2

Після того «випадку» — ніяк інакше вбивство пані Гізер я не називала — сім’я Евердінів стала забороненою темою. Жодного разу, як би сильно не хворіла, не сходила до Лілі Евердін за лікувальними мазями та трав’яними зборами; не купила жодного шматка м’яса чи сиру у її доньок; майже у відкриту ігнорувала існування цих трьох. Та це не означало, що я не спостерігала за ними. 

У перші тижні я тільки й чекала, коли миротворці постукають у двері, прийдуть, щоб стратити мене. Здригалась від кожного звуку, годинами думала про покарання і боялася виходити на вулицю. Декілька разів мені вижався силует пані Гізер серед занедбаних вулиць Скиби. Я все чекала, коли ж Евердін здасть мене, розпатякає всім і кожному про мій вчинок.

Минали дні й тижні, однак вона мовчала. Ні миротворців на порозі, ні косих поглядів у спину.

Часом я спостерігала за нею у школі. Вона навчалась на клас молодше за мене і бачила я її хіба що у коридорах та їдальні. Катніс складала враження неговіркої, похмурої та серйозної дівчинки. Ходила постійно наодинці, мало з ким спілкувалась. Не було такого, щоб вона хоча б усміхалась, не кажучи вже про сміх. Я знала, що її батько загинув у шахтах — тоді ж, коли й син пані Гізер — та навіть до аварії Евердін не була душею компанії. 

Пару разів ми з нею стикалися поглядами, але як тільки вона помічала мене, то хутко відводила очі. У лісі, куди я наважилась повернутись через місяць після випадку, ми майже не стикалися. Бувало, помічала її сліди на вологому ґрунті, та йшла якомога далі в протилежний бік. Лише через пів року Катніс почала кивати мені при зустрічі, а я відповідала її тим самим.

Якби обрали старшу Евердін, мені було б не шкода. Якщо бути відвертою, я б навіть потайки зраділа. Потім, звісно, корила себе, але все одно зраділа б. Однак Еффі Трінькіт дістала ім’я Прим, а не її сестри. 

Серед людей пронісся невдоволений шепіт — неприємніше за все, коли у жеребкуванні випадають молодші. Більшість знали одне одного якщо не поіменно, то в обличчя точно. А Евердінів знали напевно геть усі. Історія про доньку аптекарів, яка втекла у Скибу заради шахтаря довго не вщухала у місцевих плітках. Та й Катніс була відома здобиччю, котру приносила на продаж. 

Натовп розступався перед Прим. Вона була низенькою та худорлявою, з волоссям кольору соломи та смертельно блідим обличчям. Евердін йшла повільно, ледь піднімаючи ноги. З кожним кроком її руки-гілочки помітніше тремтіли.

Я не хотіла дивитись на неї, бачити її перелякані очі. Не хотіла дивитися на ту, чию закриту труну через якихось пару тижнів привезуть із сяючого Капітолію. Я просто опустила погляд на запилюжені носки чорних туфель. Шум позаду, якась метушня та зойк стали для мене неочікуваністю. Невже…?

Край блакитної сукні, довга темна коса та повний рішучості погляд Катніс Евердін. Вона бігла за сестрою не турбуючись за оточуючих, які створювали для неї живий коридор до сцени.

У мене перехопило подих від розуміння того, що саме вона збиралася вчинити. А вже через мить я взагалі забула, як дихати, адже зрозуміла: я була зобов’язана зробити найбільшу дурість у свому житті. Мусила віддати Евердін борг за роки мовчання. Повинна була з лишком відплатити за той лютневий морозний вечір. 

Жителі Округу 12 жодним чином не асоціювались зі словом «культура», та дещо схоже на неї у нас існувало. Наприклад, культура боргу. Вона була поширена здебільшого серед вихідців зі Скиби. Ми бідні, але горді. Кожна послуга передбачала допомогу у відповідь. Це не промовлялось уголос, тому що вважалось аксіомою.

Я могла б проігнорувати єдину реальну можливість рівноцінно відплатити, бо ніхто окрім мене та Катніс не знав про цей борг. Але тоді смерть будь-якої з сестер Евердін автоматично стала б моєю провиною на тому ж рівні, що й пані Гізер. Промовчати — те саме, що знову вбити; піти добровольцем — померти самою.

Не чуючи нічого, окрім шуму власної крові у голові, я чекала, коли Катніс опиниться поряд із сектором сімнадцятирічних. Ось, вона була вже зовсім поряд! Я міцно схопила її за руку, вийшла на крок уперед і, перш ніж Катніс встигла отямитись, крикнула:

— Я доброволець! Я зголошуюся на трибута!

Запала мовчанка. Люди на сцені виглядали спантеличеними. Трінькіт переминалась з ноги на ногу, не розуміючи, що їй робити. Мер Андерсі дістав з нагрудної кишені біленьку хустинку, промокнув нею спітніле друге підборіддя та почервонілі щоки. Геймітч п’яно розвалився на кріслі, здається не тямлячи, що взагалі відбувалося. 

— Чарівно! — вигукнула кураторка. — Тільки… мені здається, що спочатку ми повинні представити переможців Жнив… і тільки тоді питати, чи є добровольці, готові посісти їхнє місце… — говорила вона дедалі невпевненіше.

— Та яке це має значення? — сказав мер, а тоді перевів на мене погляд. — Нехай виходить на сцену.

Він не знав хто я, але йому певно було шкода мене, як будь-яку дитину, якій не пощастило стати трибутом. На його гладкому обличчі читався біль, від якого хотілося заплющити очі, щоб не бачити цей вираз. Чоловік ніколи б не жалів мене, якби знав, що я накоїла.

Пальці відпустили передпліччя Евердін. Я у повній тиші піднялась на сцену.

— Браво! — вигукнула Еффі Трінькіт. — Ось що значить справжній дух змагань! — задоволено промовила вона. — Як тебе звати?

— Калатея Друшкі.

Раніше, коли я ходила ще у початкову школу, інші діти дражнили мене через таке незвичне ім’я «Друшкою-Галушкою». Кожного разу, як вчителька вимовляла моє прізвище, хтось у класі гиготів. Тепер я не почула нічого, що хоча б трохи нагадувало сміх чи навіть посмішку.

— Ти не хочеш, щоб уся слава дісталась іншим, еге ж? — ледь не співала Еффі. — Ну ж бо, привітаймо всі разом нового трибута!

Підсвідомо я очікувала, що оплески будуть. Нехай не всі, але якась частина точно повинна була аплодувати. Оскільки знайшлися четверо, які поставили на мене, мали б знайтись такі, які оплескували б добровольця. Однак, їх не було. Навіть букмекери не поворухнулись.

А згодом сталося дещо таке, що вибило мене із колії. Я бачила, як Катніс Евердін доторкнулась трьома пальцями до вуст і простягнула руку у мій бік. Спочатку вона, а за нею її мати з молодшою сестрою, а тоді кожен житель Дванадцятого зробив те саме. Цей жест означав прощання і подяку, вияв поваги та любові. 

Хвилину тому я думала, як би добре склалось, дістань Трінькіт картку з ім’ям Катніс. А тепер Евердін вшановувала мене, як героїню. 

Абернаті важко піднявся і схопив мене за плечі. Він намагався щось сказати, але був настільки п’яним, що слів було не розібрати. Здається, прозвучало щось про мою дурість та глядацьку слабкодухість. Від нього смерділо алкоголем і брудним тілом, аромат перемішався із солодкими парфумами Еффі, від цієї суміші у мене ледь не засльозились очі. Тицяючи пальцем у репортерів, Геймітч впав зі сцени та знепритомнів, за що я йому щиро вдячна. Ще хвилину того запаху я б не витримала.

— Який чудовий день! — заторохкотіла почервоніла від сорому кураторка як тільки переможця винесли на ношах геть. — Але найцікавіше попереду! Час дізнатися ім’я хлопця-трибута!

Притримуючи однією рукою перекошену перуку Еффі підійшла до шару з хлопчачими іменами й хутко витягнула першу-ліпшу картку з іменем. Вона попрямувала до катедри і гучно прочитала:

— Рой Мелларк!

Напевно, це було таке тонке знущання долі, адже цей хлопець був мені знайомим. Він поставив на мене. Ось така іронія — спочатку вважає себе у праві заробити на чужому горі, а потім уже сам стає трибутом. Ми з ним були однокласниками, разом ходили на математику та історію, спілкувалися хіба що зі шкільних питань. Уявити складно, чим я йому не вгодила, щоб так вчинити.

Рой не плакав і не тремтів. Кремезний, широкоплечий, він одразу кидався у очі серед змарнілих однолітків. Мелларк виглядав не налякано, а скоріше розлючено. От наче нічого такого, просто піднявся на сцену, став поряд, але я буквально шкірою відчувала агресію, яку він випромінював.

— Може, є добровольці? — запитала Трінькіт, але ніхто не зголосився.

У Роя було двоє братів. Один старший, занадто дорослий для Жнив, а іншому місяць тому тільки виповнилось шістнадцять. Я мало знала про сім’ю Мелларків, але стосунки між братами були не дуже теплими. Недостатньо, аби зголошуватись на Ігри.

Мер почав зачитувати довгий Закон Зради — він робив це щороку, як те вимагалось протоколом.

У голові пусто. Я намагалася зачепитись за якусь конкретну думку, однак вони розбігалися, як коти від дощу. Про що думати, коли я власноруч пішла на авантюру, ціна якої — моє життя? Мені було холодно. На вулиці стояла літня спека, а тіло морозило. Я відчувала, якими крижаними були мої пальці, коли нас з Роєм змусили потиснути руки.

Пролунали останні ноти гімну, нас оточили миротворці. Вони провели нас у Будинок Правосуддя через прикрашений парадний вхід. 

Мене відвели до кімнати й залишили там наодинці із собою. Жодного разу я не бачила такої розкоші. Оксамит, м’які килими, зручні дивани та крісла. Усе було настільки дороге та незвичне, що я боялася присісти та зіпсувати оббивку меблів грубою тканиною спідниці. Дозволила собі лише одну слабкість — тихенько помацала зелену тасьму на шовкових шторах. 

Спочатку у кімнату впустили бабусю. Вона з хвилину дивилася на мене своїми потьмянілими від старості очима, а після замахнулась — і вдарила по щоці. Це було не стільки боляче, скільки образливо. У її руках залишилось мало сили, але від удару рана на нижній губі закровоточила. До цього дня ба ні разу мене не била, навіть у дитинстві.

— Навіщо?! Думаєш, для цього я виховувала тебе сімнадцять років?! Тебе ж вб’ють ще біля Рогу Достатку, дурне ти дівчисько! — останні слова вона прокричала вже зі сльозами на зморщених щоках.

Я міцно обійняла її, ледь чутно нашіптуючи «Так треба», «Я повернуся, обіцяю» і «Не хорони мене завчасно». Тіло бабусі здригалося у риданнях. Вона намагалася сказати мені якісь настанови, однак з кожною спробою плакала все дужче. Я гладила її по голові, не уявляючи, як вона проживе без мене. Тих копійок, що видавала їй держава, не розтягнути на місяць. Якісь збереження у неї були, ще залишався мій сховок з грошима на випадок найгіршого. На скільки того вистачить? Два-три місяці максимум. А що робити далі?

— Роби що завгодно, але виберись звідти. Каліч, вбивай, зраджуй, — спромоглася вимовити бабуся. 

До цих слів я щиро вірила, ніби вона не знала про «випадок». Можливо, щось підозрювала, але не знала. П’ять років тому я збрехала їй. Сказала, що мене намагався зґвалтувати якийсь чоловік, погрожував ножем, а мені вдалося втекти. Пощастило, ба була занадто схвильована моїми ранами й не розпитувала одразу деталей, які я ще не встигла вигадати. «Каліч, вбивай, зраджуй». Чи могла вона сказати це тій пай-дівчинці, що завжди робила домашку вчасно і зверталась на «Ви» навіть до останнього безхатька? А тій, що вже колись вбивала?

— Ти знаєш про… — важко сковтнула ком у вмить пересохлому горлі — Знаєш, про те, що сталося п’ять років тому? Про те, що я…

— Знаю.

Як же холодно! Тіло ледь не тремтіло, короткі волоски на руках здибились. Я фізично не могла відчувати мороз при температурі 82 градусів за Фаренгейтом. Але відчувала так яскраво, неначе знов повернулась у ту зиму. Перед очима з’явився образ мертвого тіла пані Гізер, її розтрощена голова та роззявлений від жаху рот. Ще трохи і я готова була розрюмсатись від виру почуттів, що оселився в грудях.

— Катніс все бачила. Вона теж була там, — перший схлип зірвався сам собою, довелося затиснути рота правицею, аби не заплакати у повну силу.

— Ох, так ось чому ти… 

Іноді зриваючись на істеричне скиглення, я розповіла бабусі де мій сховок з грошима, кому у разі чого перепродати мої речі та попросила її не падати духом. Часу у нас було геть обмаль і я не змогла сказати навіть половини того, що хотіла. 

— Я люблю тебе! — останнє, що встигла вимовити перед тим, як за нею зачинилися двері.

Ось, я й залишилась на самоті у цій помпезній кімнаті. Хотілося кудись присісти. Трохи покрутившись, я наважилась вмоститись на підлокітник оксамитового крісла. Тут все для мене, але подібна розкіш здавалась безглуздою. Вдома, на кухні, у нас було всього два грубо збитих дерев’яних стільця, їх завжди вистачало з головою. А тут і м’які дивани, і крісла та всі якісь чужі. 

Миротворець запустив наступного гостя. Витираючи долонями вологу з обличчя, я потайки очікувала побачити маму. Нехай вона скинула мене на шию бабусі й дідуся, як тільки народила, але ж не могла вона бути геть байдужою до життя своєї єдиної доньки? Не могла, правда ж? Мені виповнилось шість, коли мама вийшла заміж за якогось вдівця з Міста, і з того часу ми рідко коли зустрічались. Перші пару років вона ще допомагала ба з грошима, а потім, коли я стала трохи дорослішою, припинила. В останнє я бачила її навесні — я якраз забирала свій щомісячний пайок зерна й олії у Будинку Правосуддя, а вона заповнювала якісь папери. 

Катніс Евердін на мить зупинилася перед порогом, сумніваючись чи треба її бути тут, але врешті решт увійшла до кімнати. Дівчина сіла на диван, незграбно провела пальцями по оксамиту оббивки й мовила:

— Дякую.

Просте «дякую» краще інших слів означало: вона зрозуміла й оцінила мій жест.  Відтепер я не була винна їй нічого. Евердін могла б не приходити сюди, а бути поряд з молодшою сестрою, заспокоювати її. Замість цього Катніс сиділа тут, явно відчуваючи себе незручно. На її руці, у тому місці, за яке я вчепилась на Жнивах, залишились сліди пальців.

Я ледь не бовкнула «Нема за що», але вчасно зупинила себе; лиш кивнула, приймаючи подяку.

— На, — дівчина взяла з журнального столу порцелянову фігурку, яку клали на папір. — Приклади до обличчя, бо синець буде. 

Деякий час вона мовчала, а потім, ніби згадавши, почала давати мені поради. Як правильно обирати дерева для ночівлі; де шукати звірячі стежки для полювання; пояснювала, чому в мої пастки тварини потрапляли раз через раз і ще безліч корисної інформації. Дещо я вже знала зі свого досвіду, про дещо чула вперше. Я майже рада тому, що в її словах не було емоцій. Відстороненість Евердін змушувала мене не піддаватись слабкості.

— І не смій ридати. Інші побачать твої сльози та подумають, що ти легка здобич,— додала вона наостанок і пішла, не дочекавшись сигналу миротворця.

Ця фраза викликала зовсім протилежний результат; за час нашої розмови я встигла заспокоїтись, але як тільки Катніс нагадала мені не плакати, то на очі одразу ж навернулись сльози. Стало так болісно й сумно: я уявила, як весь Панем буде дивитись на мій почервонілий ніс та набрякле обличчя, як кар’єристи будуть знущатись зі слабших за них трибутів і… почуття вигоріли, як кольори на старому одязі. Ніби хтось вимкнув усі емоції. Спочатку я ледь не билась в істериці, а вже через десяток секунд мені всім серцем було байдуже, що про мене подумають та в якому світлі  сприймуть капітолійські спонсори.

Тепер холод був не лише фізичним, а й моральним.

Залишок відведеної на прощання з рідними години минув повз мене. Четверо дівчат зі школи, з якими я приятелювала; ледь знайомий хлопець зі Скиби; чолов’яга, що частіше за інших купував у мене здобич. Люди різні, а ціль їх відвідування одна: жадали дізнатись, чому я пішла добровольцем на Голодні Ігри. Вони намагалися розмовляти, підбадьорювати, співчувати, але балачки зводились до єдиного питання: чому?

Від Будинку Правосуддя до вокзалу нас з Мелларком відвезли на машині. Я ще ніколи не їздила машиною. Виявилось геть не схоже на поїздку возом. 

Репортерів набилося стільки, що в очах мерехтіло. Вони штурхались, гомоніли, ледь не на голови одне одному лізли, аби зняти нас якомога ближче та якісніше. Їхні камери нагадували чудернацьких комах з очами-лінзами, що набридливо тикалися в обличчя. Я мимоволі глянула на екрани, які транслювали наш від’їзд. Сліди істерики були помітні, але дивним чином я виглядала не слабкою, а ніжною. Почервоніння сприймалось як дівоча зніяковілість; високо задерте підборіддя відкривало тонку шию; короткі пасма спадали хвилями навколо лиця. 

Я все ще не була вродливою, ба більше — могла б легко назвати імена дівчат, які здавались у рази гарнішими за мене. Однак було щось таке у моїй зовнішності, що привертало чужу увагу.

Рой тримався на відстані від мене: ноги широко розставлені, суворий вираз обличчя, жодних ознак сліз. Якби я не знала його, прийняла б за кар’єриста: міцна статура, сорочка натягувалась на м’язах від кожного руху, вигляд майже знуджений. У школі він постійно перемагав на змаганнях із боротьби — усі старші класи збігалися, щоб подивитись. Чи вистачить мені сил вбити його? Чи може це він голіруч зверне мені шию?

Через декілька хвилин нам дозволили зайти всередину, потяг рушив. Кожному виділили по окремому купе зі спальнею, гардеробом, ванною і душем. Здавалось, я вже була просто не здатна дивуватись розкоші антуражу. Будь-яка деталь оздоблення, бодай незначна, кричала про заможність. 

Складно точно сказати, скільки часу я милася. По відчуттях менше чверті години, але Еффі встигла двічі постукати у двері, нагадуючи про вечерю. Напевно, то через те, що до цього дня я завжди милася у маленькій ванні з чавуну. Воду для неї доводилось гріти на пічці. Тепло огортало тіло, а я все викручувала температурний режим, доки окріп не почав завдавати болю.

Шухляди ледь закривалися від кількості напханого одягу. Сукні із незнайомих блискучих тканин, спідниці різних кольорів та довжини, м’які кофтини та штани. Очі розбігались від розмаїття. Я одягла те, чого у мене ніколи не було і бути не могло в інших обставинах: якісна блакитна сорочка з довгими рукавами та коричневі штани. Вони були ідеальними в талії, але короткими для мого зросту — з-під ногавиці виглядав край нових білих шкарпеток. Однак я вирішила не перевдягатися, залишила так. В останню мить поклала до кишені портсигар. Хтозна-що капітолійці вчинять з моїми речами, а пам’ять про дідуся я бажала зберегти.

Еффі Трінькіт учергове прийшла нагадати мені про вечерю і тепер вже провела вузьким коридором до їдальні. Посеред кімнати стояв величезний стіл, сервірований вишуканим посудом. Одне з місць зайняв Рой. Нашого ментора ніде не було видно і, здавалось, Еффі цьому навіть зраділа.

Вечеря складалась із багатьох страв: спочатку густий морквяний суп, салат, потім баранячі котлети з картопляним пюре, тоді сир, фрукти. Я постійно штурхала себе, аби занадто не поспішати та не запихатись їжею дуже відверто. Виїдала все до останньої крихти незвично хороших страв, але нема-нема і кидала погляди на шоколадний торт, який стояв на окремому столику — він так і притягував до себе увагу. До цього дня я могла тільки мріяти про солодощі, а тут, геть поряд, стояв цілісінький торт!

— Принаймні ви вмієте поводитися за столом, — мовила кураторка, коли на стіл якраз подавали десерт. — Торішня пара їла руками, немов якісь дикуни. 

Минулого року на Ігри потрапило двійко дітей зі Скиби, точнісінько таких як я. У дівчинки була лише мати, що працювала у копальнях; сама вона ходила вічно голодною. Хлопця я не знала, однак його родина налічувала шістох дітей разом із ним; він ніколи не наїдався досхочу. Певно, коли їм запропонували стільки їжі, їм навіть не спало на думку турбуватись про гарні манери. Рой — син пекаря. Я нехай і не жила в достатку, але завдяки полюванню сильно не голодувала; тримати ніж і виделку мене навчила мати у ті короткі рази, коли вона провідувала у дитинстві. Слова Еффі роздратували, вивели зі стану холодної рівноваги; ніби хтось зірвав всю ту байдужість, якою накрило мене у Будинку Правосуддя. Різкими рухами я витерла руки й вуста серветкою, шпурнула її на стіл і відставила тарілку якомога далі.

— Дорогенька, ти що, не будеш десерт?  

— Ні. Щось мені… розхотілося їсти, — крізь зуби відповіла я.

Торт я дуже хотіла, але радше небо впаде на землю, ніж я смакуватиму десертом після слів Тринькіт. Вони з Мелларком спокійно закінчили вечерю і я могла лише сподіватись, що у неї або з’явиться хоча б зародок совісті, або той шматок торта стане їй поперек горлянки — настільки розлюченою я себе почувала.

Коли вони нарешті доїли, ми перейшли в інше купе, щоб подивитися огляд Жнив по телевізору. У різних округах вони проводились у різний час — усе заради комфорту капітолійської публіки, аби вона мала змогу переглядати шоу у прямому етері. Церемонії показали одну за одною, у порядку нумерування округів. В Першому, Другому та Четвертому усі, як і очікувалось, добровольці. Обличчя, імена й округи перемішалися, запам’ятала я хіба що парочку трибутів. Дуже міцний та сильний навіть зовнішньо хлопець з Округу 2;  дівчина з рудим волоссям, чий округ вилетів у мене з голови; занадто молодий для добровольця хлопець родом з Округу 4; смагляве дівча з квітковим іменем Рута. 

Настав час Округу 12. Ось назвали ім’я молодшої Евердін, камери з різних ракурсів встигли зафільмувати Катніс, її біг за сестрою. Ось я схопила її за руку і викликалась добровольцем; жест прощання; падіння Геймітча зі сцени — дружний регіт коментаторів. Потім Еффі дістала ім’я Роя, ми потиснули руки, пролунав гімн і програма закінчилась. Все.

Я досконало пам’ятала події тих Жнив, знала їх послідовність, але частина мене не впізнавала ту дівчину, яку показували на екрані. У неї було моє обличчя, мої статура та міміка, але я — це не вона. Що відчувала ця незнайомка, стоячи перед багатотисячним натовпом? Про що вона думала? Моє-чуже обличчя виражало не більше схвильованості, ніж під час відповіді на уроці. Я ж точно пам’ятала емоції, які роздирали з середини. Тоді чому ця дівчина виглядала такою спокійною? Кожна окрема її риса належала мені, та сама вона мною не була.

Роздратованість, утома та неспроможність впізнати себе перетворились у безладну суміш емоцій. Коли незадоволена виглядом своєї перуки Еффі почала розповідати, який Геймітч неотесаний та як вона могла б дати йому кілька порад, я пішла з купе. У мене не залишилось жодного бажання вислуховувати її. Десь на пів шляху до себе я зустріла ментора. Абернаті ледь міг зв’язати два слова, ще більше смердів та хитався. 

— Вам потрібна допомога?