2

Посмішка на його вустах така нечаста гостя, що Калім відстежує кожну її появу. Його сміх в останнє звучав ще в дитинстві, тому досі віддається у снах, плекаючи надію знову почути в реальності. Його очі темні та глибокі, ніби сама нічна небесна безодня і Калім готовий все віддати за те, щоб дивитися у них ще декілька зайвих секунд.

Калім завжди розумів надзвичайність помічника. І питання чому інші цього не помічають не полишає голови ні на день. Калім готовий возвеличувати його до кінця свого життя, при кожній нагоді показувати, який Джаміль дивовижний. Калім справді любить його, адже вони найкращі друзі.

Останнім часом Асім постійно втомлений і робить дивні рішення, але сама присутність Джаміля поряд заспокоює. Туман в голові схожий на магічний та Калім би мав зрозуміти, що до чого, але без сумнівів обертається на оклик та задивляється у гранітно-чорні очі, тому що відвести погляд від них неможливо (не хочеться). Останнім староста бачить усмішку на вустах помічника і в серці теплішає. Усе варто цієї нагороди.

Калім не може дивитися на Джаміля у відчаї, не може слухати як тремтить його голос. Калім готовий на все, аби виправити свої помилки й повернути посмішку на це обличчя. Хочеться знову тримати теплі, ніби сонячне проміння, пальці. Хочеться обійняти широкі плечі та запустити пальці у довге волосся, просто щоб відчути, що Джаміль поруч, живий.

Його посмішка вже не та, що у дитинстві — хитра та на диво холодна. Але вона все ще змушує й без того гаряче серце битися в рази швидше. Його сміх зовсім тихий, але Калім вслухається до кожного коливання голосу та зберігає в пам’яті, ніби важливу формулу з алхімії, його особисту формулу щастя. Його очі не просто чорна безодня, а ціле зоряне небо з відблисками нових сподівань і староста понад усе бажає, аби ці небеса ще хоч раз поглянули на нього без відрази.

Калім справді закоханий. Але Джаміль занадто ненавидить його, аби прийняти ці почуття.