2

Наступні кілька днів проходять ніби повз. Капітан тінню пересувається палубою, не в змозі зосередитись ні на чому конкретному. Насмішки друзів не слухає — куди йому це все, якщо треба тільки одного?

Того самого, який про нього, Чонгука, чомусь забув. Розворушив всередині все, вдихнув життя, свою стихію розділив; слина, пальці, губи, шкіра, стогони, очі, дихання — все капітану дав спробувати, а тепер взяв і забув.

Чонгук сам не підходив. Супився на капітанському містку, орлом слідкував за найдрібнішими рухами. Ревнував?

Ревнував. Ніби зовсім з глузду з’їхав. Морський вовк, який давно був під шкіру занесений темною фарбою, ожив. Ричав, піною плювався, готовий кинутись на кожного, кому той дивний свою увагу дарував. А він дарував її всім. Окрім капітана, очевидно.

Чонгук тримав себе в руках, і звіра свого — теж. Міцно стискав фантомну мотузку, але одному морю відомо, хто кого стримував насправді.

Техьон ожив, Техьон розцвів (ймовірно, лише у його, Чонгука, очах, та він сам собі не готовий зізнатись). Шкіра омеги прямо на очах капітана вкривалася позолотою сонця, коли хлопець щось там розповідав кільком матросам. Волосся вбирало срібло морської солі, очі розбавляли барви ранкового серпанку.

Як такого не ревнувати? Як його, чорт забирай, не хотіти?

Чонгук божеволів. Справді божеволів, бо вечорами на своєму містку замість моря вбачав чужі глибини зіниць. Шурхітливу пісню хвиль змінили фантоми чужого голосу і одному морському богу відомо, що той голос казав. Що він так солодко, так палко стогнав.

Техьон йому снився, Техьона він першим бачив після тих снів. Техьон, чорт, заполонив усі його думки, його всього. І Чонгук уявлення не мав, що має з цим всім робити.

У той вечір після чергового, спокійного дня капітан сидів на своєму місці і вже вкотре намагався розібратись. Серце, душа, все єство тягнулось кудись за спину, туди, де той дивний дарував свої чари іншим. У голові шуміли голоси друзів, а свідомість чітко виокремлювала з суцільного потоку єдине слово.

Закохався.

Він, такий весь один на один з морем, хвалений одинокий морський вовк, за якісь кілька днів зумів втратити голову. І це його, такого сильного, безстрашного капітана, лякало. У пам’яті виникали старі легенди, ребра дерли кігті недоброго передчуття, але варто було тільки побачити чужі обриси — все водою змивалось, залишаючи тільки тремтливе бажання торкнутись.

Чонгук себе стримував, вмовляв. Сварив, що таки дав слабину, а як вернутись назад, не знав. Вони ж скоро розійдуться, ніяким чином не зможуть бути разом, він точно знає. Спостерігав таке сотні разів і бачив, який слід схожі почуття випалюють на людських душах. Бачив ту чорну, палючу тугу у чужих очах і вічне клеймо втраченого… Щастя?

Собі такого не хотів. Хотів ж тільки моря і попутного вітру, дерева палуби під ногами, солі на губах. А тут…

Думки стираються чужими руками, що так ніжно, ледь чутно огортають його груди і непорушно лягають поверх сорочки.

— Ти, капітане, такий впертий, — наче самі хвилі шепочуть.

Чонгук мимоволі… Розслабляється. Опускає плечі, пальцями не так сильно стискає поруччя. Погляд дарує горизонту — нехай морю хоч щось дістанеться.

— Чого це?

Шию лоскоче чуже дихання і тихий сміх. Боги, та він ж за цей сміх тепер готовий душу продати. Точно чари, ніяк не інакше.

— За стільки днів жодного разу сам не підійшов. А я ж чекав…

Чекав. Значить, не забув? Теж пам’ятає? Теж ночами марить тими крихтами близькості, що у них були? Так, Чонгук правильно почув? Чи додумав?

Боги. Йому наче знову п’ятнадцять.

— Ти мав чим зайнятись, — і бачить море, він не хотів, щоб голос наситився гіркою ревністю. Він ж себе тільки що однією фразою розкрив, фактично кинув під ноги, дав карт-бланш на власне серце.

— Впертий, ревнивий, — чужі губи обпалюють нічним холодом плече. — Ти мене зачарував, капітане. Знаєш?

О, Чонгук готовий сперечатись. Зачарованим почувся тут якраз таки він сам.

— А я тебе? А, капітане? — Техьон легко погладив шкіру, під якою шаленіло гаряче серце. Напевне відчував, яке воно зараз божевільне. Напевне, розумів причину. І відповідь на своє питання теж отримав. Мовчазну, але таку очевидну.

Омега обійшов Чонгука і зупинився прямо перед ним. Підняв голову, дозволив побачити очі. А там, у тих очах… Там океани. Там небо, вода, плюскіт хвиль і шум крил. Там все.

— Хочу собі трохи місця тут, — знову долонею по шкірі, знову прямо над серцем. — Хочу з морем позмагатись. Вийде?

Чонгук млів. Прикрив очі, насолоджуючись близькістю чужого тіла. Несміло поклав свої долоні на гнучкість чужої талії, трохи стиснув.

Цей шалений каже щось про місце, про серце, про якісь обмеження. Ніби не розуміє, що капітан так легко, так швидко і зрадливо змістив єдину стихійну королеву зі свого місця, щоб віддатись у ці теплі руки. Щоб не просто звільнити якесь там місце, ні, всього себе заповнити чимось новим, окресленим одним єдиним словом, яке все ж не могло осягнути всього простору почуттів.

Техьон тихо сміється. Робить крихітний крок ближче, фактично вплітається у чуже тіло. Пальцями збирає сорочку, ховає ніс у згині шиї і глибоко дихає.

А Чонгук… А що Чонгук? Ламається. Кришиться, тріскається на дрібні шматки. Щоб уже в наступну мить зібратись заново чужими руками, щоб склеїтись мітками чужих губ. Прийняти?

Прийняти.

Люди моря надто легковажні. У них кожен день, як останній, так же ж? Тому для чого щось собі забороняти? Від чогось ховатись, чогось боятись. Вони цілком можуть не дожити до моменту, коли доведеться розійтись. Тому для чого взагалі всі ці замки? Для чого якісь обмеження? Краще згадувати і сумувати, ніж злитись, що навіть не спробував.

От тільки озвучити Чонгук ще не готовий. Він, власне, не певний у правильності підібраних слів, і у своїх почуттях ще не до кінця теж.

Тому мовчки пригортає худорляве тіло, мовчки залишає м’який цілунок на чужій скроні. І дихає. Насичує всього себе ароматом відкритого моря і вкотре дивується тому, наскільки стихія і людина можуть бути схожими.

Може, не такий вже він і зрадник, а? Може, Техьон і є море?

Омега відхилився і повернувся, спиною притулившись до чужих грудей. Опустив голову на міцне плече, ковзнув долонями поверх рук капітана, змушуючи альфу обійняти міцніше.

Природа навкруги перейняла їхній настрій. Зорі витанцьовували химерні візерунки на сріблястих хвилях, місяць висвітлював кораблю білосніжну доріжку.

Чонгук дивився на межу неба і моря, а всередині все повільно затягувалось хмільним щастям. Дурним, необачним, але від того не менш гарячим і приємним. Омега в його руках відчувався настільки правильно, що у цей момент хотілось вірити легендам про єднання душ.

І то було зовсім не те, про що там любили тріпатись Хосок з Намджуном. Тут одними палкими бажаннями задовільнити якісь буденні фізичні потреби точно не обійшлось. Між ними щось більше і воно, те більше, зараз формувало навколо якісь чарівливий світ. Такий, якого Чонгуку ще ніколи не доводилось бачити. Такий, у якому Чонгук хотів би залишитись навічно.

— Зірка впала.

Капітан розгублено кліпнув. Небо все ще мерехтіло своїми ліхтариками, вода все ще вібрувала хвилями. Звично і чарівно, та у нього… У нього перед очима було зовсім інше.

— Бачив?

— Ні.

Техьон переплів свої пальці з чужими і потягнув зімкнуті долоні догори, перекриваючи частину повного місяця.

— Міг загадати бажання.

Міг. Чонгук зазвичай так і робив. Тільки бажання у нього все життя було всього одне і вже давним-давно здійснене. А зараз… Загадуй-не загадуй, навряд чи здійсниться. Реальність жорстока.

Альфа напружився, стиснув губи. В голові почали миготіти лиця тих знайомих, які теж отак потрапляли у чужі сітки і довго, дуже довго вибирались.

Що там було про морських людей? Що там про жалкування нездійсненого? То він справді…

— Кажуть, що з кожної зірки, яка загубилась у морі, народжується русалка, — Техьон ніби читає думки. І вміє швидко змінити їх траєкторію.

Чонгук знову напружується. Щось у цьому реченні його насторожує. Щось таке дрібне, чи то слово, чи, може, тон.

— Це правда? — і питання виходить якимось надто серйозним. Техьона, тим не менше, нічого не хвилює. Він тільки знизує плечима, а у голосі вчувається посмішка.

— Це легенда.

— Я в легенди вірю.

Омега знову сміється, і його сміх крапинками скрапує Чонгуку на руки. Техьон знову обертається, знову заглядає у чужі очі своїми знову такими світлими.

Капітан мимоволі тягнеться долонями до його лиця, обхоплює щоки. Нахиляється ближче, щоб роздивитись розведене у темних зіницях молоко.

— У тебе очі вночі міняють колір, — у голосі немає і крихти страху. Віри, зрештою, теж. То все гра світла, Чонгук впевнений. Йому цілком може здаватись, він вже точно не знає.

Техьон розтягує губи у посмішці, але вона альфі чогось не подобається. Отак просто — не подобається. Гірчить на язику, виглядає надто неправильною на цьому обличчі.

— Морські чари, — і голос теж не його. Крихкий якийсь, безбарвний.

Чонгуку не подобається. Тому він просто нахиляється і стирає посмішку своїми губами, ковтає фразу, заповнюючи чужий рот тихим зітханням.

Техьон хапається за його сорочку, пальцями лізе вище, на шию, до лінії волосся. Царапає нігтями і цілує у відповідь майже так, як тоді. Вже потім, значно пізніше, Чонгук зрозуміє, чому «майже». Значно пізніше розрізнить серед усіх смаків цього поцілунку прісність відчаю.

А зараз ні. Зараз він надто відсторонений від реальності. Для чого вона взагалі, коли у руках отакий омега? Коли у руках море і життя.

Так би на цілу вічність…

 

 

До Арле їм залишилось якихось два тижні, і півтора з них для Чонгука перетворюються у години очікувань і хвилини щастя.

Кожного вечора Техьон приходить до нього на капітанський місток, обіймає, голубиться, цілує. Потім говорить. Розказує все про морських жителів і нічого — про себе самого. Чонгук не питає. Мовчи гладить чужу шкіру, насичується чужим запахом і мліє тільки від того, що може чути цей голос. Йому, власне, більше нічого і не треба.

Приймає.

І коли Хосок черговий раз по-доброму підколює, наважується розпитати, як то насправді буває.

— Вляпався, як же ж ти вляпався, — наспівує друг, кружляючи навколо капітана, який вже добру годину намагається вичистити свої чоботи.

— А він з тебе очей не зводить. Ух, кінець прийшов, звідки не чекали, — Хосок чогось тішиться і причину його радості Чонгук не зовсім розуміє. Відкладає ганчірку, чобіт, повертає голову у сторону скупчення матросів, що зараз відпочивають. Техьон серед них. Сидить, сяє своєю неможливою посмішкою, чарує там всіх без перебору. Такий вродливий, просто нереальний, точно якийсь морський принц. Он, якщо придивитись, то можна помітити бірюзовий відблиск на волоссі. А шкіра, а очі…

— Хіба так буває? — не встигає ковтнути питання. Хосок вигинає брови.

— Як?

Чонгук здається. Горбиться, змикає руки у замок, ховає погляд десь поміж дошок палуби. Йому, чорт забирай, ніяково.

— Отак. Хіба так швидко закохуються?

Хосок, ви гляньте, переймає серйозність.

— Так швидко? Малий, — коли Чон згадує про різницю у віці, то вже вершина. — Щоб закохатись, вистачить одного погляду. Знаєш? Єднання душ, розуміння, що он вона, твоя людина. Секунди.

Чонгук знову дивиться на Техьона. Його людина?

Омега дивиться у відповідь. Так тепло, так до щему ніжно, ніби дає відповідь.

Його. І впевненість у цьому змочує висушені, засолені нутрощі. Морським бризом спінює відчуття, роздуває тліючий вуглик десь на рівні серця. І в одному капітані посеред широкого моря, посеред водяних глибин, розгорається справжнє полум’я.

Чонгуку думається, що це прірва. І він бездумно робить крок вперед.

***

Погода чарівна. Тиха, спокійна, зволожує і охолоджує людей легким вітром. Намджун пропонує перед Арле востаннє відпочити. Чонгук, донедавна не особливо ласий на всілякі веселощі, погоджується.

Коли небо затягує цяткована зірками темрява, а сухі смолоскипи починають згорати під язиками оранжевого вогню, вони витягують запаси рому. Субін, один з матросів, дістає з Джинової каюти стару гітару, решта альф відтягують дерев’яні коробки, щоб розчистити місце для танцю.

Чонгук сідає трохи осторонь. Бере собі рому, задирає голову. Небо над ними чисте-чисте, без жодної хмаринки. Завтра буде чудовий день. А зараз…

Зараз палубою лине музика. Чонгук переводить погляд на свою команду і завмирає.

Техьон танцює. Босоніж малює на гладких дошках невідомі візерунки, тягне на середину хлопців. Кучері розносяться навкруги голови ореолом позолоченої місяцем темряви. Поміж прядок миготить хвилями бірюза. Альфи навколо переймають його настрій. Витанцьовують химерні танці, навіть мага втягують у загальні веселощі.

Ллється музика, ллється ром. Корабель сповнюється гучним сміхом і хмільними піснями.

Чонгук посміхається. Йому тепло. Йому так добре, що хочеться цей момент закарбувати у просторі на ціле «завжди». Його найближчі люди щасливі. Його, точно його, дивак у широких штанах і розхристаній, давно не заправленій сорочці такий у цю мить живий, що всім навколо хочеться відхопити того життя собі.

Техьон не дається. Морським змієм викручується з чужих рук, сміється, дражниться, і далі танцює. І танцює. І танцює.

Палубою несеться магія. Джин пускає крихітні, фіолетові пульсари, і Чонгуку здається, що відкрита у деяких місцях шкіра Техьона починає переливатись перламутром. Що очі точно світлі, що волосся давно вже не чорне. А коли омега заводить свою пісню…

В голові починає м’яко паморочитись. Чонгук знає, що єдина цьому причина — алкоголь. Ром хороший, міцний, прогріває зсередини, підсилює відчуття і домальовує реальності чарів.

Капітан не знає, у який момент перед його обличчям виникає чужа долоня. Не зовсім розуміє, чому ніжно її стискає і дозволяє затягнути себе у вир танців. Пам’ятає тільки палаючі стопи від нескінченних рухів і радісний сміх друзів. Пам’ятає гострий аромат солі і свіжого, вранішнього вітру.

А ще ніколи не зможе забути.

Бо потім його тягнуть у сторону їхнього місця. Ховають за численними дерев’яними ящиками і штовхають прямо на дошки, змушуючи спертись на лікті. І дають можливість бачити.

Техьон стоїть між його простягнутими ногами і посміхається. Грайливо і нахабно, зовсім не так, як ще кілька хвилин тому у танку. У нічному світлі він виглядає не менше, ніж богом. І Чонгук готовий стати перед ним на коліна.

Він помилявся, коли думав, що найбільшу владу над ним у цьому світі має безкрайнє море. Будь-яку силу стихії один махом долоні може стерти ось цей от худорлявий, безкрайній у своїй особливості омега. З найчарівнішими у всьому всесвіті очима.

— Капітане…

Чонгук розслабив стиснуті у кулаки долоні. Задер голову, щоб бачити абсолютно все. І тихо видихнув.

Здавався. Підкорявся.

Техьон потягнув один із шнурків на поясі штанів. Тканина хвилею впала на палубу, дозволяючи розгледіти міцні стегна, кутасті коліна, вибілену місяцем шкіру. Омега підняв босу стопу і акуратно, одними тільки пальцями торкнувся чонгукових грудей.

Альфа не міг стриматись. Просто не мав більше ніяких сил. Перехопив ногу вище кісточок, підтягнув до себе. Мазнув губами по шкірі. Залишив поцілунок на гомілці, на коліні, вище, на стегні. Шкіра під губами вібрувала.

— Капітане…

Чонгук сів. Пальцями пробрався вище, під довгу сорочку. Погладив талію, ребра.

Техьон тихо застогнав. Закинув голову, відкривши довгу шию, по боках виплетену темними зміями вологого волосся. Зробив крок вперед, ближче. Дозволяв.

Альфа тихо завуркотів. Ковзнув руками вниз, до сідниць. Вибив собі ще один стогін, облизався, смакуючи його низьке звучання. Пальці опустились на внутрішню частину стегон і Чонгук не втримав гортанного ричання. Долоні перемазались у густому, в’язкому секреті чужого задоволення.

Техьон відступив назад, ногою відкинув штани кудись в сторону і швидко опустився вниз, сідлаючи чужі стегна. Чонгук зашипів. Тіло здригнулось від гострого задоволення, варто було омезі легко потертись об його пах.

Довгі прохолодні пальці вплелись у волосся, потягнули стрічку, що до цього моменту тримала пасма у хвості. Техьон нахилився до капітанових губ.

— Хочу тебе… — і язиком мимо, по щоці, вилиці, нижче, вище.

Чонгук забувся. Загубив свою реальність, загубив себе самого, коли омега поспіхом розв’язував шнурки на його штанах. Коли стягував тканину і кривився, ніби той одяг був його найбільшим ворогом. Коли бездумно, швидко, різко опускався на його член без будь-яких прелюдій і зрештою завмер, важко дихаючи, тулячись чолом до чола.

— Ти такий… — договорити Чонгуку не дали. Змусили подивитись прямо у вічі, хотіли щось показати.

— Ти ж не відпустиш мене, капітане?

Відповісти теж не дали. Техьон з незрозумілою силою втиснувся своїми губами у його власні і почав рухатись. Надто швидко, надто гостро. У Чонгука запаморочилась голова. У нього взагалі не залишилось ніяких думок, ніяких спогадів. Тільки чужі стогони і власне ричання. Тільки Техьон у його руках. Тільки він — такий шумний, мокрий, вигинається змією, тулиться ближче, щось шепоче.

Втомлюється. Чонгук відчуває, що омега все більше напружується, сильніше стискає його шию, відчуває, як тремтять його ноги. Тому акуратно, але швидко, міняє їх місцями. Вкладає Техьона на теплі ще від палючого сонця дошки.

Омега розслабляється. Закидає ноги капітану на поперек, долонею забирає з обличчя волосся.

— Очі… — Чонгук, здається, марить. Тому що темний шоколад повністю затягнуло молочним серпанком, тому що краї райдужки переливаються всіма відтінками сині. Марить, точно марить. Чи…

Техьон не дає засумніватись. Штовхає п’ятками, змушуючи рухатись. Знову цілує, стираючи всі сумніви. Відкидається на спину, гнеться, стогне.

— Швидше… — кусає чонгукове плече, нігтями дере шкіру. — Чонгук.

Всередині все палає. Горло пече, серце б’ється сполоханим птахом у реберній клітці. Чонгук штовхається сильніше, глибше. Злизує чуже дихання, мітить чисту шкіру. Хоче, так сильно хоче, її прокусити. Шкіра солодко-солона на смак, така смачна, манить страшною силою. Техьон відкриває шию, ніби дозволяє. Сам підставляється, ніби не розуміє наслідків.

— Чонгук…

Ікла прорізають шкіру, змушуючи омегу забитись під ним спійманим звіром.

— Чонгук… Я…

Між їхніми животами стає тепло і мокро. Чонгук прикриває очі, притискає омегу до себе ще ближче, ще міцніше.

— Я…

Дзвін у вухах глушить всі звуки. Техьон щось йому говорить, цілує, гладить, але капітан вже не чує. Капітан розслабляється і виходить з обезсиленого тіла, падаючи поруч на палубу. Останнє, що пам’ятає — теплі губи на своїй щоці і тихе:

— Дякую.

***

Навкруги — хаос.

Чонгук витер долонею лице, намагаючись хоч щось розгледіти крізь стіну рясного дощу.

— Чон! Капітан!

Що, чорт забирай, відбувається?

— Чон!

Капітан підірвався на ноги і схопився за перекладину. Намагався зосередитись, та яке там. Ноги тонули у воді. Небо затягнуло сірою пеленою, дощ періщив по плечах, хвилі заливали палубу.

— Якого…

А в голові замість звичного спокою — один Техьон.

Техьон. Де…

— Де Техьон?

— Який Техьон? Ми, диявол його забери, тонемо! Чон! Зберись!

Зберись. Так, зібратись у такій ситуації — те, що він зазвичай робив. Але тіло не слухалось. Воно все ще пам’ятало нічне розслаблення і точно не збиралось вертатись до купи.

Чонгук відштовхнувся від поручня і різко смикнувся вперед, вчепившись у одне з перил сходів, які вели до штурвалу. Вітер тріпав одяг, кидав розпущене волосся прямо в обличчя, перекриваючи видимість. Чонгук вилаявся. Він…

Був у штанах. Що?

Точно ж пам’ятав…

Ні, не час. Не зараз. Потім про все це подумає. Знайде Техьона, поговорить. Він ж… Мітка. Чорт…

— Чон! — біля керма стояв Намджун. Весь мокрий, до чорта втомлений, розгублений. Та що з ними всіма? Жодна пиятика ніколи так не відбивалась на матросах. На ньому самому теж.

— Ми збились з курсу! Ми…

Корабель відчутно смикнуло у сторону. Почувся різкий хрускіт. Крики на одну мить затихли, щоб вже через секунду розгорітись з новою силою. Матроси метушились, намагались втримати літаючі по палубі бочки, коробки. Все начиння якогось чорта було відкручене. Що за…

— Тут рифи! Твою ж… — Намджун смикнув Чонгука на себе, дозволяючи зімкнути руки на кермі. Штурвал з ненормально силою тягнуло у праву сторону, корабель перехилявся.

— Тримай! Джун, тримай! — Чонгук навалився на штурвал всім тілом, намагаючись втримати його на місці. Намджун вперся ногою об дерев’яну основу, теж вчепився обома долонями у кермо.

— Не може бути! Тут така глибина! Звідки рифи? — Намджун вдивлявся у горизонт, щось там обдумуючи. А Чонгук думати не міг. Він наче був тут, наче тримав штурвал, а думки гасали навколо Техьона. Де він зараз? Живий? Втримався?

У грудях розливався крижаний жах. Якщо ні, якщо…

— Чон! Кристал зник! Трюм залитий! Чон!

Чонгук повернув голову на крик Джина. Самого омегу розгледіти не міг — безкінечні хвилі накривали палубу, мішаючись з дощем.

— Що сталось? Чого всі спали? Чан з Соном мали сидіти до самого ранку! — Чонгук потерся обличчям до свого плеча, намагаючись прибрати волосся.

— Я не знаю! Прокинувся від того, що мене хвилею швирнуло до краю! Ледь втримався! — Намджун налягав на штурвал, але шматку дерева до їхніх спільних зусиль було байдуже.

Корабель хилило на праву сторону. Хвилі накривали його згори, підштовхували об пузаті боки. Море гнівалось.

— Ми не втримаємо… — голос друга звучав приречено. Чонгук хитнув головою. Ні. Ні, вони повинні. Вони повинні, чорт забирай, інакше всі загинуть. Вся команда і…

Техьон.

— Капітане… — так чітко, ніби прямо на вухо. Чонгук відвернувся від Намджуна і ледь не впустив штурвал. Омега стояв на самому носі корабля. У тому місці, де перекладин не було. Один єдиний метр, де не було нічого, за що можна було б вхопитись.

Техьон стояв надто рівно. Неприродньо струнко, опустивши руки по боках. Чонгук помітив на шиї темну пляму власної мітки. Волосся прилипло до обличчя, сорочка і штани — до тіла.

Він посміхався.

— Техьон, назад! Тримайся! Чорт! — Чонгук смикнувся було у сторону хлопця, але вчасно спохватився.

— Техьон! Що ти там робиш?! Те… — це вже Намджун.

Та омега їх наче не чув. Стояв, дивився прямо на Чонгука і щось говорив. Крізь шум моря неможливо було розрізнити слів.

— Чон, ми не… — Намджун задихався, ковтав слова. — Постарайся вижити.

Чонгук оглянувся. Канатна відтяжка, що втримувала одну з мачт, порвалась. Мотузки, якими кріпились вітрила, попустились, і величезні шматки білосніжної тканини безпомічно тріпотіли у повітрі. Команду видно не було. Чулись крики, лайка. Гуркотіли, зіштовхуючись між собою, масивні скрині, дерев’яні бочки.

Корабель нахилявся все більше. Втримуватись на ногах було все важче.

— Йди, Чон! Рятуй себе і його! Я за Джином, — і Намджун відпустив штурвал. Чонгука різко смикнуло в сторону. Плече обпекло гострим болем, але то все було такою дурницею. Дурницею, яка навіть приблизно не стояла на рівні зі справжніми проблемами.

Його корабель тонув.

Його команда гинула.

Його омега…

— Техьон! — пальці відпустили кермо, дозволивши дерев’яному колу завертітись. Корабель нахилився ще сильніше і капітан заледве встиг схопитись за поручень, щоб втримати рівновагу. Крізь дощ намагався розгледіти омегу.

Техьон все ще стояв на носі судна. Так само рівно, з опущеними руками. Як він…

— Капітане… — знову чутно, знову ніби біля самого вуха.

— Тримайся! Техьон!

Чонгук впав на коліна, поповз вперед. Робив абсолютно ідіотську річ, бо були на носі корабля у такий шторм — підписати собі смертний вирок. Але душа, серце, тіло, абсолютно все у ньому тягнулось до омеги. Якщо він загине…

Чонгук вчепився у один із металевих кріплень біля самого краю. Техьон стояв зовсім близько, буквально за кілька сантиметрів від нього. Як тільки не падає? Чому стоїть?

Чонгукову долоню обхопили крижані пальці.

— Чонгук, подивись на мене.

Всередині все потягнулось до цього голосу. Шум бурі затих, крики команди стали зовсім нечутними. Чонгук підняв голову.

Чужі очі сяяли білосніжною кригою, мерехтіли бірюзовими зірками.

Техьон посміхнувся. Вільною долонею потягнувся до обличчя капітана, ніжно-ніжно погладив.

— Вибач мене.

— Що? — альфа хотів було висмикнути руку з чужих пальців, але ті тримали надто сильно. Так само, як тоді, у морі.

— Не бійся, — і Техьон потягнув його на себе.

Альфа врізався у чуже тіло і вони, переплетені морськими вузлами, полетіли у прірву чорних глибин. Чонгук закрив очі. Чужі губи на його власних — теплі, м’які. Крижана вода над його головою — страшна, смертельно небезпечна. І темрява, що так вчасно затопила свідомість.

***

Цього разу Чонгук прокинувся від полум’я у горлі. Він закашлявся, відкрив рот, втягуючи у легені побільше повітря. Грудна клітка боліла, живіт болів, голова — теж. Язик прилипав до піднебіння, у роті ніякої слини, суцільна сіль.

— Попий.

Він все ще не розплющив очі, але полегшено видихнув, коли губ торкнулась така бажана волога. Прісна, прохолодна вода гасила вогонь і через кілька ковтків він зрештою зміг нормально дихати.

Довелося кілька разів протерти очі, щоб хоч щось розгледіти. Прямо перед ним сидів схвильований… Техьон? Або хтось, дуже на нього схожий. Тому що у знайомого капітану Техьона не було такого сліпучу-бірюзового волосся. Чорт забирай, та у жодної знайомої йому людини такого не було. Людини…

Люди. Команда.

Чонгук різко сів, змушуючи омегу відхилитись. Його затопило спогадами. Шторм, корабель, команда. Техьон з тими очима. Намджун, Хосок, Джин…

— Де… — горло все ще не надто добре справлялось. — Де моя команда?

Техьон мовчки кивнув у сторону. Чонгук повернув голову і завмер, не довіряючи власним очам. Він сидів на широкому, піщаному пляжі. Небо нічим не видавало свого гніву, море тихенько шипіло піною. А навколо…

Навколо була вся його команда. Хтось сидів, хтось вже стояв. Хтось говорив з… З ким? Хто, чорт забирай, ці люди?

— Хто… — Чонгук схопився на ноги, озираючись. Навколо них окрім альф стояли омеги. Омеги з волоссям таких кольорів, яких капітан навіть точно не міг назвати.

— Якого…

Техьон, а це, очевидно, він, потягнувся до альфи, збираючись покласти долоню йому на плече. Чонгук його руку відштовхнув. Всередині прокидалась злість. Злість і, чорт, така тремтлива, така незвична для нього паніка.

— Чонгук, я все…

— О так, ти все поясниш, — альфа зробив різкий крок у біг Техьона і зімкнув свої пальці на чужому горлі, смикаючи худе тіло вгору. — Хто ти такий? Що ти зробив з нами всіма?

Техьон не рухався. Тільки обхопив його зап’ястя, очевидно намагаючись втриматись на пальцях.

— Відпу… Я…

— Забери від нього свої руки.

Чонгук обернувся на чужий голос. Перед ним стояв зовсім крихітний омега з світло рожевим, довгим, нижче грудей, волоссям. Він був одягнений у якусь легку сорочку і явно не свого розміру штани. Хмурився.

— Чімін… Я… — Техьон підняв долоню, зупиняючи свого… Друга?

— Ще крок — і я зламаю йому шию, — Чонгука не цікавили ніякі погрози. Він бачив, що команда в нормі, що всі живі, відносно здорові, і від цього на душі стало трохи легше. Але Техьон… Хто ж він такий? Що він зробив? Це ж він, так? Всі проблеми з кораблем, розгублені після нічної пиятики альфи.

— Чон, відпусти його, — до них підійшов Намджун. Друг виглядав цілком нормально, хіба що дещо насторожено. І, дивина яка, чорт забирай, ця настороженість стосувалась самого Чонгука, а не незнайомих їм усім людей.

Капітан розімкнув пальці, дозволяючи Техьону опуститись на пісок і віддихатись. Омега потер шию, на кілька секунд прикрив очі.

— Хто ви такі?

Той омега, якого Техьон назвав Чіміном, знизив плечима.

— Сирени.

Сирени. Ха. Істоти з тих легенд, які так любили розповідати старі моряки молоді, коли ті тільки починали свій морський шлях.

— Ви мене вважаєте дурнем?

Чімін вже відкрив рот, але сказати нічого не встиг. Може, й на краще. Чонгук зараз не готовий був сприймати у свою сторону нічого такого.

Його руки торкнулись чужі пальці і він не втримався, відсахнувся. У темних очах Техьона розлилось щось надто схоже на біль. Він стиснув долоню у кулак і опустив його на пісок.

Чонгук переплів руки на грудях. Пальці кололо від бажання пригорнути омегу до себе. Стерти з його обличчя цей біль, ніби нічого між ними і не трапилось. Ніби під ногами все ще палуба улюбленого корабля…

Корабель.

— Ми справді сирени, — Техьон шепотів. Навколо всі застигли. І команда, і омеги. — Ми… Це довго розповідати.

— Чон, може ми… — Намджун підійшов до свого капітана, опустивши руку йому на плече.

— Я нікуди не спішу, — і друг покірно опустив голову. Чонгуку треба були відповіді. Він хотів знати.

— Сирени — це завжди омеги. Тільки омеги, — Техьон махнув головою, показуючи на всіх, хто тут зібрався. — Раз у три-чотири роки один з нас пливе на континент і знаходить підходящий корабель, де у більшій мірі тільки альфи. Ми… Я не знаю, як правильно це назвати, але… Шепочемо?

Чонгук нахмурився.

— Що це означає?

Техьон зітхнув.

— Ми вміємо вливати у свій голос силу, яка діє на альф. Таким чином вони… — омега запнувся, опустив очі на власні коліна. — Ви стаєте повністю підвладні нашим бажанням.

Чонгук дійсно не хотів, щоб йому від цих слів стало так боляче. Не хотів, щоб невідома тварюка почала стесувати свої кігті об його нутрощі, пускати кров, заповнюючи середину гидким розумінням.

То ті чари, про які він думав — правда?

То його просто… Заворожили? Зі сторони Техьона була тільки блядська вигода?

— Ми змушені це робити, щоб продовжувати рід. Чонгук, я не… — Техьон знову потягнувся до його рук, але сам себе зупинив. — Інакше ми б вимерли.

— Тобто ми тут в’язні? Для… — Чонгук стиснув перенісся, розуміючи абсурдність ситуації. — Для сексу? Серйозно?

Чімін тихо розсміявся. Намджун, чорт забирай, зробив те ж саме.

— Якого…

— Ми не будем нікого силувати. Я мав тільки привезти вас сюди. Далі — вибір. Хто захоче, може навіть залишитись. А якщо ні…

— Та хто у здоровому глузді захоче бути… Боже. Не знаю? Тілом для продовження роду якогось там чарівного виду? Що?

Техьон знітився.

— Тоді…

— Ну, я якби не проти.

Чонгук вражено знайшов серед цілого натовпу людей очі того, хто озвучив дану фразу. Хосок стояв поряд з невисоким омегою з зеленуватим волоссям. Друг знизив плечима.

— Ми прокинулись трохи раніше за тебе і вони нам вже все пояснили. Вони, — Сок вказав підборіддям на омег. — Можуть народжувати дитину лише один раз за все життя. І завжди живуть на цьому острові. І, якщо хтось з нас погодиться стати батьком… Ну, то ті зможуть сюди припливати. А я був би не проти мати нехай не дуже класичну, але сім’ю. Я хочу дитину, і чому б тоді не мати її отак? Знаючи, що тут мене будуть чекати? Вони кажуть, що деякі альфи справді сюди повертаються. Дехто навіть залишається. Не назавжди, бо ну, — Хосок тихо сміється. — Ми ж моряки, а? Вітряні душі, що потребують корабля і моря. Але на деякий час. Тому…

Декілька інших альф з команди підняли руки.

— І я теж не проти.

— І я б хотів. Вони такі гарнюні. Було б не погано мати таку ж чарівну дитину. І, ну, мати того, хто тебе чекатиме.

— Та якщо вони кожні три роки шукають нових альф, то нащо ви їм… — Чонгук взагалі нічого не розумів. Його злило абсолютно все. І він ніколи не признається, що найбільшу частину тієї чорноти забирає на себе Техьон. Техьон і ще десятки альф, яким він давав можливість побачити те, що бачив капітан.

— Ми… — Техьон відвернувся, ховаючи обличчя під бірюзовими пасмами. — Ми можемо бути тільки з одним альфою. Повністю моногамні.

І ці слова Чонгукові видались найболючішим у його житті ляпасом. Якщо оце правда…

У роті з’явився фантомний смак заліза, смак крові Техьона, які він спробував, поставивши йому чортову мітку.

Капітан опустився на пісок і прикрив долонями лице. Він не хотів зараз про це говорити. Не хотів і все, але не міг не.

— То ти… — Чонгук видихнув. — Ти від мене…

Техьон зашарівся. Це виглядало доволі дивно на фоні того, що він витворяв з Чонгуком наодинці, але тепло розливалось під шкірою. Гаряче, таке чисто егоїстичне тепло, притаманне представникам їхньої статті. Іншого Техьона бачив тільки він. Тільки він знав ту, другу, сторону. І якщо це все правда, тоді…

— Ні, я ще не у тому віці.

— Те, ти… — Чімін притулив дві долоні до чола. — З ним? Та ти…

— Потім, Чім, — голос омеги набрав гостроти і різкості. Чімін стиснув губи.

— Добре. Якщо ми відмовилось? — Чонгук опустив долоні і сперся ліктями об коліна. — Що тоді?

Техьон підняв голову і несміло заглянув у чужі очі. Альфа не був впевнений, що саме омега там розгледів, але його власні ледь помітно сяйнули бірюзою.

— Тоді можете продовжувати вашу подорож.

— На чому?

— На кораблі.

Чонгук зітхнув. Втрата власного судна ще донедавна була для нього чи не найбільшим горем у житті. А зараз? Серце тихо тріпотіло відповідь. Пріоритети помінялись.

— Він втонув.

Техьон сяйливо усміхнувся.

— То була ілюзія. Ваш корабель майже полагоджений і стоїть у гавані. Я покажу.

На березі запанувала тиша. Всі чекали.

Чонгук глянув на свою команду. Хлопці не виглядали засмученими. Глянув на друзів — Хосок все ще стояв біля того омеги, Намджун топтався поряд з самим капітаном і трохи ніяково посміхався.

Джин… Джин.

— Чекай. Джин, — Чонгук допитливо схилив голову до плеча. Розумів, що зараз почує у відповідь на власне запитання, але злості на таке рішення друга чомусь не знаходив. Та і що вже зробиш?

Маг склав руки на грудях, захищаючись.

— Він мені розповів і попросив допомогти. Я сумнівався. А потім… — Джин насмішкувато підморгнув. — Ну, я побачив тебе такого і… Чому б ні? Ми ж любимо пригоди, так?

Хосок розсміявся. Інші альфи підхопили цей сміх, абсолютно точно розуміючи, що саме маг мав на увазі. Побачити вічно серйозного, такого божевільного зі своїм морем капітана закоханим — чим не забава?

— Чон. Ну коли ще таке комусь з нас перепаде? Згоджуйся, — Намджун знову поклав долоню капітану на плече і м’яко стиснув.

— Я вже майже захотів тут залишитись, — підтримав його Хосок, киваючи на омегу поряд. Омега на це тільки фиркнув, але теж посміхнувся.

— Ми… — Чонгук перевів погляд на Техьона. У чужих очах тріпотіла крихітна, палаюча ясним сонцем надія. — Залишаємось.

**

Як то все має відбуватись, Чонгук знати не хотів. Сам особисто не збирався вибирати собі ніякого омегу, і дітей з ним мати теж не бажав. Йому вистачило одного.

В той перший день їм влаштували свято. Накормили, напоїли, запрошували танцювати. Познайомили з кількома альфами, які справді колись таким ж чином потрапили на цей острів і вирішили залишитись. Альфи історію підтвердили і, хоч Чонгук сумнівався у достовірності, йому хотілось вірити.

Наступного дня їх провели по острову, який особливо нічим не відрізнявся від звичайних тропічних. Ліс, скелі, кілька гаваней, серед яких була та, де пришвартували їхній корабель. Техьон не збрехав — судно було у відносно нормальному стані і Чонгук, власноруч все перевіривши, переконався, що вони справді зможуть відплисти звідси тоді, коли захочуть.

Хосок цілими днями пропадав з тим зеленоволосим омегою, Юнгі. Намджун вився поруч з Чіміном. Джин таскався по цілому острову у пошуках якихось рідкісних трав, і йому взагалі до всієї цієї вакханалії не було ніякого діла. Решта альф знайшли собі якісь заняття, і тільки троє з них стабільно ночували разом з Чонгуком на кораблі, очевидно не перейнявшись всіма чарівливими історіями.

Чонгук не знав, що йому робити. Трохи більше, як за тиждень, корабель був готовий до плавання. Хлопці попросили у нього ще хоча б кілька днів, аргументуючи це тим, що «ну, з першого ж разу не завжди виходить, треба закріпити».

Дурість страшна, але капітан дав добро. Нехай розважаються. Як би то не красиво звучало, але тут був фактично безкоштовний, хоч і корисливий, бордель.

Сам Чонгук продовжував сидіти на своєму кораблі, весь час відшуковуючи собі якесь заняття. Знав — якщо не буде займати чимось руки, точно зійде з розуму. В голові постійно вертілись слова Техьона про так звану моногамію. Йому справді було важко повірити у щось схоже. Невже цей омега так бездумно віддався йому, навіть не знаючи, чи побачить Чонгука коли небудь у майбутньому? Чому?

Капітан хотів би знати. І йому було б добре з Техьоном поговорити. Але…

Але.

Він… Боявся. Від своїх власних думок, від почуттів не відрікався — так просто їх не стреш. Але що тепер? Знову дозволити собі оце все? Знову піддатись?

Він пам’ятав, якою кригою вкрилось серце, варто було подумати про те, що омега загине. Пам’ятав, що, маючи під опікою цілий корабель і величезну команду, у найкритичніший момент думав зовсім не про них.

Так не має бути. Це не правильно. Що, якщо б то була справжня буря? Що, якщо б корабель справді затонув? Більшість людей, які зараз дійсно насолоджувались життям, могли б годувати риб десь на дні безжального моря. І Чонгук тільки себе вважав у цьому винним.

Якщо він проведе ще хоч трохи часу з Техьоном… Якщо дозволить собі до деталей запам’ятати чуже тіло, обличчя, чужий сміх і голос… Скільки часу знадобиться, щоб це все забути? Скільки сил доведеться прикладати, щоб думки хоч трохи розбавились буденними клопотами?

Ні. Він, чорт забирай, не міг таке зробити. Не міг і…

— Ей, — на камінь біля нього опустився Намджун. Друг зібрав жменьку дрібних ракушок і бездумно кидав їх у воду. — Я не хочу лізти…

— Не лізь.

Намджун зітхнув.

— Гук, ти розумієш, що він тобі віддав? Розумієш всі масштаби?

Чонгук вигнув брови.

— Хіба я просив?

Джун похитав головою.

— Не просив. Але був зовсім не проти. Якби він не виявився тим, ким виявився, ти б знайшов можливість залишити його на кораблі. Я не правий?

Чонгук згорбив плечі. Як… Він ж навіть сам собі боявся у цьому признатись. Боявся подумати, як міг би благати Техьона залишитись. А він би благав, Намджун правий. Він би на колінах повзав, бо…

Бо закохався, як найбільший у світі дурень.

— Ми можемо сюди припливати. Думаю, ніхто не буде проти. Глянь на них, — Намджун кивнув головою у сторону кількох пар, що сиділи на березі і про щось говорили. — Вони щасливі. Це той самий шанс на мрію, яка, як би ти зараз не заперечував, у всіх нас була. Мати тих, хто завжди буде чекати. Мати своє місце. Мати…

— Дім. Я знаю, Джун. Знаю…

Намджун піднявся, похлопав себе по штанах, витираючи вологі руки.

— То не дурій. Дай собі на це шанс. Ти не станеш гіршим капітаном. Тебе ніхто ні до чого не змушує. Просто дай собі цей шанс.

Чонгук стиснув губи. Кроки друга стихли і він до самого заходу сонця сидів на тих каменях, розглядаючи власний корабель.

Шанс. Потрібен йому той шанс?

Розум підштовхував до адекватного «ні», а серце… А серце належало вже зовсім не йому.

Техьон вперше з їхнього прибуття підійшов до капітана наступної ночі. Чонгук сидів на березі і бездумно пересипав з долоні на долоню пісок. Почув чужі кроки ще здалека, але не обернувся. І без того знав, хто прийшов. Його затопило знайомим запахом.

Що ж, хоч у чомусь він був правий. Техьон дійсно є частинкою самого моря.

Омега опустився поруч, підтягнув коліна до грудей.

Мовчав.

— Що буде з тими, хто не погодився на… — Чонгук махнув рукою, не бажаючи вдаватись у подробиці.

— Вони забудуть.

Альфа тихо видихнув. Забудуть. Він, виходить, теж. Забуде усе це… Очі, ніс, родимку на носі. Губи, руки, сміх. Звук голосу. Не треба буде ділити себе на частини, не треба буде обирати. Це… Чудово?

Жахливо.

— Я теж?

Техьон кілька секунд мовчав.

— Ні.

— Чому?

— Я не можу тобі нічого нашепотіти.

Чонгук хотів спитати, чому. Але…

— А ти намагався?

Техьон завовтузився.

— У нашу першу зустріч. Просто спробував, щоб зрозуміти. Я ще тоді не…

Чонгук не хотів чути. Не хотів знати, що там він «не», бо те, що мозок сам додумав, змусить його зробити геть необдумані речі. Ті, які дико хотілось, але які були очевидно неправильними.

— Подіяло?

— Тільки тоді, вперше.

Чонгук нахмурився. Наважився повернутись, глянути на чужий профіль. За кілька днів він і забув, наскільки Техьон був чарівним. Наскільки неймовірними були його риси обличчя, наскільки делікатними — руки.

Боги, дайте ж йому сил. Відпустити.

А в голові тихе «ти ж не відпустиш?». Що він мав на увазі? Що хотів?

— А потім?

Техьон повернув голову у його сторону, поклав її собі на коліна.

— Пам’ятаєш, я питав, чи є у команді хтось закоханий?

Капітан кивнув.

— Наш… Шепіт, чи пісню, не знаю, як правильніше, закохані не чують.

У нього почав боліти живіт. І груди. І голова, пальці, кістки, серце. Все відразу. Це…

Чонгук до кінця не хотів остаточно признавати своєї слабкості у лиці цього омеги. Думав, що помилився, що просто вперше таке взагалі, тому не до кінця розумів.

— Я намагався ще один раз. З тобою, — Техьон продовжував. Не знав, що ламає його. Не знав, що фактично відбирає вибір.

— Тоді, коли ти побачив ту ранку в мене на нозі. Вона була від луски. Ми не можемо довго бути на суші, тоді шкіра…

— І?

— Що і?

— Вийшло?

Техьон слабко посміхнувся. Облизав губи, міцніше стиснув долонями власні передпліччя.

— Ти нічого не почув.

Чонгук відчув, що йому бракне повітря. Відчув, що дихати стає надто важко.

— У кого я закоханий?

Щось замерехтіло у чужих очах.

— У море.

Капітан ковтнув густу слину. У море. Так, він відчайдушно закоханий у море, Техьон не помилився. Тільки де то його море?

О, він чудово знає.

— Чекай… Луска? — вхопився за перше, що трапилось. Техьон розгублено кліпнув.

— О, ти ще не бачив, — підняв голову, випрямився. — Показати?

Що він там ще не бачив, Чонгук не знав. Але, зрештою, чого відмовлятись?

Кивнув.

Техьон піднявся. Пройшов кілька кроків уперед, стопами занурюючись під воду. Повернувся до капітана обличчям.

— Тільки не бійся.

Омега швиденько стягнув одяг і одному дияволу відомо, скільки зусиль знадобилось Чонгуку, щоб у цей момент дивитись на його обличчя.

Він хотів це тіло.

Він, чорт забирай, хотів цього омегу.

Собі.

Навічно.

«Дай собі цей шанс».

— Дивись, — і знову наче вітер. Техьон заходив у воду, дивлячись прямо на Чонгука. Капітан привідкрив рот.

Диявол. Його. Побери.

Темні очі почали заповнюватись молочною білизною. Краї райдужки вже бачено раніше –бірюзою. Між кучерями вились пасма сяючої сині. Шкіра…

Боги. На голій шкірі де не де проступали перламутрові лусочки. Техьон мовчки повернувся, дозволяючи розгледіти свою спину. На місці хребта гострики шпилями сяяв сріблястий гребінь. Омега кілька секунд постояв, а потім зробив крок уперед і зник у водяній темряві.

Чонгук у цю мить міг думати лише про те, що Техьон йому очевидно бреше. На нього ці його нашіптування діяли у рази сильніше, ніж на інших.

«Ти просто такий закоханий, йолопе».

І… Що ж. Здається, сил боротись капітан більше немає. Неможливо виграти у стихії.

Тому шансом він скористається.

Техьон винирнув біля самого берега через кілька хвилин. Лусочки пропали, волосся ледь помітно світилось. Тільки очі все ще так само разюче лились бірюзою.

Омега зачесав волосся назад, схилив голову до плеча.

— Страшно?

— Ти мене зваблюєш?

Техьон прикрив очі і тихо розсміявся. Його плечі опустились, розслабившись.

Боявся. Він боявся, що Чонгука таке може налякати. А Чонгук бачив лише його шию і свою на ній мітку. Бачив тільки те, що його. А ділитись він не має ніякого бажання.

— Виходить?

Чонгук піднявся і стягнув через голову сорочку. Штани полетіли слідом і альфа зайшов у воду, миттєво виловлюючи омегу у свої обійми.

Боги, він так скучав.

— Чого ти відразу не потягнув нас сюди? Для чого стільки часу потратив? — Чонгук сховав обличчя у чужому мокрому волоссі. Техьон обійняв його за шию, обплів ногами. Таке вже було, та тоді розум застилало бажання. А зараз… Зараз тільки безмежна ніжність. Безмежне тепло.

— Мені сподобалась ваша їжа, — Техьон розсміявся, погладжуючи чонгукову шию. — І капітан теж такий нічого.

Чонгук хмикнув, пригорнувши його ще ближче.

Прикрив очі. Наважувався.

— Пам’ятаєш, ти хотів місце у моєму серці?

Техьон застиг.

— Моє серце… — Чонгук лагідно пробігся пальцями по лінії хребта, де ще недавно були такі дивовижні шпилі. — Вкрало море.

— Взамін нічого не віддало? — Техьон залишив на його шиї легкий цілунок і відхилився, заглядаючи прямо у вічі.

— Сказало, що я його зачарував, — Чонгук обхопив пальцями гостре підборіддя і притулився губами до кутика чужих. — І віддало мені своє.

Техьон поцілував його сам. Так акуратно, так ніжно, ніби вперше. Капітан відчув на губах солодкаву сіль.

— Хіба такі романтики бувають капітанами? — омега сховав обличчя на чужому плечі, мертво вчепившись у чонгукові плечі.

— Капітанами бувають тільки романтики.

***

Вони залишились майже на три місяці. Чонгук знайшов у собі сміливість признати, що це були найщасливіші дні його життя. Техьон водив його по острову, показував їхні скарби. Знайомив з тамтешніми мешканцями, дарував найсолодші поцілунки. Вони багато говорили, багато обіймались. Ще більше кохались і цілувались. Не могли насититись один одним. Не могли відірватись.

Та прощатись все одно довелось.

Проводжати вже не повну команду прийшли всім островом. Намджун, наперед взявши обіцянку, що по нього повернуться, вирішив залишитись з тепер уже вагітним Чіміном на цілий рік. Хосок зі своїм Юнгі теж хотів, але той виштовхав його на човен і сказав, що хоче хоч трохи скучити. Рішення залишитись прийняли ще шестеро альф.

Чонгук не хотів розлучатись зі своїми товаришами. Але спостерігаючи за їхніми сяючими очима, відмовити не зміг.

З Техьоном він тримався. Справді тримався, не даючи поганим думкам жодного шансу. Він повернеться, обов’язково повернеться.

Омега горнувся до нього і тільки шумно дихав. Чонгук гладив його волосся і намагався до найкрихітніших дрібниць запам’ятати чужий запах. Йому було гірко. Гірко, сумно, важко, але у грудях все одно жевріло тепло. Йому пообіцяли дочекатись. І хто зна, чи не захоче він наступного разу залишитись тут назавжди. Хто зна.

До корабля пливли трьома човнами. Чонгук на свій нікого з хлопців не брав, бо омеги назбирали їм цілу купу провіанту і треба було то все якось доправити. Він погладив Техьона по щоці і легенько поцілував вже і без цього заціловані губи.

— Бережи моє серце, добре?

Техьон скривився. Бірюза в очах почала розпливатись. Чонгук не міг на це дивитись.

Він знову обійняв омегу, міцно заплющивши очі. Ох, що ж цей морський з ним зробив… Як тепер відпустити?

Техьон відпустив сам. Зробив крок назад, стер долонею сльози.

— Тобі час.

Чонгук кивнув. Ще раз оглянув свою сирену. Кивнув решті омег.

Розвернувся і більше не дивився. Просто не міг. Знав — ще хоч раз гляне у ті очі, відплисти не зможе.

Майже біля самого корабля човен хитнуло. Чонгук обернувся, оглядаючи порожній берег.

— Капітане, довезеш мене до Арле?

Чонгук відчув, як у грудях на одну мить завмерло серце. Щоб через кілька секунд забитись утричі швидше.

Техьон спирався на бортик човна, поклавши підборіддя на складені долоні.

— П’ять перламутрових перлин.

— Що ти робиш? — капітан недовірливо косився на чуже обличчя. Він ж вже попрощався, він ж змирився. Як так?

— А на край світу попливемо? — омега наче не чув питання. Тільки посміхався і сяяв своїми цими неможливими очима.

— Техьон.

— Мені тебе море шепотіло. Як я можу його не послухати?

Чонгук перегнувся через край човна і його обвили мокрі руки.

— А камзол свій позичиш? Я голий.

Чонгук тихо розсміявся, підтягуючи легке тіло вгору. Техьон миттєво вмостився на його колінах, обхопивши всіма кінцівками.

— У мене тільки сорочка.

Омега щасливо розсміявся.

— Що за капітан без власного камзолу?

— Твій?

— Мій.