тож, що їй відомо? По-перше, Ен обожнює одяг. По-друге, вона не обожнює сукні, які дарує їй Анна. Точніше, ненавидить їх. Тож зараз пані Лістер знаходиться в невеличкій крамничці неподалік міста. Вона користується популярністю, переважно, у простого люду, проте її також часто навідує й Анна. Тут вона закуповується домашнім одягом, який кравчиня робить із неймовірною обережністю та клопотом. Кожна її лляна сорочка виконана не гірше, ніж у кравців із дорожчими послугами. Навіть навпаки — її одяг кращий, адже в нього є одна чарівна особливість — мереживо.

Воно не схоже на ті, що роблять інші кравці. Ті, переважно, в’яжуть їх за одним каноном; за однією схемою, яку здатні порушити хіба за високу ціну. Але пані Вейер — так звуть цю жінку — має свій власний підхід до мережива. Кожне плетення вона робить залежно від почуттів, що повинні бути в нього вкладені. Якщо справа стосується коханої людини — плетення наповнене згладженими елементами, плавними переходами від узору до узору, та вишуканими квітковими елементами. Найчастіше — це троянди, які Ен обожнює чи не настільки ж, як одяг. Вона може пробути в саду хоч цілу добу, лиш би троянди чарували її погляд.

— Міс Лістер! — посміхається кравчиня, коли бачить Анну, що зі звичною посмішкою знімає при вході циліндра. — Ви за подарунком для вашої коханої, чи не так?

— Саме так, — киває й підходить ближче. — Знову перепрошую за короткі терміни. Завтра Ен повинна відбути у сімейних справах, тому…

— Не потрібно більше жодних пояснень! — перериває її жестом й широко усміхається. Пані Вейер дивиться кудись вбік й вказує туди рукою. — Я вже все запакувала. Забирайте й поспішайте до міс Вокер!

— Дуже дякую, — знову киває Анна й іде в напрямку столу під невеличким віконцем. Воно є єдиним джерелом світла в кімнаті, завдяки чому сяйво сонця змушує чарівно виблискувати подарункову обгортку. Анна втримується від того, щоб розгорнути пакунок, й бере його собі під пахву. Повернувшись напівобертом до кравчині, що уважно розглядає якісь документи, Лістер вдягає циліндра й нахиляє за кінчик в знак прощання. — Вдалого дня.

— Вам теж, міс Лістер!

— Анно, — починає Ен, дивлячись на пакунок посеред кімнати. — Ми ж домовлялись.

— Це не сукня, — каже, виставивши руки перед собою. — Не хвилюйся.

— Я хвилююсь, — зізнається й обережно торкається запакування. — То що це?

— Відкрий.

— Я не хочу.

— Та відкрий.

— Але я не хочу. 

— Тоді заберу собі, — знизує плечима й вже тягнеться забрати, проте Ен різко хапає презент й прикладає до грудей. Лістер сміється.

— Ще чого, — супиться. Вокер кладе пакунок назад на стіл й присідає навпроти. Вона обережно тягне за нитку, що скріплює запакування, й здивовано здіймає брови. Щоправда, радше розчаровано та з деяким полегшенням. — Сорочка?

— Ти не бачиш мереживо? — питає Анна, заглядаючи всередину. — Не подобається?

— Чого відразу? — зводить брови докупи, ображено дивлячись на наречену. — Я просто не очікувала… Чогось настільки простого від тебе.

Ен вказує на Анну, яку прикрашають добірні персні та жилет із позолотою.

Мабуть, Вокер очікувала радше якоїсь дорогої — хай і не потрібної — цяцьки, які Анна переважно й дарує на будь-які пам’ятні для них дні. Вона, безумовно, щаслива тому, що не потрібно знову хвилюватись щодо того, як віддячити коханій за її подарунок: гроші вона не приймає, а дорогі подарунки просто залишаться в її шафці й припадатимуть пилом.

Тож ця сорочка… Мабуть, це дійсно найкраще, що вона їй взагалі дарувала.

— Все, — Анна хлопає по ногах долонями й встає з-за столу. — Сьогодні я сплю на дивані.