Фанфіки українською мовою

    МОЖЕ БУТИ ПРИСУТНІЙ СУРЖИК!

    /Міра/
    — Не рухайся, бо переріжу тобі горлянку, – о ви б бачили, знову ж таки, ті обличчя. Бійтеся мене, може я якась хвора, та можу і справді перерізати горло.
    — Дівчина, ти що з глузду з’їхала? Відпусти його! – Ага, спочатку відпущу, а потім і мене скрутять. Не на ту нарвалися.
    — А чого це я, повинна його відпускати, ви ж хлопця не відпускаєте, того, що на дорозі лежить.
    — Та він відповів по заслугам! Більше не буде лізти до тих, до кого не треба! – до розмови підключився ще один фіг. Чел, ну ти шо, зовсім з головою не дружиш, радше б перевірив інфу, а потім кулаками махав. Ех, вчитися їм ще довго.
    — А зараз твій друг відповість по заслугам, і, що ти будеш робити. Ні, навіть не так, що ви ВСІ будете робити?
    — Ну уж точно не стояти і втикати, поки ти його вб’єш.
    — Гаразд, як тебе звати? – запитую я у того, кого держу, і він нарешті подає голос.
    — Микита.
    — Що ж Микитка, я тебе відпускаю. Через, один, два, три, – лезо зникає з його горла, і він відходить від мене, повертаючись лицем. О так, на його обличчі грає страх, великий страх. Мені це подобається, але я ж тепер теж людина. Доречи, а скільки їм років? На школярів не схожі, мабуть вже вчаться десь в університеті, або училищі.
    — Дякую. І вибач..-те, більше такого не буде, – так, малий, зачекай, ти що, зараз звернувся до мене як до старої жінки? А скільки мені років? В голові моїй з’являється голос “ДРУГА”. “Двадцять, а цим олухам двадцять один. Тому, що лежить двадцять два.” О дякую, що просвітив мене! Грр, бісиш.
    — Де ви вчитеся? – о як оченята забігали. Що, не знаєте де вчитеся?
    — Тут недалеко є університет, з ІТ технологій. Вчимося всі там.
    — О як, добре. Гаразд, втечіть в туман, поки вам вуха не повідкручувала, – і всі за пару секунд зникли з поля зору. Окрім хлопця на дорозі.
    Мда… Лице в нього гарне, я це відчуваю, а голос ще краще буде. Звідки я це знаю? Дуже просто! По його погляду, але колір очей не видно. Такс, хлопче, час тобі вставати, та йти додому, вмиватися, приводити себе в нормальний стан. Я даю йому руку. І знаєте, що? Він не приймає моєї допомоги! Нічого собі нахаба, може і не треба було його рятувати? Ц, ну як хочеш, моя справа запропонувати, а тобі вже вирішувати, чи приймати допомогу чи ні. Він сам встає, руки гарні, але побиті та в синцях! Боже, харе його роздивлятися Міро! Тобі взагалі-то треба йти до центру, нічого так, ні? Я вже направилася йти, як в останню мить, він промовив собі під носа слова вдячності. Хм, гаразд, не такий ти вже і поганий. Надіюся в тебе є домівка, і той, хто по піклується про тебе. Відходжу далі від нього, чую як він дістав телефон, набирає когось. Каже “забери мене, біля наших гаражів”. І чую як падає тіло. Стоп! Що? Я знов повернулася на ці трикляті гаражі, далеко ж я відійшла, навіть не помітила. Але ж, мені не почулося. Боже, хлопче, з тобою мороки як з *хайтукі, тільки ти душу не споживаєш.

    * хайтукі – тварини які були на планеті Міри, схожі на кішок, але з головою зайця, і крилами як у пегасів, їх треба не тільки добре доглядати, а й віддавати частину своєї душі, для підтримання цих тварин в здоровому стані, а ще вони їдять тільки м’ясо.

    Нащо воно мені це все здалося? Але вже запізно щось ще казати, адже вже підходжу до хлопця, який без свідомості лежить, й ледве дихає. Сідаю біля його голови, й беру її у руки. Що ж. Сідаю на коліна, та кладу голову собі на ноги. Прибираю волосся з лоба, по якому тече кров. Перевіряю на переломи тіло, за допомогою звіриного чуття. Нічого, окрім великих синців в області ребер, спині, руках. Добре, синці зійдуть, через неділі три, а може й більше. Досі не розумію, що він такого зробив, щоб його бити. Але не встигла я далі додумати. Як з-заду з’явився ще один хлопець. Він підійшов до нас, та присів. Подивився на мене, потім на цього хлопця.
    — Вибачте, якщо він приніс такій гарній дівчині незручності. Давайте я його заберу, – а цей хлопчина ввічливий, та добрий. Але, він хоче забрати свого друга, а мені потім думай, що з ним. Я подивилася знову на хлопця на моїх колінах. Ні, так просто я тебе не відпущу.
    — Вибачення прийняті, але, я не можу його так просто відпустити з тобою. Не хочу показатися не вихованою, але я тут в перше, і перше, що я бачу, те як знущаються над хлопцем, який зараз ледве дихає… – не встигаю доказати як хлопець перебиває мене.— Добре, пішли, – хлопець піднімає з моїх колін, того немічного хлопака, піднімає його речі й несе в бік будівель. Ну, а я ж, плетуся хвостиком за ними обома.
    Йти прийшлося не так далеко, близько п’яти хвилин, і ми біля їх під’їзду, де ми піднялися на ліфті до шостого поверху. Доречи, це останній поверх в цій будівлі. І тут відкриваються такі краєвиди. Аж, дух захоплює! Я допомогла хлопцю відчинити квартиру, та зайшла за ними. В коридорі була спеціальна шафа, для взуття, де воно дезинфікується, а потім покривається речовиною, яка не дозволяє залишатися бруду на взутті. Я зацінила, взуття і справді стає блискучим, але поки на багнюку перевіряти не буду. Ще в коридорі стоїть величезне дзеркало, на всю стіну. І щоб ви розуміли, хоч на ньому і немає лампочок, але воно світиться. Є в них там, спеціальна якась кнопка, яка запускає механізм, і дзеркало світиться, так, як би ви вийшли на вулицю де світить сонце. Ще побачила таку деталь, як жіноче взуття. Хм, цікаво. Але зупинятися не дуже виховано, тому йду далі, за хлопцями. Заходимо до зали, як я розумію. Вікна закриті жалюзями, в кімнаті прохолодно, ммм, кайф. Стоїть диван, який розкладається, бо він зараз і так розкладений. На стіні висить плазма. Під плазмою, довга тумба, по ліву сторону телевізора стоїть шафа, заклеїна магнітами. Це точно не холодильник? Під вікном лежать три пуфики, на яких можна розміститися. Також біля вікна стоїть стіл, на якому якесь приладдя. Все що я знаю, так це ноутбук, який легко розлічила серед тієї купи лахміття, із заліза. Хлопця поклали на диван. Мда, вигляд не дуже, може піти набрати води, та помити його? А що, хороша ідея. Швидко прошмигнувши біля хлопців, забрела до ванної кімнати, надибала очима тазик, та набрала теплої води, найшла ганчірку, яку не шкода, та пішла до зали. Заходжу значить. А посеред кімнати стоїть дівчина. Зла як чорт, стоїть і дивиться на мене, а я шо? Я ні шо! Що вона на мене так витріщілась, ніколи жінок не бачила, чи що? Підходжу до лежачого хлопця, беру ганчірку, викручую її, та проводжу по обличчю хлопця. Друг цього парубка кудись дівся, поки я відходила, а на заміну йому прийшла краля. Дівчина до мене питається, перериваючи потік думок.
    — Панянко, ти хто така? Що ти тут забула? Чергова дівиця, якій Ноє запудрив мізки. Або, це через тебе його побили?!
    —Досить тикать. Це по перше, а по друге, я його врятувала, а врятувала від шести хлопців, з ІТ університету. Яким схоже, ВАШ Ноє, чимось насолив. Тут я, бо, не могла кинути помирати там хлопця, мені звідки знати, чи прийде за ним хтось, чи його будуть і далі лежачого бити.
    — Вибач, просто багато чого було. Я думала, ти його нова дівчина. Та через тебе його побили.
    —Та я вже зрозуміла, – відвівши погляд продовжила витирати лице хлопцю.
    Так значить ти у нас Ноє? Цікаво, як інших звати. Так то, мені треба ще знайти де жити, і чім харчуватися. А якщо всі будинки будуть зайняті, або загоризонтної ціни? А їсти прийдеться пацюків, або мишей, якщо вони є. Домиваючи обличчя, дивуюся який і справді гарний хлопець. Брови як під лінійку, волосся кудряве та було колись вкладене в зачіску. Ніс рівний, сильно виражені скули, але вони не виглядають погано, навіть не псують його вроду. Цікаво. Якого кольору в нього очі? Так, з обличчям покінчено, тепер тіло. Треба зняти одяг, та намазати синці маззю. Оглядаю кімнату. Нікого. Як вони пересуваються, що я нічого не чую. А, точно! Звукоізоляція! Ну, поки ніхто не бачить, треба зняти футболку. Так хлопче, пробач за домагання, але я не маю іншого варіанту, як промити тебе, та намазати синці. То ж Міро, піднімай його. Так! Молодець, ще трохи! Виймай тепер по черзі руки. Чудово. А зараз голову виймай, тільки обережно! Все, з футболкою покінчено. Мої очі оглядають тіло хлопця. Він лежить, навіть не рухається, і оком не повів! Жах, напевне він без тями, тому й не прокидається. Добре ж, тоді його побили. Руки б повідривати, щоб не махали кулаками, де не треба. Вмокаю у воду ганчірку, викручую, та підношу до першого синця, який знаходиться десь біля печінки. Синець, темно фіолетового кольору, по бокам червоний. Жах.

    Напевне дуже боляче лежати, або, якщо ще чимось вдаритися, то буде взагалі смєрть.

    Пройшло, хвилин двадцять. І це було, двадцять хвилин тиші та спокою. Адже, вже після того, як я, все промила, та помазала синці й продезінфікувала рани, до зали увірвався хлопець, поруч з ним, ще один хлопець. В дверях стоять друг та його дівчина. Дивляться. А ці, покричати прийшли, чи як? Не бачать, що Ноє зараз без тями. Вилупки недояйкуваті! Ну досить горланити, голова болить. Взагалі не чую, що вони кричать. Все, як під водою, але, там хоча б можна щось почути. А тут, ніфіга. Стою, дивлюся на всіх. А перед очима починає розпливатися картинка. Ні! Зачекайте! Тільки не зараз! Ну не могло мені стати погано від сонця! Чи, все ж могло?? От собака… І я падаю, втрачаючи свідомість. Нічого не відчуваю. Окрім, так потрібної зараз темноти. Може, якщо я подрімаю, все буде добре.

    /Ноє/

    Прокинувся від стуку у двері. Кого там чорти принесли? Шукаю на ліжку телефон, ніяк не можу знайти. Може впав кудись, так Ноє, ти пам’ятаєш що було вчора? Наче так. Добре, а тепер іди скоріше відкрий двері, бо з петель вирвуть, і навіть не подивляться що на ключ було зачинено. Плетуся по коридору, та доходжу до дверей, в які досі гупають. Дивитися в очко напевне не буду, а то і так вдосталь людину довів. Беру ключі з тумби, та всуваю в двері. Повертаю проти годинникової стрілки, двері клацають, та відчиняються. Кладу на місце ключі, та відчиняю двері, тягнучи до низу ручку. За дверима відходять, напевне щоб я не в’їбав комусь по мордяці. Добре, і кого ж в таку ранню пору принесло? Піднімаю очі до обличчя людини навпроти. Ох ти ж йо! Це часом, не та дівка, яка вчора скакала на мені? Так, добре, якщо і вона, тоді шо вона хоче від мене? Я нічого підписувати не буду, одружуватися не збираюся, і дітей твоїх няньчити не буду. Тоді чого вона припхалася, і стоїть. Пукалки випучила, руки в боки, та губки надула.
    — Тепер. Тепер, після того що було, ти маєш почати зустрічатися зі мною! – що вона тільки но сказала? Зустрічатися? Ахаха, боже, може тобі ще квартиру зняти, та гроші на картку перевести?
    — Кхм. Вибач є… як тебе звати? – вона як вилупить на мене оченята, в яких стоять сльози. Тільки не вони, досить вже рюмсати, я всього на всього забув, як тебе звати. Перед цим, казав же, що не буду ні з ким зустрічатися, а лише так. На одну ніч, і все.
    — М-мене звати Віолла! – так, значить Віолла. Брр, не дуже якесь ім’я, але не мені казати, мене взагалі Ноє назвали.
    — Так от Віолло, ти була на одну ніч, не більше. І зустрічатися з тобою не буду.
    — Але я вагітна! – ЧОГО? Кхе, підожди дівко! Яке вагітна!? Ми тільки вчора поїбалися, а вагітність вже можна розпізнати через неділі дві. Тобі що, не поясняла мамка?
    — Ну, взагалі то я був у гандоні, а по друге, це уж точно не моя дитина. Бо вагітна ти від іншого, діти так швидко не з’являються за одну ніч. Так, що. Пробач, і до побачення, – я закриваю двері, перед цією Віоллою, яка рюмсає в три водойми. І йду до своєї кімнати.
    Лягаю у ліжко, та лівою рукою, шукаю під подушкою той чортів гаджет. І, о диво! Він знаходиться, дивлюся на години. Пів восьмого. Можна було б, ще поспати, але ж ні, припхалася з такими заявками, як у магазин по продукти! Треба вставати. А так не хочеться, наче щось тримає. Да тебе Ноє може тримати лише одне, і це твоя рука, і то, тільки за твій причендал! Вставай! Ну не ти ж! Ойй, всьо, тепер точно треба вставати. Пішов, вмився, зробив всі свої справи, та почалапав до кухні. Поставив чайник, дістав чашку, кинув заварку в пакеті, залив щойно нагрітою водою. Дістав пакетик, викинув його, та сів за стіл. Сиджу, думаю. Сьогодні передавали спеку, десь біля 32 градусів тепла. Добре, що в універі є кондиціонери, та можна не зваритися в кабінетах. Надпив трохи чаю, та розумію, що не зробив бутерброда! Знов встаю, дістаю з холодильника ковбасу, сир, майонез, хліб. Ліплю бутер, та ставлю до мікрохвильовки. Через секунд 10 їжа готова, роблю другу порцію. Це хоч і не корисно, але смачно. Нічого-нічого, я ще в спортивному залі все верну у форму.

     

    0 Коментарів