2

Драко довго сидів, схопившись за голову, у темному, вогкому туалеті, в забутому всіма закутку глухого коридору підземель, над купкою жіночого шмаття. З крана рівномірно накрапала вода, відтіняючи тишу навколо, у вікно холодним сріблом потрапляли слабкі промені нічних космічних світил. Білява нікотинова хмаринка турботливо огортала, проникаючи до мозку легкістю, невагомістю, намагаючись прогнати важкість думок.

Без сенсу.

Навіщо тоді палити?

Багато різних питань «навіщо» ми ставимо собі після… «Навіщо я зробив це?» чи «Навіщо повірив?», чи «Навіщо витратив стільки часу?».

Драко прикрив очі, вдихнувши дим, й потер пальцями перенісся. Він теж мав стільки «навіщо».

Навіщо він пішов того вечора до лев’ятника? Навіщо випив Багатозільну? Навіщо торкався його? Навіщо дозволив торкнутися себе? Навіщо так глибоко? До нутра…

А головне — навіщо він сказав ті слова?

Що тепер робити? Як заглушити його голос в голові? Як викинути зі спогадів кляте «сонечко»? Хто взагалі так говорить? Наче Драко давно вже його, і нема більше жодних бар’єрів.

Та ніхто! Більше ніхто так не скаже! Ніколи!

Бляха, що він наробив?

Як заспокоїтися? Вже все боліло. І тіло, і серце. Боліло й просилося: «Сходи, спробуй, зав’яжи йому очі, поцілуй — нехай упізнає, а далі — хай вже буде, що буде».

Він знав, що буде.

В цьому і є відповідь. Поттер думав, що цілує дівчину. Нехай під зіллям, але дівчину.

 

***

POV Draco

Вранці у їдальні було важко. Поттер сумно колупав свій сніданок, застигши десь думками та очима.

Я знаю де. Бо я теж там.

Блез щось жваво розповідав, хихикав та жував сендвіч, час від часу штурхаючи сусідів за столом ліктями, змушуючи таким чином реагувати на його жарти.

Я ж тільки сперся ліктями на стіл, уткнувся носом у зціплені пальці й спостерігав.

Он він. Такий, що очі не слухаються. Дивляться і дивляться, милуються.

Сумний. Обводить усіх байдужим поглядом, зупиняється на мені й гризе губи.

Я знаю, що він робить. Він чекає, коли ж хтось себе видасть. Та я не можу цього дозволити. Тому штучно позіхаю, прикриваючи рота, й жваво хапаюся за виделку. Оскара мені! Чорт…

Прісне їдло застрягло в стравоході, змушуючи ковтати воду. Збоку я, мабуть, виглядаю голодним.

Мимохідь ковзаю по ньому очима й бачу, що погляд його потухнув.

Пробач.

Якщо ти відчуваєш те, що й я, то я знаю, як тобі зараз. Але її не існує, Поттере, тієї дівчини в боксерах, рудої, як твої безцінні Візлі.

 

Блез тим часом розходився й почав зображати старшу Ґрінґрас, імітуючи її манери, навіть обійняв мене за плечі, смішно перекривляючи її залицяльника.

Поттер припинив скребти виделкою нещасну тарілку й кинув на нього довгий, важкий погляд через усю залу. Ззаду до нього підкралася Візлі, торкнулася рукою та коротко щось сказала. Поттер смикнув плечем, скинувши її пальці. Він знову повернувся в наш бік. Блез же увійшов у роль і намагався сісти мені на коліна, зовсім не зважаючи на мої відмахування. Візлі підібгала губи й спробувала ще раз.

Як так можна, Мерліне? Принижуватися на очах у всіх?

 

Поттер, не обертаючись до неї, зробив попереджувальний жест рукою «не треба». Візлі занила, склавши жалібно брови.

 

Блез же, зобразивши щось напрочуд вдало, не маю уявлення, що, я не слухав, повиснув на моїй шиї, демонструючи, очевидно, розпусні Ґрінґрасівські відносини, й дзвінко цмокнув у щоку, чим викликав вибух реготу за нашим столом.

 

І Поттер стрепенувся. Скочив, вмить перетнув залу й за шкібарки відірвав охуївшого Блеза від мене, грубо витягуючи його з-за столу.

Всі повскакували з місць.

 

Що, бляха, відбувається?

 

— Ти що, сука, собі дозволяєш? Тобі смішно? Думаєш, ти в цирку?

 

Що? Що він не так зрозумів? Його ж вб’ють зараз, чорт забирай!

 

Блез перелякано моргав, хапав Поттера за передпліччя, та відірвати не міг. До того ж в Поттера в руці якимось чином з’явилася паличка, і Блез, відчувши, як та вткнулася йому в шию, забігав очима по наших обличчях в пошуках допомоги.

 

Повітря навколо невблаганно електризувалося, Слизерин звужував коло. Та божевільний Поттер не зважав.

 

— Розчавлю зараз тут. Усміхатимешся до скону.

 

Та що з ним таке? Це його зараз розчавлять.

 

Здаля прорвався голос Макґонеґел: «Пане Поттере! Гаррі!»

Доведеться втрутитись.

 

— Поттере, — не чує, трясе Блеза, мов ляльку, й продовжує тиснути:

 

— І що ти виснеш на ньому? Йди вже трахни на білих простирадлах, як він любить.

 

Я мало не відключився. Мені ж не почулося? І не примарилося?

 

Та на його плече вже лягла долоня Ґойла, і треба було вступати у гру. Терміново.

 

— Чуєш? Ти щось не так зрозумів. Вони іржали над своїм, — зашепотів я йому на вухо, намагаючись тримати себе в руках і не почати благати та заспокоювати. Слава Мерліну, він ніби виринав, приходив до тями, досі дивлячись перед собою з люттю. Ґойл скинув на мене очі, скривився, мов з’їв ту дурну цукерку зі смаком брудних шкарпеток, та заперечувати не став. — Ніхто про тебе не говорив. Присягаюся. Нам не потрібні проблеми.

 

І, слава маґлівским богам, він відпускає Блеза та переводить свій погляд на лікоть, за який я, виявляється, тримаю його, — ось чому тепло, ось чому більше не погано, — здається, я залежний від нього набагато більше, ніж думав.

 

— Пане Поттере, зараз же поверніться на своє місце, — у Макґонеґел аж сіпалося око, коли вона проштовхнулася крізь щільний Слизеринський ринг, який, на щастя, ним не став. — І чекатиму вас сьогодні після уроків на розмову, — грізно прошипіла вона в Поттерівську спину. — Повертайтеся до сніданку, панове, — роззирнулася навсібіч й, поглянувши в очі Ґойлу, пішла слідом за Поттером.

 

Під здивованими поглядами він повернувся до своїх. І я нарешті вдихнув на повні груди. Обійшлося.

 

— Це йому так не минеться, — бурмотів ображений Блез. — Зовсім поїхав дахом. Це ж треба…

 

— Слухай, чуваче, — не вистачало мені ще мстивого Блеза. Ловити його по коридорах тепер чи що? — Ти сам себе бачив? Добре, що тільки Поттер вирішив, що ти з нього глузуєш, а не, наприклад, Снейп.

 

Слизеринський стіл переглядався й перешіптувався. Ще б пак. Миротворець Мелфой. Було б смішно, якби не було так страшно. За нього.

 

Пенсі відверто, хоча й мовчки, тріумфувала, посміхаючись та смикаючи бровами. Що, якщо вже чесно, нічого доброго не передвіщало.

 

Та плював я.

 

А дарма.

 

Протягом дня Поттер все більше смутнів. В обід знову нічого не з’їв, на вечерю й зовсім не прийшов.

Можливо, він там?

Вечеря припинила приваблювати. Усе стиснулось, стравохід, наче висохлий струмок, злипся берегами. Шлунок б’ється разом із серцем об грудну клітину. Усе зайняте всередині мене думками про нього, його словами, його ніжністю.

 

Яка в біса може бути вечеря…

 

Дочекався, щоб вийти останнім. Та, мабуть, я втрачаю вправність, бо позаду почувся голос Пенсі:

— Речі поверни. Як я зрозуміла, тобі більше вони не потрібні.

Бляха, Пенсі. Потрібні. Якби ти знала, наскільки. Не трави душу, а вголос:

— Полягають спати — занесу.

Відніс, а сам крадькома, мов злочинець, попрямував до місця злочину. Як же я розумію усіх тих, хто на них повертається.

В коридорі ходжу тихо. Головне тепер тут не запалити, а підійти тихенько, прислухатись, завмерти…

Не бийся так сильно, дурне ти серце. Не треба, наче в ґонґ, по барабанних перетинках.

 

Нарешті я чую. Він є, сидить на кам’яній підлозі. Прийшов до мене. Прийшов…

Стою за рогом, притиснувся гарячим чолом до гладкого й холодного.

 

Подивитися б на нього, хоча б трішки, і я визираю. Нещасний, підібрався, обхопивши коліна, й дивиться у стіну навпроти. Щось гримнуло вдалині — і він смикається й обертається на далекі звуки.

Нікого.

 

Сповзаю стіною додолу.

 

Там нікого немає, Поттере. Навіть твоєї довбаної Візлі. Я забрав їх обох. Залишив самотнім.

Визирнув знову. Коліна в замку з рук. Опустив на них голову й хитається тихенько з боку в бік.

Тисне серце. Погано.

 

Хай би вона була. Хай би цілувала. Тільки не сиди тут сам, в темряві… такий…

Чому ти не миришся з рудою? Вона ж просить. Не хочеш її більше? Бо вона тепер чужа?

 

Невже і ти зрозумів, що все не просто так, що чужі не цілують серце, не торкаються так трепетно.

А я взяв і все підтвердив. Навіщо? Стільки «навіщо»…

Ми сиділи, кожен за своєю стіною, він не міг піти, і я не міг.

Зовсім стемніло, почувся шурхіт та далекі кроки. Я піднявся й увійшов у «його» коридор, вдихнув запах його парфуму, сів на нагріте ним місце, і щось зашурхотіло поруч. Намацавши шматок паперу, поставлений будиночком, присвітив лумусом й одразу впізнав його корявий почерк.

Ось у цьому весь Поттер. Все просто та містко. Всього лише клаптик паперу, а вміст розміром із Всесвіт. Три слова, що пробили діру і дзенькнули гільзою, три слова, що затопили до країв.

«І я тебе»

Я майже почув їх у своїй голові. Стало нічим дихати. Це ж просто клята мрія… Він теж це відчув. Що справа не в інстинктах, не в гормонах і не в довбаних чутливих точках.

Протер обличчя. І дозволив собі одну єдину думку, одне припущення. А може… Може, все якось втрясеться, складеться незбагненним чином? І ми зможемо… щось зможемо разом?

Слова з паперу вдихнулися зі стислим повітрям в легені й пішли в атаку, намагаючись пробити захисний панцир та влитись у вени, від цього в грудях стало ще болючіше. Тепер дурне серце, всупереч усьому, вирішимо надіятися.

Не знаю, чи то я спав, чи марив на яву, та мозок генерував ідеї одна за одною. Я писав і підкидував уявні записки, кликав на побачення, які ніколи не відбудуться, зізнавався у тому, чого ніколи ніхто не взнає. І вирубився тільки під ранок, ледь не проспавши сніданок, тому доєднався до решти майже останнім.

День почався дивно. Блез прийшов звідкись із розбитою губою, на питання не відповідав, тільки зиркав сердито й шипів від лікувальних заклять. На сніданку хтось обмовився, що Поттер був у підземеллях й, не дивлячись на те, що відбулося у їдальні напередодні, розпитував у наших, хто брав Багатозільну.

Я занервував.

 

Він шукає.

 

Ризикуючи собою, шукає.

 

Добре це чи погано? Серце радісно затремтіло, відчайдушно вистукуючи: «Нехай прийде! Мерліне, нехай знайде й забере ту кляту голку зсередини, від якої так боляче».Але розум яскраво малював обличчя Поттера у мить прозріння. Адже можна скільки завгодно думати, що неважливо, яка там зовнішність, а побачивши, жахнутися. Одному Мерлінові відомо, які варіанти живуть в його голові, але там точно не я, не Мелфой.

Поттер виглядав роздратованим, він щось доволі різко відповів зубрилі й закотив очі на претензії рудого дружка. За нашим столом одразу ж прокоментували:

— Оперився наш герой. Агресивний. Сила молодецька заграла.

Я теж це бачив. Він весь бурлив, нервово смикався, грав м’язами. Так, ніби в нього чухалися кулаки. Воно й не дивно, якщо він намагався щось вивідати у слизеринців. Наслухався, мабуть.

Тим часом Рон Візлі ткнув у нього пальцем, продовжуючи тихо щось говорити, нахилившись через стіл. Поттер махнув головою, недобре посміхнувся й, теж нахилившись, відповів тихо, але чітко, так, що по губах ясно читалося: «Мені похуй». Ляснув долонями по столу й пішов.

Щось муляло в думках, намагаючись знайти другу частину пазла, щось таке, чого я не зрозумів раніше. Блез. Чорт…

 

На виході з їдальні схопив його за лікоть й підштовхнув до вікна.

— Це Поттер, так? Це він тебе…? Що трапилося? Хто почав?

 

— Слухай, він реально мене дістав. Ще раз — і я піду до декана.

— Він питав у тебе про Багатозільну?

— Та він у всіх питав. Хлопці сказали відвалити, поки може.

— А ти, звісно ж, вигадав щось оригінальніше?

Блез розплився в самовдоволеній усмішці.

 

— Ну, він сам спитав, хто ще залишився у спальні, тож я відповів, якщо він не боїться, можу його впустити, хай перевірить. Ти як раз ще тепленький та сонний, будеш радий йому та його розпитуванням.

Я тільки зітхнув. Ну не гівнюк?

 

— І що ще? Обізвав? Чому він зірвався?

— Віриш, не встиг. Ще не договорив, як прилетіло.

Я й хотів би розлютитися, та не міг. Головніше зрозуміти, якого біса? Чому він так напосівся на Блеза? Не можна пустити все за течією. Коли-небудь вони зчепляться одне з одним. І я не знаю, що буду робити. Вірніше, знаю, — підказує послужливо уява. Закрию його, хоча б і собою, якщо треба, і отримаю на горіхи від своїх же.

Спільних занять не було, на перервах кудлатої голови ніде не видно. І я нервував, слідкував за Блезом, перелічував слизеринців, боячись за того неврівноваженого грифа, який подівся невідомо куди. Міг би й пройтися коридорами для різноманіття.

Ввечері я прийшов до геніальної думки сходити до вежі червоно-золотих.

Поговорити.

З Поттером на його території.

Про Блеза, який його чомусь так бісить.

Відмінний план, правда ж?

План може й лайно, та я був згоден з кожним пунктом. Бо клятий день тягнувся занадто довго, я відчував себе навіженим, не чув викладачів, гримав на кожне слово в мій бік. Тож план мені пасував. Про нього можна думати, уявляти собі той хрестовий похід і чекати на вечір.

Насилу дожив. Тому що до того часу мені вже потрібно було його хоча б просто побачити. Відчуття, схоже на голод, тільки вище, в ребрах, затягувало мотузкою, змушуючи рахувати хвилини.

Страшно, незрозуміло від чого більше. Є він там, у коридорі чи нема? Якщо є, що сказати? Якщо ні, значить, не чекає більше?

Мерліне, хай не чекає. Хай не мучиться там більше, на кам’яній підлозі.

Тільки от ноги, схоже, незгодні.

І забуті сиві цівки стеляться шлейфом від швидкого ходіння, а дурне серце вже радісно вистукує в передчутті.

Щось таки воно знає. Тому що ось він, сидить, моя клята мрія. Кидає погляд, мружиться.

Розгубивши всю рішучість, уповільнююсь і зупиняюсь. Бачу, як розплющилися його очі, дивлячись на недопалок в моїх пальцях, як поповзли догори брови. Практично чую шурхіт шестерень в його голові. Він складає пазл. Згадує, напевно, задимлений тютюном коридор, в перший раз, коли я залишився непоміченим. І недопалки, Мерліне… Колись мені було точно не до них. І Багатозільна ходила серед мого кола. І записки нема, зате ось він я…

 

Він вб’є мене. Просто зараз.

Поттер повільно піднімається, не розриваючи погляду. Ніби боїться відлякати. Якщо я правильно зрозумів, то він допетрав, що й до чого. Проте ані шоку, а ні страху в його очах не було.

Зате був у моїх. Схотілося ковтнути зниклу вмить слину і задкувати, задкувати.

— Що ти тут робиш? — він зовсім не злий і не робить того свого зухвалого обличчя.

— Поговорити прийшов, — нормальна ж наче відповідь? Я вже ні в чому не впевнений.

Він робить кілька кроків до мене.

— Зі мною? — він якийсь не дуже здивований.

— З тобою, — я хоробрий та безстрашний, і навіть сам собі вірю.

— Ти знав, що я тут? — хороше питання.

Ще пара кроків до мене.

На моєму обличчі красномовне «Ем-м». Я надто помітно розгубився, надто довго вигадував відповідь, але ж краще пізно, ніж ніколи.

— Йшов до вежі цим шляхом. Я тут палю.

Поттер закивав, опускаючи кутки рота, підтверджуючи, що я переконливий. Зупинився на відстані витягнутої руки. Близько…

— Ну, поговорімо. Про що? — демонструє штучну цікавість, ніби чекає, чого ще я набрешу.

— Про Блеза. Він…

Всі маски раптом злетіли, його очі посумніли при звуку імені, і він перервав мене, не дослухавши.

— Ти його любиш, так? — питання це ніби головне для нього.

— Що? Ні, — що за дурня… Хоча почекайте-но…

 

— Тоді що? — я ледь обробляв інформацію, тому що я все ще в попередньому питанні і в цих очах, що гіпнотизують, дивляться твердо та впевнено, зелено.

— Він мій друг. Я не хочу, щоб ви билися…

 

Тепер він зовсім близько і якось дуже швидко відповідає, наче згоден на все.

— Ми не будемо, — я чую, як він бере мене за руку.

Чому?

Не уявляю, що відбувається. Я дивлюся на наші руки. І все якось не так.

Не треба за руку. Я нічого такого не вирішував.

Він же по дівках, хіба ні? Схотілося приколотися? Чи довбаний Блез щось сказав?

 

Тим часом Поттер потягнув мене до себе, опинившись зовсім близько, й доторкнувся носом мого.

Узяв за другу руку. Тримає, малюючи кола великими пальцями, і дивиться так, наче стримуючи усмішку.

— Відпусти, — вийшло якось слабо, і, здається, я не контролюю своє обличчя. Мерлін знає, що там на ньому.

Хитає головою. Не пустить. І так від цього добре. Але ж і страшно. І вже незрозуміло, чому вискакує серце. Що буде… Нас же ж заклюють.

Здаля почувся сміх та кроки. Тимчасові мешканці замку розходяться по вітальнях. Я дивом прихожу до тями, і, наче захисне закляття, лунає щось з мого рота:

— Помилився адресою, Поттере.

І пішов, висмикнувши руки з тепла. Змусив себе не дивитися у задумливі, розчаровані очі.

Ніч пройшла в намаганнях усвідомити, що саме мене зупинило. І я зрозумів. Не було Багатозільної. Я був розкритий, вразливий, весь як на долоні. Видно кожну мою ваду, видно, наскільки я не вартий його. Я не такий. Я не Джіневра. Він буде бачити мене та щоразу порівнювати. Адже дивився він завжди на неї. У її очі. І торкався її тіла…

Вранці Поттер сидів окремо від усіх, не їв, тільки пив какао й пропалював у мені діру своїм новим задумливим поглядом.

Блять, не дивися. Не розумію, про що ти думаєш.

Паркінсон запізнилася. Сіла на вільне місце… Раптом Поттер змінився обличчям. Він кудись придивлявся, наче не міг повірити.

Куди він дивиться? Що сталося?

Прослідкувавши поглядом, натикаюся на Пенсі та її довбаний прикид. Той самий кінчений светр та спідницю.

Пенсі вдала, що тільки-но помітила його погляд, і зашарілася начаклованим рум’янцем.

Чорт. Це означає, що вона вступила у гру. А якщо вже вона взялася…

Нафарбовані губи сьорбали чай, злегка всміхаючись у чашку. Для очманілого мене.

Поттер то рискав по мені очима, то знову залипав на Пенсі та кривився, ховаючи обличчя за зціпленими над столом руками.

На уроках, в коридорах, на обіді Пенсі трималася своєї тактики. Посилено соромилася й червоніла.

А як же. Вона ж наробила справ під Багатозільною, а тут Поттер дивиться, — значить, напевно, здогадався. Вся така: «Допоможіть, як же соромно за ту розпусту».

Молодець, бісова дівка. Можливо, я навіть пишався би її навичками маніпуляції. Але не зараз. І не з ним.

Тому весь час я десь поруч. Спостерігаю невідривно. Бачу черговий обмін поглядами, і мене роздирає левиними кігтями по живому те саме почуття на букву «Р». І це капець як боляче. Нестерпно.

Дурний, який же дурний… Пенсі Паркінсон свого призу не впустить, якщо вже вона вступила у гру. А вона вступила. А я допоміг. Відіграв перший акт і віддав головну роль.

Скоро я втрачаю пильність, витріщаючись занадто очевидно, і кілька разів ловлю її глузливі погляди. Наприкінці уроку наважуюсь та перегороджую їй дорогу. На обличчя дивлюся мимохіть. Знаю всі її самовдоволені маски.

— Відступи, Паркінсон. Проси, що завгодно.

Нахилила голову на бік, поцокала язиком — знущається.

— Тобі ж уже не треба. Ти викидаєш, я підбираю.

— А ти не підбирай.

— Гм, — зображує замисленість. Актриса хуїва. — Гадаю, такого боргу ти не потягнеш, — ткнула пальцем в мою мантію, обійшла мене й зникла за дверима.

Чудово, просто, блять, неперевершено. Нерви колотили по мізках, довелося ховатися у дальньому туалеті й чиркати заспокійливим.

Сигарета труситься. Що ж тепер? Йти зізнаватися? Не повірить вже. Светр на Пенсі, а я геній «помилився адресою». Залишив хмарину клубочитися в дальньому туалеті й, так нічого і не вирішивши, посунув на уроки. На спільному уроці я знову необережний. Мабуть, мої нещасні погляди помітив хтось із грифів, бо скоро Поттера пихнули під столом, і я зустрівся з його очима. Вуха заклало, й сторонні звуки припинили існування.

Треба відвернутися…

Треба…

Він відвернувся сам, бо я не зміг. Від пера на свитку розходилася темна пляма, і поки я приходив до тями й вирішував проблеми маскування своєї неуважності, подзвонив рятівний дзвоник.

Перерва, погода чудова. Всі висипали на двір. Пошукав очима, здається, я тепер постійно це роблю, мабуть, перетворююсь на радар. Зубрила з рудим. Але Поттера ніде нема. Десь за купкою учнів промайнув кінчений светр Пенсі.

І я пішов. Зізнаватися чи що ще там потрібно. І похуй мені. Зроблю все, що може спрацювати. Головне — скоріше.

Стільки учнів, поки всіх обійдеш. Здаля показався Поттер. Він йшов в бік Пенсі, яка виглядала зворушливо, як ніколи, й сором’язливо смикала себе за рукава. Таке я теж вже бачив.

Ось вона простягла руки, а Поттер їх упіймав. І дивився на неї він якось дивно, наче бачив уперше.

І я зупинився. Серце спіткнулися, й ноги встали, мов вкопані. Все, що раніше скребло, як небажаний розвиток подій, тепер безжально шматувало, давило на груди й тяглося до очей.

Та хлопчики не плачуть, адже так? І я не дозволяв собі повністю видихнути. Трохи вдихнув, трохи видихнув, трохи подивився на ці усміхнені очі. Він усміхається. Вперше за скільки днів? Нехай дивлячись на неї.

А мені час відвалити. І залишити в спокої Поттера, який любить жінок. Переживу. А якщо ні, знайду рецепт і одного дня зварю Багатозільну.

 

З її клятою чорною волосиною.

 

***

Виявляється, тут непогано сидиться. І тепло, якщо розігнати кров вогневіскі. І клацати я задовбався, якщо чесно. Нехай клубочиться. І думати. Не хочу в усьому цьому копирсатися. Я просто невдаха. Це аксіома. Влізти в огидне руде тіло, здобути свою кляту мрію, і так усе проїбати. І кому? Пенсі! Хихикнув сам із собою. Хіба ж не смішно?

Щось зашурхотіло поруч. Озирнувся — нікого. Відчув дотик коліном. Але ж нікого. Ставало дедалі більше не по собі.

Почулася якась метушня, навколо повітря виблиснуло переливами, ніби хтось кинув Розілюзнювальне.

Я схопився за паличку й вигукнув якусь не дуже розбірливу погрозу, та невидимий каптур раптом відкинуто, а на підлозі, біля моїх ніг, на колінах сидить Поттер.

Як? Це що, галюцинація? Засмикався, намагаючись піднятися. Та руки й ноги затиснуті ним, мов у капкані.

 

— Віддав мене, а сам п’єш? — злющий, скрипить зубами.

Що він говорить? Хто віддав? Від же ж сам…

 

— Відшив мене, подарував Паркінсон. Стояв і мовчав. Якого біса тоді ти п’яний?! Святкуєш?!

В мене, здається, перегоріли запобігачі. Рвонув руки на себе й схопив за шкібарки нахабне створіння, яке витріпало мені всі нерви. Або його ніде нема, або ж є, тільки ж лижеться або тримається з кимось за руки.

 

Це я святкую?!

— Ти! І твої довбані баби! Чого ти від мене хочеш? В мене нічого цього немає!

Поттер закипав, навіть око в нього смикалося від злості. Штовхнув, небезпечно нависаючи зверху.

— Чого я хочу? — рвонув з тріском мантію та сорочку. — Чого я хочу, хай тобі грець?! — ґудзики стрельнули і пряжка дзвякнула об кам’яну підлогу.

Алкоголь стрімко заміщався адреналіном. Але я ніяк не міг зрозуміти, б’ємося ми чи що? Я махав кулаками, відпихав його руки, що мучили мою одежу, поки мої кулаки не притисли до підлоги чужі коліна.

— Що я хочу, є в тебе, не хвилюйся, — шипів Поттер. І раптом завмер. Зупинився погляд, заклякли руки. Він зігнув їх у ліктях й доторкнувся своїми грудьми в розщепнутій сорочці до моїх. Я задихнувся. Все розстібнуте на мені, все зняте й спущене. І він гарячий, скрізь гарячий та налитий, торкається мене. І губи поруч.

Я тягнуся до них. Мені похуй, хто там є. Пенсі, Візлі… Всіх за борт. Хочу просто дотягнутися.

Він ніжно й розчулено дивиться. То на мої губи, то на очі й шепоче:

— Якби ти знав, як я мріяв, щоб це був ти. Якби ти знав, як я боявся, що це хтось інший. Пахло димом завжди коло тебе, майже непомітно, але я відчував… — він хотів, щоб це був я… Серце голосно стукнуло, й руки спітніли.

— Справді?

— Пенсі так і знала, що ти змовчиш, — водить носом по скронях. — А я: ні, він же в чужому тілі ходив заради мене, та ще й в чиєму, — його рука спустилася по грудях донизу, нижче й нижче, обхопила, натягуючи м’язи всередині. Мерліне, як же добре… Я розумію, що обхопив він не тільки мене. Чи міг я колись уявити щось подібне? Що Поттер керуватиме мною, поглинаючи тіло п’янкими хвилями. — Не мовчи більше, Драко, — видихає він, від його голосу мене штормить, голову кидає на каміння, звиваюся, бо неможливо терпіти, але я притиснутий, розіп’ятий, він тільки дихає мені в губи, прискорюється, і я гублюся у відчуттях, у ньому.

 

— Мерліне, як же гарно, коли це ти…

Він сам труситься і водить грубо по мені рукою. Я все ж тягнуся губами, здається, це конче необхідно, якщо ні, то збожеволію просто тут. Нічого не виходить, а очі пропалюють наскрізь, і я на межі.

 

Раптом рухи уповільнились, перетворившись в ледь чутні торкання. Тільки наше голосне дихання… і петельки лоскотні пальцями по шкірі.

— Скажи, що любиш, — рука зовсім пропала, тільки доріжки кінчиком пальця такі, що підкидає, наче від струму. Трушусь і намагаюся повернутися в його гарячу руку. Повернися, так не можна, я ж здохну зараз.

— Ти знаєш… Ти сам знаєш… — подих зривається, не дає говорити, але його і не влаштовує моя відповідь.

Він якось перемістився. Я став тепер ще більше відкритий. Амплітуда торкань збільшилася, дістаючи тепер скрізь, натискаючи, розмахуючи наші соки. Я наче марю. Картинка пливе, і мене вже більше не слухається тіло, тільки його. Очі закочуються безконтрольно.

— Ну ж бо, сонечко…

Стискає підборіддя, змушуючи дивитися. І я готовий. На все, що він там хоче. Я відкриваю рота, і він завмирає — так сильно чекає.

Тримай…

— Люблю… — розперло гарячим і твердим, і рука повернулася на місце з подвійною силою, і до мого рота увірвалось тепле й вологе щастя…

І я ніби на сонячній каруселі, кручуся вистрибуючим серцем, ловлячи відблиски, все скоріше… й вище, просто в небо… Розсипаюсь зірками разом із ним в унісон на холодних кам’яних простирадлах, найм’якіших та найзатишніших зараз, і я ніколи ні на що не поміняв би їх.