2
від КратейяНаступним днем Еймонд сидів в таємному коридорі з охапкою обіцяних книг і з її золотою маскою в кармані. Не одну годину принц провів там, свічка, що він взяв з собою вже майже згоріла. Та ось почулись легкі кроки. З-за рогу вийшла вона.
-Ти міг лишити тільки книги. Не обов‘язково було приходити самому. – сказала через непрозору вуаль, що закривала нижню частину обличчя.
-Вони на валерійській. Тобі може бути складно.
-Я вільно володію цією мовою. Ми вчили її разом.
-Все ж таки в моїх світлих покоях читати краще. Не знаю де поселилась ти, але скоріш за все в якійсь схованій коморці. В мене тихо і тебе ніхто не помітить. Я відіслав слуг.
Вона секунду подумала, та зрештою кивнула.
-Добре. Ходімо.
Він прибрав все зі стола біля вікна. Розложив там книги, відсунув стілець.
-Сідай. Якщо щось ще треба тільки скажи.
-Тиша.
-Мені вийти?
-Ні, просто замовкни.
Принц взяв з прикроватного столика свою книгу з історії і всівшись в крісло на іншій частині кімнати розгорнув фоліант. Настала затяжна тиша, що переривалась лише шурхотом сторінок. Година, друга, третя. Раптом дівчина з усієї сили різко закрила книгу і грюкнула нею по столі.
-Сука!- гаркнула розлючено.
Принц відірвався від читання. Свічка біля нього на момент спалахнула в рази сильніше, а потім вогник знову прийшов в норму.
-Що таке?
-Це огризки, а не інформація. Нічого нового! Ніц! Чим взагалі ваші мейстери займаються?
Еймонд посміхнувся, відкладаючи свою книгу.
-От бачиш. Немає сенсу туди їхати.
-Якщо ти спеціально приніс мені паршиві книжки…- тицьнула в нього пальцем.
-Ні, я приніс все що було про диких драконів. Можу заприсягтись.
-Цього недостатньо. – вона стала нервово ходити з сторони в сторону.
-Ти щось будеш їсти? – спитав спокійно.
Вона нервово обернулась.
-Мені не до їжі. – буркнула невдоволено. – я дарма простирчала тут! Я могла вже давно поїхати на Драконячий камінь!
-Може й добре, що ти приїхала до замку?
-І живу тут як щур в стіні. Та краще б мене вже зжер дракон чи я б його осідлала!
-Почекай хвилинку. – принц вийшов за двері, зловив служницю і наказав принести вечерю.
Кассія вже сиділа в кріслі, нервово стукаючи по ручці крісла.
-Чому тобі так пече прямо зараз його осідлати? Погостюй тут, освойся, може знайдемо ще якусь інформацію, хоча я в цьому сумніваюсь.
-Я повернусь до замку. Але на драконі. І тоді гостинність мені вже запропонуєш не тільки ти.
-Ти як була упертою наче баран, так нею і лишилась. – зітхнув принц.
В двері постукали.
Кассія мовчки вийшла на балкончик, аби її не побачили. Увійшла служниця з великою срібною тацею і поставила її на стіл. Еймонд подякував і відіслав прислугу. Тоді гукнув до дівчини щоб поверталась у покої.
-Принесли твій улюблений десерт, якщо ти його досі любиш, звичайно. – сказав вказуючи на лимонне тістечко.
-Не знаю. Я вже забула який він на смак. Може й не такий смачний. – хмикнула, сідаючи за стіл.
-Такий же як і в дитинстві. Гарантую. – принц зайняв стілець навпроти і підсунув тарілку ближче до неї.
-Ти себе чи тістечко рекламуєш?
-Як ти могла таке подумати? Звісно десерт. – розсміявся тихо. – ти б зняла пов‘язку. Не уявляю, як ти їстимеш з закритим обличчям.
Дівчина прибрала тканину з сторони де не було шраму, так аби та не заважала, але шрам всеодно лишила закритим.
-Чому ти взагалі закриваєш лице? Ти дуже гарна, нащо ховати це?
-А ти як думаєш?- спитала критично, відкусуючи тістечко.
-Через шрам? Він ніколи не псував тобі вроду. І взагалі якби ти тоді давала його лікувати, його б і не зосталось.
-Я навмисне його лишила.
-Тоді чому ховаєш?
-Бо він дорогий мені як спогади. Мені, а не комусь ще.
-Взагалі то мені також, це моїх рук справа. Тобі не потрібно ховати його, він гарний.
Дівчина відвернулась.
-Тоді зробимо так. – зітхнув принц і зняв пов‘язку з ока.- моє потворство огидніше за твоє. Я б не хотів щоб ти його бачила, але все ж таки не надягатиму пов‘язку, щоб ти могла зняти свою. Повечеряємо без прикрас.
-Я не хочу щоб ти на це дивився. – сказала ледь чутно.
-Дурість. Знімай. Я впізнав тебе за ним, я не розділяю тебе на жінку і шрам. Без цих рубців ми б були не собою.
Кассія повільно таки зняла вуаль. Відклала поруч, але відвела погляд, все ще ховаючи лице.
-Кас, подивись на мене. – сказав спокійно. – подивись, чуєш?
-Йди до біса. – буркнула невдоволено, але прохання таки виконала.
Вони зустрілись поглядами, розглядаючи старі травми одне одного. Мимоволі згадалась їх друга зустріч:
Тоді хлопчик прокинувся на наступний день після втрати ока. Обличчя боліло як і відсутність зіниці.
-Я думала ти помер. – почулось поряд.
На краю ліжка сиділа та ж дівчинка, що була і вчора. Він тільки помітив, шо волосся на її голові було не геть чорним, а сіклось кількома срібними пасмами.
-Хто ти така?- спитав тихо.
-Кассія Таргарієн. – заявила гордо, задираючи маленького носика.
-Як ти зайшла?
-Я знаю багато таємних ходів по всьому палацу. Як мишка.
-Чому в тебе таке дивне волосся?- спитав, сідаючи, аби краще її роздивитись.
-Мама казала, що воно жахливе. Тому я навчилась робити його гарним. Я мажу його сажею і перестаю бути потворкою. – пару секунд вона помовчала, роздивляючись його рану. – дуже болить?
-Ні. – збрехав принц.
-І добре. Шрами прикрашають чоловіка. Ти виростеш гарним. – посміхнулась і погладила його по голові.
-Ти дивна. – всміхнувся хлопчик.
-Може. – знизала плечима. – я можу це з‘їсти?- вказала на яблука в тарілці біля ліжка.
-Звісно.
Кассія накинулась на фрукти і стала гризти обидва яблуки одразу, по одному з кожної руки.
-Смачні. Це твоя мама принесла? Я бачила її, вона гарна і певно добра. – говорила, швидко пережовуючи. – моя теж була гарна. Тільки давно кудись поділась, ти її не бачив?
Хлопчик, приблизно здогадуючись куди пропала мама дівчинки, лише мотнув головою.
-Якби ти не забрав собі клятого дракона, я б вже полетіла і знайшла її.
-А хто зараз наглядає за тобою?- спитав Еймонд.
-Я вже доросла, нащо за мною наглядати? І знаю між іншим більше ніж ти.
-Наприклад?
– Що в твоїй кімнаті не один вхід і вихід. Коли одужаєш, я тобі покажу.
Від цього спогаду Еймонд не стримав посмішки.
-Що смішного?- спитала з нотою образи Кас.
-Я згадав як ми познайомились. Ти тоді сказала що шрам мене прикрасить. І як? Прикрасив?
-Ти клянчиш комплімент. – константувала, доївши десерт.
-Це взагалі було риторичне запитання.
-Але все ж сапфір хороший вибір. Є в цьому щось містичне.
Дівчина піднялась з місця.
-Дякую за гостинність. Я все ж піду.
-Почекай. В мене є пропозиція.
-Ти сьогодні аж надто щедрий, Еймонд. – всміхнулась йому.
-Недалеко є гостьові покої. В них давно нікого не селили, бо після ремонту всіх гостей розміщують в іншому крилі палацу. В них також можна потрапити таємним коридором, як і до моїх. Лишайся там. Ніхто і не знатиме, а якщо що, я відрекомендую тебе як свою гостю.
-І тоді твій дід кістьми ляже, але взнає хто я така. Всі пам‘ятають мій шрам.
-Хіба ти плануєш довго там гостювати?
-І то вірно. Добре, показуй. – їй набридло спати на своїй твердій лежанці, тому спокуса м‘якої перини була аж надто велика.
Дівчина взяла свою вуаль і послідувала за принцом через сховані дверцята. Їм не довелось довго йти темним коридором, бо ті покої були буквально за десять метрів. Якби вони йшли звичайним, а не схованим шляхом, це зайняло б набагато більше часу.
Принц штовхнув дверцята, відсунув гобелен, що їх прикривав і впустив Кассію в її нову кімнату. Тут було просторо і розкішно. Принц розкрив штори і світло заходячого сонця влилось в кімнату. З цупкої тканини посипався давній пил. Вікна виходили чорт зна куди, тому ніхто і не помітить її ззовні.
-Тут би не завадила прибиральниця. Хочеш знайду тобі дівку в услужіння?- сказав одноокий, проводячи пальцем по запиленим простирадлам на розкішному ліжку.
-А ти спец в підборі дівок?- спитала іронічно.
-Менше ніж ти в підборі гострих слівець. – посміхнувся так само.
-Нікого не треба. Прислуга – перші доносчики, особливо в такому палаці.
-Кому їм доносити? Хіба що дідові.
-Крім твого діда є люди, що готові гарно платити за будь яку плітку.
-Добре, хай буде як скажеш. Приходь до мене снідати зранку.
-Я й сама можу знайти собі їжу.
-Проте не таку, яку готують королівській сім‘ї. Не крути носом, я тобі зла не бажаю.
Вона подивилась на нього втомлено.
-Та прийду я.- буркнула під носа.
-Чому ти така незадоволена?- посміхнувся їй допитливо.
-Тому що я втрачаю час. Загубила свою пов‘язку, між іншим завдяки тобі!
-Не здохне той дракон за якихось пару днів. Часу в нього хоч одбавляй. А про пов‘язку…- принц поліз до кишені і витягнув полотно з золотих монеток. – ти про цю?
-Дідько, Еймонд!- фиркнула вона і забрала річ в нього з рук.
Він обхопив її зап‘ястя своїми пальцями. Затримав біля себе. Зустрівся поглядом. Обидва витримали красномовну інтимну паузу.
-Чому ти відштовхуєш мене?- спитав тихо.
-Тому, що на відміну від вас, чоловіків, я маю бути обачною в особистих справах. Ви штампуєте байстрюків і не задумуєтесь, а нещасній жінці потім з цим жити. Я народилась такою, і заприсягтись готова, що мої діти ніколи не почують в свою адресу цього слова. Я не стану твоєю коханкою, бо мені не треба ні ця хитка позиція, ні діти – байстрюки. Я розраховую на якогось нещасного лорда чи купця, куди мені до принца?
-Ти хочеш щоб я одружився з тобою?
-Я хочу, щоб ти покинув ці думки взагалі, і не ускладнював нікому життя.
-Добре. Вибач. – одноокий принц відступив і відвів погляд. – побачимось за сніданком.
Його статна фігура зникла за таємними дверцятами.
0 Коментарів