2.2

РАНОК

~ Прокинувшись, я відчула тепле дихання на своїй шиї. Обережно розвернувшись, я побачила, що БАН ЧАН ЛЕЖАВ БІЛЯ МЕНЕ ТА ОБІЙМАВ МЕНЕ. Я так налякалася, що аж відстрибнула, але не розрахувала сили і полетіла прямо на підлогу. Найменше, що мені хотілось зараз — це розбудити Чанні. Посидівши дві хвилини, я подумала, що мені це вдалось, але…~

• Т/І, ти в порядку? Т/І? ТИ ДЕ?- сонним голосом сказав Чан, протерши свої очі від сну він зібрався на пошуки об’єкту, причиною якого була його схвильованість.

~Я просто мовчала, але коли він побачив мене на підлозі, я не змогла стримати свій сміх. Його волосся було схоже на кульбабу, це так смішно виглядало…

Я сміялась в весь голос доки не зрозуміла, що мене підняли, кинули на ліжко і почали лоскотати. Я залилась ще голоснішим сміхом.~

• ХВХАХАХАХ, СТОП, ЗУПИНИСЬ, БУДЬ ЛАСКА.- крізь сміх проговорила я. І хлопець зупинився та впав поруч на ліжко.
• Чому ти сміялась?- звичайним голосом запитав Чан.
• Твоє волосся, воно таке смішне зранку, а твоє лице добило мене.- зпосмішкою говорила я, дивлячись прямо йому в очі.
• Ти готова поговорити, що до вчорашнього?- різко викинув Чан. Посмішка з обличчя дівчини різко спала та змінилась на жах в очах.
• Я не знаю…- тихо промовила Т/і.- Мені складно про це говорити, але я відповім тобі на одне запитання.
• Хм, чому після того як я обробив тобі рани та спитав чи десь болить, ти показала на серце? – схвильований погляд, але серйозний голос.
• Ха, а ти знав, що запитати… Як тобі відомо ми з Мінхо були друзями з дитинства, ми оберігали одне одного, наші батьки були щасливі, що ми здружилися. Але його відношення до мене змінилось, коли ми перейшли в середню школу. Яка причина його побоїв та ненависті? Я не знаю. Я б дуже хотіла з ним поговорити про це та поставити все на свої місця, а раптом ми зможемо повернути нашу дружбу?…- сумним голосом роздумувала дівчина.

~Хлопець без слів обняв дівчину, вони так пролежали хвилин 15. Поки хлопець не підвівся, потягнувши за руку дівчину і вони попрямували до кухні.~

• Що будеш їсти на сніданок?- запитав Чан з милою посмішкою.
• Я б з’їла вафлі з морозивом.- посміхнувшись в відповідь сказала я.
• Ого, зараз пошукаю морозиво, ти можеш поки сходити в душ.- зосереджено протараторив Чанні, відвернувшись до холодильника.

~ Я пішла в душ, я стояла під гарячою водою хвилин 20 і думала, чому Мінхо так почав ставитись до мене? Я пробувала знайти причину, але намарно. На мене нахлинула хвиля сліз, стримувати я вже їх не могла, тому проплакавши під водою ще кілька хвилин, нарешті я виключила воду та вийшла з душу. Подивившись на себе в дзеркало, ознак того, що я плакала я не знайшла. Але Чан здогадається, я надто добре його знаю.~

• Мм, запах моїх улюблених вафель. – Спускаючись сходами сказала я.

Чан посміхався, але як тільки він мене побачив посмішка сповзла з його обличчя.

Я вже була готова відповідати на запитання чому я плакала, але Чанні нічого не питав, тому я мовчки сіла за стіл. Хлопець поставив перед мною тарілку та пробурмучав – “Смачного”. Я спробувала, вафлі справді були ЧУДОВІ. Після сніданку я подякувала Чанові та побігла нагору, щоб зібратись в школу. Чан живе один, два роки тому його батьки купили будинок за містом, бо хотіли відпочити від забрудненого повітря та просто побути одне з одним на самоті. В нас доволі хороші взаємини, вони інколи жартома називають мене невісткою, з чого ми всі разом сміємось, але в кінці я завжди додаю фразу “Ми лише друзі”. Вони виховали чудового турботливого сина, я їм за це дуже вдячна.

• Т/І, СКІЛЬКИ МОЖНА ЗБИРАТИСЬ, ТИ В ШКОЛУ ЧИ НА ПОДІУМ ЗІБРАЛАСЬ?- кричить Чан своїм чарівним голосом з першого поверху. Мені ніяк не вдавалось защіпити свій ланцюжок, тому я побігла на перший поверх вже зібрана, але тут я шпортаюсь на останній сходинці.. Я була готова вже ітак побите тіло повалити на землю, але я не впала. Мене зловили? Так, це був Чанні.
• А-А, ДЯКУЮ, а то б я забилась.- віддихуючись відповіла я.
• Йо, яка ти незграба, ти чому так довго?- ставлячи мене на ноги питає Чан.
• Я вже була зібрана, але я не могла зачепити ланцюжок, допоможеш?- для кращого ефекту я посміхнулась.
• Так, давай сюди. – його теплі руки торкались моєї шиї, це так незвично та водночас приємно, мурашки по шкірі. – Все, ходімо, а то запізнимось. – хлопець взяв мене за руку і ми рушили до машини.

~ Коли ми приїхали до школи я мала надію ні з ким не зустрітись, тому попросила Чанні мене провести до класу. Відкривши двері в клас, я оніміла…