2

Чорт знає як, але Чімін погодився. І встиг тричі проклясти себе, дивлячись на самовдоволеного друга, що не міг не жартувати на цю тему. Але Пак не ображався. Він просто не міг у це повірити, уявити. Жарти Ві проходили немов повз нього, думками Чімін був далеко не тут.

— Чімін-ні, ти в курсі, що я прийшов сюди відпочити і повеселитися з тобою, а без твоєї присутності це зробити неможливо, — Ві клацнув пальцями перед обличчям друга, очікуючи на якусь реакцію. — Окей, якщо ти ігноруєш мене, то я можу піти помалювати.

І він показово підвівся з місця, чудово знаючи, що друг не підпустить його до своїх полотнів і баночок з фарбами, або до графічного планшета.

— Стій!

Різке, тверде, цілком очікуване. Холодне на смак.

Ві усміхається і сідає назад, розкинувши руки.

— То що подивимось?

Чімін знизує плечима і ставить собі на коліна ноутбук. Зараз він може розслабитись і не думати про процес малювання… Тим паче, ця невідома модель ще може передумати… Люди дуже нестабільні істоти.

Відчуття, ніби зайшов у теплу пекарню і в ніс ударяється запах чогось приторно-солодкого, чогось з дитинства. Така на смак дружба Чіміна з Ві.

***

— Ну, привіт, карлику, — крізь слова відчувається ця легка насмішка, яка вже давно в’їлася в пам’ять Юнґі. — Я радий, що ти мені все ж таки написав. Я як сова з Гоґвортсу, тільки з діловою пропозицією. Роздягайся.

Юнґі вдавився. У руках він тримав пляшку з апельсиновим соком, але Ві сумнівався, що цей не «милий» п’є такий дитячий напій. Юнак навіть принюхався, сподіваючись відчути запах спирту.

— Як ти постійно та безперешкодно потрапляєш до офісу? — здивовано запитав Мін, одержуючи у відповідь лише цю набридливу усмішку. Юнґі хмуриться.

— Ні, я серйозно, роздягайся! Хоча я майже певен, що твоє тіло годиться для того, щоб його намалювали. — Ві повністю ігнорує Юнґі, чим конкретно дратує його. Хочеться врізати. Ця усмішка така липка, як яблука в карамелі. І приторно солодка, ніби туди ще й кориці у четвер додали.

Здається, Юнґі більше нічому не дивується в цьому житті. Лише нервово піднімаються вгору тонкі брови; повзуть повільно, показуючи, як завис їх господар.

— Я думав це, гм-м, портретне. Або середнім планом, як це називається, — розтягуючи голосні каже Юнґі, ніби навіть у процесі відповіді обмірковує те, що говорить. — Моє тіло чудове й годиться до всього, але я не маю наміру роздягатися перед тобою, — він смикає чужі руки, які вже потяглися до його сорочки.

Ві театрально випинає нижню губу, зображуючи глибоке розчарування. Після чого завжди чудовий настрій моментально повертається до нього, він сяє своєю усмішкою і тікає, сказавши перед цим щось на кшталт: «Я радий, що ти погодився».

Напевно, так Ві вирішує всі свої проблеми — тікає, поставивши співрозмовника перед фактом. Так чи інакше, Юнґі має визнати, що це працює. Треба собі взяти на озброєння. Так само, як і дурнувату сліпучу усмішку.

Юнґи не шаріється і не виправдовується навіть перед собою. Здається, його це все взагалі не бентежить. Він думає, що такий малюнок буде досить, гм, гарячим. Медово-живим, з хвилясто-кавовими нотками.

Десь усередині Юнґи не лише збоченець, а й естет. Чи це просто виправдання?

Нормальна людина навряд чи так просто погодилася б оголитися перед невідомим художником. Але Юнґі можна.

Юнґі знову зводить брови та бере до рук телефона. Здається, ніби практично весь свій час (окрім сну) він проводить з телефоном в руках. Замість того, щоб нормально працювати.

yoongi:
до речі, я мін юнґі. іхіх, круто дізнаватися ім’я нового знайомого через тиждень?

Квітковий підор (у якого є друг художник):
звичайно

Юнґі знизує плечима і заходить до інших діалогів. Хтось кличе бухати, когось хвилює як у нього справи, осьо дурні ланцюжки щастя, а ще батьки, яких він ігнорує. Ага, повний набір.

Він починає ліниво гортати мемчики. Не те, щоб йому нічим зайнятися — навколо нього всі працюють, а уявний Чонґук точно дає йому добрячого стусана.

Але ж так хочеться спати.

Телефон вібрує і Юнґі здригається, тому що відвик від будь-яких звуків з телефону. Він швидко заходить у новий діалог з Ві і в першу чергу відключає звук та будь-які інші сповіщення.

Квітковий підор (у якого є друг художник):
думаю що
на наступних
вихідних
можеш підвалювати
адресу пізніше скину

Юнґі не відповідає і дивиться у календар. Це вже будуть двадцяті числа травня, майже літо. «Сподіваюся, на відпустку я напрацював.. за два… майже три! Місяці роботи…» — думає він, розуміючи, що за кілька днів повернеться Чонґук і йому не бачити ні відпустки, ні навіть зарплати.

Юнґі не вважає себе мега-втомленим (його вічна сонливість не вважається, це інше), та й планів, куди поїхати влітку не було. Сидіти вдома, спати, дивитись серіали. Чим не хороша відпустка? Він не фанат моря, пляжу та інших радощів життя. Тому думати про відпустку він може будь-коли.

Але все ж таки не зараз.

Бо думки Юнґі повертаються до того невідомого художника. А потім до його, Юнґі, легкої згоди на малювання еротики.

Хлопець різко піднімається зі свого робочого місця та йде у бік вбиралень.

Юнґі різко бризнув водою в обличчя і вчепився в раковину вмивальника, дивлячись на своє відображення в дзеркалі. Шумно проковтнув слину та розстібнув декілька ґудзиків на сорочці.

— У цьому ж немає нічого такого.

Але Юнґі сумнівався. Чорт знає чому, а сумнівався.

Ну, це ж не вважатиметься за якийсь естетичний секс? Бо Юнґі звісно поціновувач прекрасного, але бачив порнофільм з схожим сюжетом. І від цього ставало трохи не по собі. Підсвідомість хлопця ніби на щось натякала йому, попереджала. Але він не розумів.

***

У Чіміна пітніли долоні.

Він прибирав у своїй невеликій квартирі-студії щодня, переставляв фарби, полотна, пензлі; навіть застелив своє ліжко новою білизною (минула не змінювалася більше місяця), хоч ніхто його спальню не побачить.

Йому абсолютно не вірилося, що в його невелику фортецю прийде ще хтось, окрім сонячного Ві.

Здається, все дійсно виглядає ідеально. Але Чімін знову бере баночки і розставляє їх у новому порядку. Господи, коли він став таким параноїком? Чи це вже обсесивно-компульсивне з такою купою нав’язливих думок?

Кілька разів він відкривав діалог з Ві, щоб написати таке бажане “я передумав”. Але відразу видаляв.

В душі Чімін не розумів, для кого це робить — для себе, бо це цікавий досвід; для Ві, тому що він стільки робить заради нього; або для моделі, яка з незрозумілих причин погодилася.

Головне — не зомліти перед своїм гостем.

Ну а ще усміхатися, бути ненав’язливо-дружелюбним, милим, позитивним і не зробити нічого зайвого. Просто малювати, перед цим знайшовши спільну мову з моделлю, щоб він теж міг розслабитися і настроїтися на роботу.

Але руки тремтять, а очі сльозяться. Чімін ніби передбачує якесь лайно. Потрібно щось із цим робити.

***

Весь тиждень Юнґі майже не згадував про той випадок легкої невпевненості в собі в вбиральні. Скоро повернеться Чонґук, отже треба виправляти весь цей треш, який зробила лінь Міна. І він з головою поринув у роботу.

Може, якщо захоче. Разом з десятком стаканчиків кави з автомата, що стоїть у коридорі, але все ж таки може.

Юнґі включає в навушниках гучну музику, знаючи, що це заборонено, і відкриває просто-таки тисячі вкладок у браузері.

Головне – змусити себе почати. А потім уже й саме піде.

І це до біса правдиво, бо закінчив Юнґі вже ввечері, коли всі розійшлися. А він навіть не помітив. Ну принаймні перед Чонґуком зможе хизуватися цим і ніхто йому нічого не скаже.

Юнґі хрустить пальцями, тре очі і розминає шию. Всі кінцівки затекли, а десь у голові назріває думка про те, щоб залишитися ночувати прямо тут.

«Найвідданіший своїй роботі, бляха!»

Від того, що Юнґі мотає головою, втома та тисячі думок не зникають, тому він лише ліниво вимикає комп’ютер і підіймається з свого робочого місця. Телефон у кишеню і він готовий. Головне не забути закрити офіс, бо тоді отримаєш від Чонґука не лише по макітрі.

Чонґук то, Чонґук сьо. От бздюх! Щоб йому пусто було…

Юнґі ще ніколи так не прогинався перед начальством, як перед Чонґуком. І іноді дратував цим сам себе.

— До біса Чонґука, — роздратовано бурмоче він, а зародки параної дружньо підкидають його свідомості картинки тисяч камер та мікрофонів в офісі. Мін майже беззвучно (з хрипом) сміється, дивуючись, коли йому почали приходити такі дивні тривожні думки.

Юнґі йде додому, повністю занурившись у телефон. Не найкраща ідея для десятої вечора, але все ж таки. Погляд мимоволі чіпляється за дату – вже післязавтра йому треба буде йти до друга Ві. А він уже й забув про це. Чи так йому потрібно це?

Уся ця ситуація проходила через бісові рученьки Ві. Юнґі його практично не знав, але ставився дуже обережно – не знаєш, що він викине наступного разу. Може це все один великий розіграш, а Юнґі як останній дурень погодився. Ще й роздягнутися…

От халепа.

Чим більше Юнґі думав про це, тим більше починав сумніватися в Ві. Якщо згадати те, що до цього він майже не думав про це. Проте треба перестрахуватися, щоб не залишитися в йолопах.

yoongi:
все в силі?
вихідні це завтра чи післязавтра?
адреса?
ві бляха подробиці жени

Юнґі з злістю засунув телефон у кишеню і всю дорогу додому мало не біг. Юнґі взагалі рідко на когось сердився, зазвичай просто поводився досить грубо. А зараз десь усередині почало накопичуватися дивне передчуття, ніби Ві вже підтвердив, що це все був пранк. Це все дуже вкурлювало.

Мін навіть не помітив, що почав писати рвані повідомлення. Зазвичай це його дратувало — невже люди не можуть помістити все в одне? А зараз він зрозумів це відчуття — поспіх, роздуми і очікування невідомості, непомітна відстрочка до самої правди.

Квітковий підор (у якого є друг художник):
Карлику
у тебе
пмс?
все ж окей
можеш
завтра
якщо хочеш
Чімін вільний постійно насправді

Юнґі падає на маленьке тверде ліжко і мало не упускає телефон собі на обличчя. Що ж, його кілька повідомлень точно не зрівняються із цим потоком слів від Ві.

— Він, бляха, знущається? — гарчить Мін і здивовано гмикає, помічаючи повідомлення, що складається аж з шістьох слів.

Юнґі відповідає сухо і коротко, намагаючись приховати свою агресію, чекає адресу і розмірковує про те, коли йому краще поїхати.

— Чімін, значить… — остання чи фраза, чи думка від втомленого Юнґі, і він провалюється в солодку дрімоту, так і не визначившись.

***

Зараз Юнґі щиро не розумів, чим думав, коли так легко погодився на пропозицію Ві. Він вже приїхав за адресою та стояв перед дверима. Виспався, почувався свіженько та навіть причесав волосся.

Невже йому, трясця, фарб у житті не вистачало?

Можливо, його життя не настільки сіре і він ще може піти…

Він штовхнув двері, які, на диво, піддалися і відчинилися. Отже, відступати вже пізно.

Ця квартира — абсолютне втілення літа, до якого Юнґі ще потрібно дожити. Свіже повітря, вітер з повністю відчинених вікон, лагідні промені сонця, безмірне почуття свободи та творчий безлад.

Юнґі серйозно починав почуватися якоюсь цнотливою панянкою, коли переступав з ноги на ногу і не наважувався зайти в відкриту квартиру. Водночас з цим, почував себе дуже комфортно, ніби прийшов до себе додому. Дивне поєднання емоцій та відчуттів.

Юнґі був готовий залишитися жити в цій прихожій.

Ні, він ніякий не боягуз, чесно. Просто… Ну, для цього ще треба вигадати виправдання.

Чімін не спав усю ніч. Бродив зі своєї спальні до студії, потім — на балкон із надто низькими перилами і, їй-богу, якби любив палити, то точно скурив би пару цигарок. І назад в студію, до різноманітних фарб і пензлів. Чіміну не завжди потрібно малювати — він може просто брати їх до рук, крутити, проводити пальцями та заспокоюватись.

Зустрічати свою модель він був не готовий — залишив двері відчиненими і, дуже-дуже-дуже, хотів замкнутись в своїй спальні. Але натомість сидів на старому стільці, від якого ось-ось відвалиться одна ніжка, і нервово бігав очима по кімнаті.

Він усім тілом заліз у домашній чорний светр із синіми рукавами і зовсім не хотів виходити. У голові програвав тисячі ситуацій, як станеться їх, бісовий боже, яке ж ніякове та незручне знайомство.

Двері відчинилися, запускаючи холодний, під’їзний вітер і Чімін скривився. Потрібно… привітати його?

— Гей, заходь, — здається, вийшло цілком… правдоподібно. Доброзичливо. Чімін нервово ковтає слину, розуміючи, що до полегшення йому ще далеко. Головне не забувати дихати.

— Мін Юнґі, — рівно, спокійно говорить Юнґі, але внутрішньо тріумфує.

Голос не тремтить, Чімін не вважає його якимось йолопом, та й взагалі, поки все йде добре.

Юнґі проходить у студію і дивиться на хлопця у светрі, ніби оцінюючи його. Затримує погляд трохи довше, ніж належить.

— Чімін, значить? — він намагається усміхнутися [майже як Ві], але Юнґі все-таки не така людина, що може усміхатися всім навколо. Виходить якийсь недо-оскал, який він тут же сховав за звичайним невдоволенням і насупленими бровами. Чімін тихо угукає і про всяк випадок киває головою, ніби він не впевнений у тому, що Юнґі почув його тихий голос.

Мін допитливо поглянув на Чіміна, по-звичці трохи примружившись, і почав повільно розстібати неакуратно заправлену в штани сорочку. Байдуже кинув її кудись на підлогу — в кімнаті практично не було меблів.

У Чіміна, щиро кажучи, перехопило подих. Він знав, що Юнґі — просто модель, і начхати, що зараз він стоїть перед ним без сорочки і так по-дурному кусає губи. Чімін — художник. А цей хлопець точно заслуговує на те, щоб бути намальованим.

Худощаве тіло, з якого різко випирають ребра, кидаючись в очі. Плоский живіт, гострі ключиці, що привертають увагу при будь-якому випадковому русі плечей. Такі ж гострі кісточки, на яких тримаються (як вони на них втримуються і не падають?) чорні штани. Здається, ніби весь Юнґі був зліплений із гострих кутів та якоїсь крижаної краси.

— Так-с, значить… — почав було говорити Чімін, але так і завмер з відкритим ротом, зовсім не знаючи, що йому саме казати.

Десь усередині Юнґі відчував таку саму сором’язливість, але вміло приховував усе суворим характером і напускною байдужістю. І в будь-якій іншій ситуації він нічого не зробив би, але зараз… Потрібно якось підбадьорити цього Чіміна. Щоб вони обоє розслабилися і менше нервували.

На думку спала лише одна ідея — випити, але, чорт, цей юнак виглядав таким милим, що навіть розбещена фантазія Юнґі не могла уявити його з пляшкою спиртного.

— Все добре… Чімін?.. — повільно промовив Юнґі, розтягуючи його ім’я, ніби куштуючи його на смак.

Чімін здригнувся і натягнув на обличчя усмішку, після чого нарешті став до мольберта.

— Я… ну як би… я тільки вчуся…

— Я зрозумів, ти ще не чарівник, — все-таки зміг спробувати усміхнутися у відповідь Юнґі. — Зроблю все, що скажеш. Ну майже.

Цілу хвилину Чімін просто безцільно розглядав Юнґі, як здіймалася і опускалася його чоловічі груди при гучному диханні, як смикався кадик при шумному ковтанні слини, як складалися лопатки або випиналася лінія злегка викривленого хребта… туди-сюди… «Він до біса непосидючий… Постійно то горбиться, то навпаки вирівнюється, розправляючи плечі… Ходить, не може усістися… Хоча чому я звинувачую його, якщо сам нічого не роблю?..»

— Ну що ж… — видавив із себе Чімін, поглядом рахуючи кожну кісточку на ребрах Юнґі. Пак вважав, що йому сподобався Юнґі виключно через цікаву для малювання зовнішність, але це сильне відчуття десь всередині нікуди не зникло. Чому він так вабить його? — Почнемо?

Дурне питання, Пак Чімін. Адже він малює, Юнґі просто стоїть. Чімін взяв у руки пензлик і почав задумливо крутити його в руках.

— Ти дійсно виглядаєш як модель, де тебе відкопав Ві? — все-таки запитав Чімін.

Юнґі самовдоволено посміхнувся, чимось віддалено нагадуючи Чеширського кота. Звичайно ж він помітив голодний погляд Чіміна, і це, безумовно, потішило його еґо. Дуже потішило. По спині пробігли мурашки, а в грудях стало тепло. Може, від усвідомлення власної переваги, а може через щось інше. Така увага була приємною та викликала різні потаємні бажання.

— Ні, я не модель, — зі сміхом відповів Юнґі. — Днями сиджу в офісі, мабуть, нудна робота надає мені шарму.

З легкою усмішкою Чімін закотив очі і відклав пензля.

— Тоді, гадаю, тобі варто піти в моделі, — він узяв до рук тонкий олівець і почав щось швидкими та легкими рухами вимальовувати на полотні. — Вигнись, щоб ключиці стали ще виразнішими і легенько схрести руки, зробимо акцент на пальцях.

Від таких наказів Юнґі заплутався в своїх руках. Не дивно, він часто спотикається об повітря чи врізається у стіни. Чімін тихо зітхнув і підійшов до нього.

— Розслаб руки.

Він без зайвих рухів поставив його руки в потрібну позу і повернувся до мольберта. Обсмикнув край светра і зніяковіло відвів погляд. Ох, звісно, цього ще не вистачало — збудитися на незнайомого юнака. Але він дуже вабить та притягує.

— Я… зроблю ескіз олівцем, а фарбами пізніше, гаразд? Якщо ти не проти звісно… Я хотів би зробити кілька ескізів… — щось мимрив Пак, хоча насправді малювання це те, що він хоче зараз в останню чергу.

«Яке ж у нього тіло. Чорт!» — Чімін намагається викинути з голови всі думки, які протестують проти малювання.

Долоні Чіміна знову пітніють як у підлітка, який вперше закохується, він з силою стискає олівець, здається, ось-ось і він зламається. Зараз би не завадив якийсь жарт від Ві або просто дуже-дуже-дуже нав’язлива розмова, щоб просто відволіктися і нормально закінчити малюнок. Але Ві поряд немає.

Він хмуриться, щось витирає, а потім втягується в малювання і вже майже не думає про привабливість тіла Юнґі. Чімін малює швидко, старанно та впевнено, різкими помахами олівця.

Юнґі залишалося лише стежити очима за кожним рухом його пальців, кожною задумливою зморшкою чи задоволеною усмішкою.

Як тільки Чімін занурюється в роботу, він стає куди впевненішим і зібранішим. Але із цього стану дуже легко вийти…

— Чорт, я не можу! — голос Чіміна зривається на дитячий писк, він відкладає олівець в сторону і хапається за голову, практично видираючи своє волосся. Це точно божевілля.

Він крутить у руках пензлик і вирішує змочити його в фарбі. Протягом цього «ритуалу» з пензлем, намагається усвідомити, що ж відбувається. Чому атмосфера між ними двома така інтимна і гаряча? І це відчуває лише він, чи і модель також?

У вічно провітрюваній студії стає нестерпно жарко, здається, ще трохи і Чімін почне задихатися. Він з надією дивиться на Юнґі, який лише по-котячому мружить очі.

Юнґі шумно ковтає слину, але не показує свого хвилювання. Він досі думає, що ситуація під контролем, хоча його також неймовірно-нестерпно тягне до цього юнака. Здається, якщо він хоч крок зробить в його бік, у нього зірве дах.

Їм обом слід заспокоїтися.

Юнґі намагається адекватно оцінити ситуацію — напівголий він та милий художник. Дійсно схоже на якесь дешеве порно. Але ж це просто Чімін…

Пак за два кроки долає відстань між ними і заглядає йому в очі. Щось дуже тягне їх один до одного.

— Чи можу я? — Чімін питає беззвучно, пересохлими губами.

І, не чекаючи відповіді, зачаровано проводить пензлем по його ребру, залишаючи жовту фарбу. Голова повернута до хлопця, дивиться прямо у вічі. Погляд затуманений, заплутаний. Юнґі не реагує.

Чімін кладе руку йому на плече, повертає до себе, повільно проводить рукою від плеча до гострих ключиць, завмираючи. Другою рукою, з пензликом, проводить далі по ребру, вимальовуючи його контури. Юнґі вигинається від лоскоту і обережно кладе свою руку поверх чімінової, ніби збирається відштовхнути його. Мін дивиться прямо в оленячі очі Чіміна — такі наївні, з надією, але й одночасно з цим із затягуючою пустотою, своїми проблемами і демонами.

«Бляха, коли я до такого докотився…» — думка вислизає, хоча одна частина Юнґі, все ще не розуміє, чому його так тягне до цього художника. Наче вони — справжні магніти, а не зовсім різні люди, які випадково перетнулися.

Юнґі прийшов по фану, намалює — буде чудово, не намалює — начхати. В перші ж хвилини відчув себе в своєму середовищі і зацікавився заляканим хлопчиськом у розтягнутому светрі. І, чого вже таїти, несамовито насолоджувався, коли той так жадібно розглядав його.

Але Юнґі точно не припускав, що все закінчиться настільки близько.

Це все виглядає, як щось інтимне та неправильне. Але митецька душа Чіміна так не вважала. Він ніколи в цьому не зізнається, але його руки просто хотіли доторкнутися до справжнього мистецтва. Без якогось підтексту. Подивитися, як буде виглядати Юнґі з фарбою на ребрах.

Але Чімін нелюдимий, він часто не думає про те, як треба поводити себе з іншими, а зараз абсолютно точно просто пішов на поводу у своїх бажань. Вже відкинув пензлик на підлогу, акуратно, своїми пальцями перебирає хребет Юнґі (щоб точно назавжди запам’ятати це мистецьке тіло і потім відтворити на полотні, так-так). Роздивляється його ключиці, думаючи, чи може він діяти ще сміливіше (Пак Чімін, куди ще сміливіше?).

Картина з якоїсь дорами, їй-богу.

І це дивне притяжіння один до одного потрібно терміново зупинити, доки воно не переросло в щось більше.

Ось-ось — вони збентежено відстороняться, Юнґі якось пожартує, щоб розбавити атмосферу, Чімін, можливо, закінчить малюнок і цілком можливо вони розійдуться друзями.

Чи ні?

Це все контакт, який встановився між ними в перші хвилини, емоції, бажання та їхні власні демони, що вилізли назовні, щоб познайомитись.

— Бляха… — шепоче Юнґі, запускаючи пальці під светр Чіміна. Його підсвідомий страх того, що щось відбудеться… Це воно? Ну і якого чорта він творить, наче ж тверезий, фарби надихався чи що?

За Юнґі іноді спостерігався надмірний сексуальний потяг, але не на першій зустрічі ж…

«Чорт, я що, на підсвідомому рівні боявся, що полізу до нього, якщо мені доведеться роздягнутися? Це ж ненормально!»

«Чорт, я що, на підсвідомому рівні боявся, що полізу до моделі, якщо побачу в ньому щось гарне та естетично приємне? Якого чорта… Ві, трясця йому!»

Чімін був готовий проклинати будь-кого, аби тільки хоч якось виправдатися від того, що він першим поліз до моделі (хоч той здається і не проти?). Подумки він вже побив Ві своїми маленькими кулачками.

Пальці Чіміна повільно опускаються вниз, до широких штанів, які якимось магічним чином досі тримаються на цих страшенно худих ногах. Він зупиняє пальці на кульшових кісточках і важко дихає. Дивиться на Юнґі, щоб зрозуміти, чи він не проти.

А Юнґі скористався цією затримкою Пака. Він практично стягнув з Чіміна светр, постійно відволікаючись на те, що той вивчає пальцями його тіло. Він невдоволено шипить через те, що не може стягнути светр з голови юнака, який зовсім не допомагає, лише збуджує його ще сильніше.

Чімін нарешті допомагає йому зтянути з себе светра і випадково царапає шкіру Юнґі. І це в ту ж секунду повертає старшого до реальності…