2.
від дикий люпинПерший день навчання в новій школі ще не почався, а обличчя Сієри вже було невдоволеним. Не те що їй все не подобалось, та безсонна ніч, не могла подарувати їй ранкове щастя.
Велика зала потихеньку наповнювалася учнями, що брели невеликими групками на сніданок.
Тости та чорна кава – кращий сніданок. Ще якщо є книга з собою то це ідеально.
Та от цієї деталі саме не вистачало. Дивно, але ще вчора вона йшла з нею до вітальні.. о, ні книга певно залишилась на тому диванчику.
-Чорт! – тихо вилаялася Сієра
Вирішивши все таки спочатку поснідати, вона перекинула ногу через лаву і взяла до рук філіжанку.
Мантії шурхотіли по підлозі, за столом Грфіндору збиралося все більше учнів. Першокурсники радісно забігали на сніданок, бо ще не розуміли що чекає на них в майбутньому, коли в них не вистачатиме сил розплющити очі. До початку занять ще був час, якого б вистачило на повернення в вежу.
Сієра вже ледь не повитягувала все наповнення дивану, та от книги там всеодно не знайшла. Зиркнувши на годинник, який натякав що часу обмаль, дівчина кинула це заняття.
Спускаючись до підвалів доводилося примружувати очі, та сильніше натягувати мантію. Здавалося, що всім було начхати чи захворіють діти на цих уроках. Було трохи страшно запізнюватися на перший же урок, та нічого вже не вдієш. Сієра легенько шарпнула дверима та ковзнула всередину. Здавалося всі позасинали та тільки но дівчина озирнулася, щоб знайти собі місце з-за столу вигулькнув професор.
– Так, так. Це ти з Шармбатону? Чому ви дозволяєте собі запізнення!
– Вибачте, пане, це не повториться.
– Сядь вже
Сієра вмостилася за останнній ряд, що майже пустував. Дівчина намагалася прислухатися до лекції, та все-таки більше літала в своїх думках. Її увагу привернули знову ж ті руді голови, що невпинно про щось шепотіли.
Снейп шикнув на них, проте це їх не зупинило, тому наступне зауваження було:
– Негайно забирайтеся з класу! -голос звучав настільки переконливо, що аж вуха позакладало.
Нашвидкуруч згрібши, ще досі закриті, книжки з столу хлопці швидко сунулись до дверей. Проходивши повз мого столу, один з них шаркнув в сумку рукою, та придвинув мою книжку. Яке було моє здивування, хоча тепер це пояснювало, чому я не могла знайти її сама.
– Не губи – шепнув брат, нахилившись до мене, і вони зникли за дверима.
Я ще декілька секунд я приходила в себе. Лише покліпавши очима, я збагнула, що тримаю в руці свою, цілу-цілісеньку книжку. Я сунула її до сумки, а то ще не вистачало загубити її тут. Тоді б мені слід попрощатися з нею.
Вечір першого дня видався теплішим, ніж ранок. Сієра вигулькнула на вулицю, на простирадлах сиділи пуфендуйки, а менші діти з другого, а може й першого курсу бігли, наздоганяючи одне одного. Осінь вже повністю окутувала землю. Листя ставало все жовтішим, дерева тьмяніли і більше не приваблювали своїми пахощами. Хоча, ні, вони пахли, але по-іншому, не так як літом, чи весною. Це був запах саме ранньої осіні. Краще й не придумаєш.
Сієра з радістю б проводила тут дні, якщо тільки не потрібно було ходити на заняття, а потім ще й робити домашні завдання.
Озеро, що розкинулось не далеко від лісу приваблювало своїм блискітом. Легкий вітер роздував хвилі на його поверхні, та холоду не відчувалося.
Волосся роздмухувалось на всі боки, приборкавши його руками, дівчина сіла прямо на землю. Витягнувши ноги вона ніяк не могла знайти їм зручну позу, та забувши про незруності її рука дістала книгу. Насолодитися теплим вечором ніхто не міг завадити, хоч її життя було під загрозою.
Дякуючи батькам, Сієра виросла в дуже спокійній обстановці. Все дитинство її берегли, та відтягували від будь-яких пакостей. Соід зазначити, батьки не були чарівниками, проте її дідусь з бабусею та дядько являлися представниками цієї верстви. Дівчина часто навідувалася до них, та не з самого малечку вона дізналася про свою незвичайність. Особливо мама дуже боялася, щоб сієрині вміння проявилися серед однолітків, тому як ви можете зрозуміти коло друзів було ніяким. І лише вступивши до Шармбатону у дівчини налагодилось життя, ні воно не стало ідеальним та досконалим, проте воно було набагато краще минулого.
Та от знову, через 4 роки в неї нема нікого.
Винирнувши з болючих спогадів хотілося лише піднести цигарку до рота. Та на диво, навіть їх вона забула в кімнаті. Хоча розсіяність в Сієри це вже не диво, могла ж вона хоч потурбуватися про свої бажання.
Невзмозі далі копирсатися в голові дівчина смикнула за книгу, яку вже немов поглинула трава. Тільки но вона загорнула її, вітер підкинув до верху папірець, шо якось потрапив під обкладинку. Сієра легким помахом руки зловила його і яким було здивування, коли вона побачила на ньому…нічого. Так, це був абсолютно пусти клаптик паперу. Загадкою залишається те, як він опинився в неї, бо до цього вона лише двічі розгортала її (вперше щоб прочитати анотацію, що було для неї незвичним), от чорт.
Можливо читала її тільки вона, та в руках книгу тримали ще двоє, не менш дивних хлопця. Зваживши їхні можливості та зацікавленості, що вона побачила за один день, не було й слова що це звичайний папір.
Звичайного “Люмос” виявилось достатньо. На папері все чіткіше проявлялися слова:
《Приходь до вітальні опівночі
p.s. не бійся нас》
Обирати хто б це міг написати Сієрі не доводилось, адже за два дні, що вона тут, говорила вона лише з Візлі.
Вони не лякали її, та все ж їх було двоє.
Дочекавшись заходу сонця дівчина подалася назад до кімнати. Ще сильніше їй хотілося випалити цигарку. Сусідки по кімнаті допізна не поверталися, а паління для неї несло особливий ритуал. Ніколи Сієра не дозволяла робити це собі при інших, та й не любила коли інші роблять це при ній. Якщо ти вже почав вбивати себе з середини, хоч і повільно, то не перешкоджай життю близьких тобі людей.
Друга цигарка розстанула в попільничці, яку колись вона отримала в подарунок від Мішель, подруга не розділяла цього, та й не могла заборонити.
Ще досі Сієра не вирішила чи варто йти на цю “зустріч”. З одного боку не могла ж вона показати себе як боягузку, що боїться власної тіні, а з іншого що з того як вона відхилить запрошення.
– Привіт? – довелося покласти свою гордість до кишені, та лише прихопити її з собою про всяк випадок.
– Ми вже думали ти не прийдеш, сідай, – один з них вказав на пусте місце на дивані, та, здається, кишеня не докінця стримувала її, тож дівчина сіла в крісло поруч.
– Як знаєш, та можеш все-таки відноситися до нас з братом вільніше, – він штурхонув ліктем в бік свого близнюка – Фред, скажи їй.
– А що.. так, Сієро, не треба сторонитися нас, ми ж не зкривдимо тебе, про це навіть йшлося в записці.
Обидва захихотіли, немов це був найсмішніший жарт, що можна було придумати.
– Нащо ви взагалі мене кликали? Хотіли посміятися, то для цього не обов’язково мати перед собою цей об’єкт насмішок. Зробили б це й без моєї присутності.
– Про що ти взагалі? З якої причини ми маємо жартувати з тебе?
– І справді, нам звичайно лише дай привід, але ми не жартували з тебе.
– Послухай, Сієро, те що ми сміємося, це наше постійне життя, не спиймай це в образу.
– Я.. так.. можливо, напевно ви праві.
– То он що
– Про що ти? – близнюк, що сидів ближче до мене з непорозумінням зиркнув на брата, та по очам не зміг прочитати його думки.
– Нічого. То як тобі ще досі потрібні друзі?
– Ви пропонуєте доужити з вами?
– Так, ми саме це й пропонували, та й пропонуємо досі. – вони знову перезирнулися. В цьому було щось магічне, ніби в очах один одного вони знаходили відповіді і їм не треба було вимовляти нізвуку.
– Можливо я не проти. – коротка, леді помітна усмішка, смикнулась на моїх вустах. Ще тоді я не здогадувалася що це було найправильніше рішення, може й за все моє життя.
– Тож, я Фред
– Джордж
– Як звуть вас, незнайомка?
– Я Сієра
Так, всі люди різні, але в цю мить думки трьох друзів були однаковими, а їхні обличчя сяяли незгасаючими усмішками.
0 Коментарів