2

– Ні, вибачте, міс.

– Ні? Але ви єдиний хто знає куди міг поїхати Річард. Просто скажіть, будь ласка!

Після від’їзду Річарда пройшло 2 дні, а я ніяк не могла знайти його адресу проживання: ні вулицю, ні навіть місто. Сьогодні до мене дійшло що був у його оточенні чоловік, якому він міг довірити всі свої секрети. Цим чоловіком був Володимир Сергійович – садовник сім’ї Вінських. Він працює на них ще з самого народження Річарда. Юному хлопцеві завжди подобалось спостерігати за роботою старого, часто навіть сам брався йому допомагати(насправді це відбувалось частіше, ніж всі думають); він любить квіти та знає майже всі, які цвітуть в їх саду. Йому подобалося розповісти мені про них: котрі мають найбільш виражений аромат, котрі люблять сонце, а котрі, навпаки – бути в тіні.
І взагалі вольолюбність – його головна риса характеру.

Сам він любить порівнював себе із гвоздикою – символом свободи, витонченості та честі. Я б не сказала що вона його улюблена, але її опис чимось, трохи, навіть схожий на нього. Мені він завжди прирівнював лілію. По його словам ця квітка асоціюється з жіночою досконалістю, чистою душею, коштовністю та надійністю. Я була для нього нею. Поки не взялась та не з’явилась ця дівка. І тепер, Бог знає, де він і чи все в нього добре.

Чоловік що стояв перед мною, спершись на лопатку, витирав піт з лоба.

– Вибач дитино, – звернувся він до мене. – Але я йому пообіцяв нікому не говорити. Ти ж і сама знаєш який він.

– Тепер мені здається, що я взагалі про нього нічого не знаю. Чому він так вирішив зробити? До кого та куди пішов? З одного боку ми наче були близькі з ним, але з іншого – наче ні.

– Ех, діти, діти. – видохнувши він підійшов ближче до мене. – Але не кажи йому що це ти від мене дізналась. Ти мені подобаєшся тому я скажу.

– Даю вам своє слово.

– Взагалі-то він не від’їжджав досить далеко, зараз Річард в сосідньому місті. Живе десь на околиці, знімає двохкімтну квартиру разом з Анною.

– Ким? – перебила я його. – Це та жінка до якої він втік, так?

– Так. Ось, тримай адресу житлового будинку. – і написав на папері адресу. – Але попереджаю: не роби дурниць. Я знаю тебе достатньо, тому й попереджаю.

– Так, так, звичайно. Дайте папірець.

Володимир передав жовтий папір на якому широким та неакуратно почерком була написана адреса.

Подякувавши та направившись в сторону свого авто блакитного кольору.

“Так, у мене майже так ж сама машина як і у Річарда. Просто цей колір нагадує мені його прекрасні небесно-блакитні очі.”

Сівши за переднє сидіння, навіть не попрощавшись із Вінським старшим, я поїхала за написаною адресою.

***

Хто взагалі будував такі жахливі дороги? Майже перед ціллю мій навігатор здох, а мені, як людині якій важко орієнтуватись в просторі, це точно не на руку. Вирішивши залишити машину тут, я пішла на пошуки людей, які б змогли допомогти мені. На щастя, хоч містечко й маленьке, але жителів достатньо. Поруч проходив чоловік, з виду років 23, та з досить довгим темним волоссям. Я підійшла до нього та стала його розпитувати.

– Вибачте, ви не могли б мені допомогти знайти будинок вказаний на листку? – і передала його йому.

Пробігшись карими очима по паперу, він, піднявши одну брову догори, спитав:

– А тобі навіщо? – з усмішкою спитав той, перевівши погляд з папірця на мене.

“Боже а тобі не все одно? І чому ти звертаєшся до мене на ти?”

– Шукаю одну людину що проживає там.

– Це ось цей будинок. – обернувшись, пальцем показав на будинок позаду нас.

Це був п’ятиповерховий житловий будинок у не найжахливішому стані, але ремонту потребував. Перед будівлею були насаджені клумби з квітами, а навпроти була дитяча площадка. Скоріше всього дітей живе туй не багато, тому що там було тільки п’ятеро дітлахів.

По-сусідству були кілька десятків таких самих п’ятиповерхівки і всі вони мали одинаково жалюгідний вигляд.

“І чому Річард проміняв свій шикарний особняк на це? Невже заради тієї дівки Анни. Грр”.

Переставши роздивлятись все навкруги, вирішила подякувати.

“Не хочу більше поряд з ним знаходитись”.

– Дякую вам за допомогу.

– А я можу спитати твій номер телефону?

“Це що таке? Він хоче зі мною познайомитись?”

– Вибачте, але незнайомим людям свій номер я не даю. – ввічливо відповіла я нахабі.

– Мене звати Міша, а вас? – він протягнув руку для того щоб і я йому представилася.

“Уже перейшов на Ви?”

– Вибач, Міша, але у мене невідкладні справи. Мені вже час. Бувай.

Обійшовши його, давши зрозуміти що йому нічого не світить, я пішла до входу. А він, подивившись мені в слід, просто продовжив свій шлях по вулиці, напевно, по своїх справах.

Зайшовши в під’їзд п’ятиповерхівки, я почала шукати потрібну квартиру. Знайти її вдалось легко – це був 3 поверх, 12 номер. Дзвінок стояв ліворуч від дверей, я натиснула на нього. Нуль реакції.

“Може не почули?”

Натиснула ще раз, але двері ніхто не відкрив. Я вже розчарувалась, як тут до мене підійшла жіночка, старших років, і почала розпитувати кого я глядаю.

Описавши їй Річарда, вона тільки зсунула плечі та похитала головою. Як виявилось, вона здає квартиру 13, що навпроти його, а про жильців нічого не знає. Я їй подякувала та спустилась на вулицю.

“Цікаво, якщо я йому тепер подзвоню, він відповість?”

З легкістю знайшовши його номер в телефоні почулись гудки. Всі ці 2 дні я дзвонила йому, але Річард завжди скидав мій дзвінок. Яким подивом було для мене почути по ту сторону телефону його знайомий, такий рідний голос, по якому я встигла заскучати.

– Кейт? Чому ти продовжуєш мені надзвонювати? Я вже говорив щоб ти полишила мене.

– Вибач, Річарде, не можу. Я не можу просто взяти і забути все те, що між нами було. Я скучаю, дуже сильно. Будь ласка, прошу тебе, не скидай коли я тобі дзвоню. Якщо погодишся я не буду надокучати своїми дзвінками.

– Добре, добре. Але тепер я не можу говорити, трохи зайнятий. Давай завтра, я сам наберу тебе.

– Звісно, дякую.

– Милий, ти ще довго там? – почула я по ту сторону трубки. Мене почало потрясувати та мурашки пробігли по руках.

“”Милий”, так вона його називає? Йому так подобається?”

Я, трясущимися руками, стиснула телефон сильніше. Від натиску заболіли пальці. Він був зараз з нею, з тією самою Анною. Я не хотіла більше нічого чути і просто скинула.

Можливо, десь в глибині душі, я лелеяла надію, що все сказане хлопцем – було не правдою. Хотілось думати, що він зробив це на злість батьку. Але десь там же я розуміла що це не так. Я присіла послідню сходинку і перші сльози пробились на зовні.

“І що це було? Сама подзвонила, ще й не договоривши – відключилась?” – подумалось Річарду.

– Іду, Ань.

Не знала що тепер краще робити: дочекатись доки він прийде з нею, чи взяти та поїхати. Але для чого тоді мені прийшлось добиратись аж сюди? Щоб взяти та піти? Ні, точно ні. Але й залишитись я не можу, поки бачити його не хочу. Недалеко я побачила жінку, ту саму, яка здає квартиру навпроти Річардової. Ідея сама прийшла мені в голову.

Ось я стою біля неє, а вже за секунду в тій самій квартирі. На вигляд вона, звісно, не мій розкішний дім, і площадь не велика, але на декілька днів думаю досить. Чомусь тоді я думала саме так. Тепер я буду прям під боком у Річарда і знати йому про це поки не треба. Потім придумаю щось.