2. Як я зустрів вашого батька

Альтернативний вимір. Кишеньковий всесвіт. Щось пов’язане з квантом, що б це не значило.

Тисячі теорій про те, що відбувалося, роїлися в Соніковій голові, кожна наступна абсурдніше за попередню. Його вели, мов тваринку, по сходах підземелля вгору; оточення – лише гола цегла, освітлена факелами, що нагадувало середньовічний замок. Подорож часом? Надто реалістично, щоб це був сон…

Позаду Сонік почув, як своєрідне ехо від ковзанів Шедова розливалося по стінах, і спробував знайти у цьому заспокоєння. Ковзанам ніде взятися у цьому чудернацькому середньовічному світі. Шедов був тією крихтою реальності, за яку Сонік міг ухватитися. Хоча думка про те, щоби бути прив’язаним до когось і отримувати підтримку – особливо від Шедова – була аж занадто дивною.

Сонік ковтнув, і нашийник став іще відчутніше. Раб. Саме він з усіх людей. Голова все ще йшла обертом і підгиналися ноги, але сили потроху поверталися. За бажання він міг би легко впоратися і з котом, і з ящуром…

Сонік незграбно покрутив головою через відчутний рух повідця уздовж шиї. Він ненавидів бути обмеженим будь-яким чином. Роботнік зв’язував його вже сотні разів, але тоді Сонік розумів і знав, що має робити – по-перше, втекти; по-друге, рознести все до біса.

Легко.

Сонік знав усе про буття в’язня. Раба, чиєїсь власності – було новим.

«І що мені тепер робити?» – гадав він. Ще він гадав, про що думав Шедов, поки йшов позаду. До цього фальшивки ставляться як до сраного королевича, а йому – нашийник і червоний слід на дупі. Чудово.

Та в Соніка більше не стало часу жалітися на долю, бо вони зайшли за кут, відчинили двері й увійшли в тронну залу. Де з того боку на них дивився Блек Дум.

ххх

Шедов не міг повірити своїм очам. Блек Дум. Він бився з ним(і думав, що вбив) близько шість місяців тому. Що він робить тут?! У замку, вмостившись на троні? Якийсь дзеркальний світ, чи…

– Ну що? – прогудів голос чужоземного повелителя, і кіт, який тримав Соніка, та ящур нагострили вуха.

– Принц Ш-ш-шедов знову научав ц-с-сього раба покори, Ваша Величносте! – об’явила рептилія, вклонившись.

– Бачу він у нашийнику. Цьому є пояснення, Лазарю? – прокоментував Блек Дум і нагородив Соніка пильним поглядом. Коли(по правді, відверто шокований) їжак не відреагував миттєво, ящур вдарив батогом по задньому боці його колін, і він впав додолу, не в змозі ухилитися через чужу залізну хватку.

– На коліна, коли Король дивитьс-с-ся на тебе, раб! – зашипів ящур на ім’я Лазар. Луски на його вузькому лиці задрижали від люті.

Сонік кинув йому вбивчий погляд. Наглядач(чи ким би він не був) не міг його залякати, але й ідея зараз битися з Блек Думом зовсім його не захоплювала. Він обережно спустився на одне коліно, несвідомо переміщуючи вагу тіла так, що це більше нагадувало спринтерську стартову позицію. Зненацька впіймати його у них не вийде.

Задоволений тим, що їжак підкорився, Лазар звернувся до короля знову.

– Авжеж-ш-ш, мій пане. Ми думали, що зближ-ш-шення із Принцом може допомогти нам ш-ш-швидше зламати цього раба. Ми вдягли йому нашийник, тому Ваш с-с-син може взяти його з с-с-собою цього вечора.

– Ясно, – прогримів Блек Дум. – Тоді йому потрібне ім’я. Шедове, як ти його назвеш?

Усі погляди в кімнати, і Соніка також, разом застигли на чорному їжаку.

Шедов поборов бажання відступити на крок.

– Я… Маю його назвати? – чи то запитав, чи то сконстатував він. Периферійним зором Шедов упіймав погляд Соніка, його вираз прочитати складно.

Сонік… благав? Чи йому примарилося? Сонік ні за що не благав би, тому, мабуть, це був просто вираз, адже той гнувся до підлоги, в нашийнику і на поводку, так, немов…

…Шедов не закінчив цю думку.

Замість цього він повернувся до свого так званого «батька» і сказав голосно, і чітко:

– Сонік. Я зватиму його Сонік.

– Хм. Щось на кшталт «Іграшка» підійшло би краще, але це твій постільний раб.

Шедов почув щось схоже на зітхання із полегшенням з боку Соніка, коли він зволив дати синьому їжаку справжнє ім’я, але воно швидко переросло в нестримний кашель.

– Я його що?! АЙ!

Нагай знову вдарив його спину, і Сонік замовк, закляклий. Шедов почувався дещо дивно, та зміг це приховати за звичною маскою байдужості. Він знизав плечима.

Сонік був його… Постільним рабом…

– Дуже добре. Якщо це допоможе тобі його зламати, то це вже не моє діло. – прогудів Блек Дум зі свого трону, а потім продовжив, – Але я наказую сьогодні ж продовжити катування. Він не послухався в моїй присутності двічі, і якщо б він не був твоєю власністю, Шедове, Я би стратив його на місці. Ви вільні. – підсумував Король, зневажливо махнувши пазуристою рукою в сторону групи.

Шедов звернувся до кота, намагаючись звучати настільки сухо, наскільки це взагалі було можливо:

– Добре. Відведи його в мої покої і зв’яжи там. Я невдовзі подбаю про нього.

– Авжеж, мій Принце. – вклонився сірий кіт і повів збентеженого Соніка геть. Шедов проти волі подумав, що за будь-яких інших обставин це виглядало би комічно.

ххх

Сонік почувався, немов актор у сюрреалістичної вистави, якому не дали сценарій. Він намагався обернутися і глянути на Шедова, та в нього ледь виходило рухатися так, щоб не вдавитися. Середнього віку кіт-слуга не мав такої жорстокої аури навколо себе: тримав свою котячу морду цеглою – мабуть, надбане багаторічним тренуванням вміння.

Кіт вів Соніка мережею коридорів, думки їжака – в сум’ятті. У цьому чудернацькому вимірі він був повністю залежним. Йому навіть не можна мати ім’я, доки Шедов не дасть. Формально.

Сонік ненавидів бути залежним. Він не був упевниним, чи може взагалі довіряти Шедову, який щойно залишив його самого. Він був майже вдячний чорному їжаку за те, що той назвав його по імені, а потім тої ж миті зніяковів – він точно не має бути вдячним за те, на що, безсумнівно, має право. Він не раб. Він – Їжак Сонік.

І куди в біса подівся Шедов?

Вони нарешті зупинилися біля чергової кімнати, двері якої були прикрашені візерунками, що уособлювали строкате намисто Блек Дума. Слуга відчинив, і вони ввійшли в покої, облаштовані набагато багатше за решту замку. В очі кидалося широке, на вигляд зручне, ліжко поряд із вузьким вікном у кам’яній стіні. Перед ним лежав пухнастий червоний килим. Зовні виднілося чорне небо, всипане зірками. На дворі ніч.

Привертав увагу також майстерно виготовлений письмовий стіл, вкритий різними книгами та сувоями. Хто б тут не жив – а, технічно, це мав бути Шедов – був освіченим. Цебро в кутку, ще один круглий стіл посередині кімнати і величезний комод доповнювали картину. Але, як виявилося, Сонік прогледів дещо.

На приклад, залізне кільце в стіні, до якого його прив’язували.

Якщо існувала ситуація, де викрадач благав пощади в жертви, то це була саме вона.

Сонік оглянув повідець – він би з легкістю прорізав його своїми голками, аби захотів. Або він міг просто власноруч розв’язати  вузол, над яким так старався наймит. Сміховинно простим було перемогти кота; і щойно Сонік побіжить, ніхто його не впіймає…

Ну, хіба що Шедов. І саме це було причиною, чому Сонік досі не гупнув сіру котячу морду об вугол, і не накивав п’ятами зі швидкістю звуку – він гадки не мав, де дівся Шедов, і до того ж почувався так, ніби не міг кинути його. Але чому? Врешті, Шедов міг подбати про себе…

Кіт закінчив своє діло й попрямував на вихід, залишивши Соніка, досі в нашийнику, сконфужено стояти біля кільця.

Чому ж він не тікав? Та і не те, щоб у нього було куди йти… Двері захлопнулися, і Сонік потрусив головою. Незнання того, куди бігти не турбувало його раніше. В усякому разі, спершу він спробує зняти повідець з кільця – справді, та це не охорона, а жарт якийсь. Невже вони думають, що Сонік не впорається з парою вузликів?

Згодом, кільце більше не стримувало його, тому Сонік узявся до розв’язування вузла на шиї – повідець вже набрид, і він хотів швидше здихатися його. Пальці пройшлися уздовж ременя, аж раптом Сонік роздратовано заричав, коли зрозумів, що його зусилля – марні. Повідець був скоріше застібнутий десь, де він не міг дістати, аніж прив’язаний до нашийника. Тепер Сонік збагнув, чому Емі завжди треба була допомога з намистом. Нашийник виявився ще дратівливішим за спроби його позбутися – був заклацнутий маленьким замочком. Намагатися стягнути його –  все одно, що себе душити.

–  Та пішло ти в…!–  гаркнув Сонік, аж коли двері відчинилися і Шедов зайшов усередину. Сонік різко замовк, витріщившись на нього. Дещо допитливий погляд Шедова впав на синього їжака, який досі тримав власний повідець у руках. Соніку ніколи не вдавалося його розгадати. Та саме це в Шедові й захоплювало його насамперед.

– Е-е-ем, чи не міг би ти зняти це з мене? – нарешті запитав Сонік, не знаючи, що й казати.

– Насправді, я не думаю, що мені слід.

–  Що?! – почав сердито Сонік, – Слухай, якщо ти думаєш, що я збираюся бути якоюсь тваринкою ще хоча б хвилину, тобі – вишкірився він, та його перебили.

– Замовкни. Зовні хтось може почути. Я думаю, ми в якійсь іншій зворотній реальності. Всі тільки й роблять, що витріщаються на моє взуття. І Блек Дум не намагався нас вбити, тож це має бути зовсім інший світ зі своїми правилами.

– Своїми правилами? – повторив Сонік, підозріло дивлячись на Шедова. – І якими це?

– А такими, що ти мовчиш і даєш мені подумати, фальшивко. Ти маєш бути рабом, очевидно.

– Авжеж. Твоїм рабом, якщо в подробицях. Навіть не мрій. А тепер зніми з мене цей поводок!

Шедов підніс пальці до перенісся, заплющивши очі.

– Гаразд. А далі що?

Сонік трохи знітився.

– Ну… Надеремо зад Блек Дума й втечемо?

– Втечемо куди, Сонік? – роздратовано запитав Шедов. – Ми щойно витіяли міжвимірний стрибок за допомогою Хаос Контролю, і якщо ми хочемо назад, то «бігти дуже швидко» навряд чи спрацює.

– Добре, чудово! – Соніку вже не стало терпцю. Він підніс руки догори. – Тоді ти скажи мені, що ж нам треба робити, пане Досконала Форма Життя! Бо залишатися тут я не хочу!

Шедов злісно глянув на Соніка, але потім нечітко махнув рукою і зітхнув.

– Якщо ми тут опинилися через Смарагд, то і назад дістанемося так само. Він досі в тебе?

Злість Соніка щезла так само швидко, як і з’явилася; він зам’явся:

– Ем.. Ні, він ніби… Ніби випав…

Шедов просто знизав плечима, надіючись, що Соніка не осяє блискуча ідея спитати його, чому це він не втримав Емерерад.

– Гаразд. Тоді нам доведеться його шукати. Мабуть, він у підземеллі, де ми опинилися…

– Ага. У підземеллі. – повторив Сонік трохи неохоче. Сліди уздовж спини й сідниць поколювали за не дуже приємного спогаду. Цей світ було перекручено. Намагаючись не червоніти від деяких принизливих образів, він розвернувся до дверей. – Тоді ходімо туди прямо зараз. Ти йдеш, Ше-

Хтось постукав.

– Мій Принце? – почувся гугнявий голос Лазаря крізь деревину. – Я прийш-ш-шов вжити заходів щодо покарання Ваш-ш-шого раба.

Сонік ледь не завив і майже відчинив двері, імовірно, щоб нагодувати ящура його ж батогом(або запхати в деяке менш зручне місце), та зненацька сильне сіпання змусило їжака податися назад. Шедов схопив повідець, аби тримати здивованого Соніка коло себе. Водночас другою рукою він повернув ручку й привітав ящура.

– Які саме заходи ти маєш на увазі, Лазарю? – холодно запитав він, його хвату достатньо, щоб Соніку не було повітря виступати вголос.

– З-с-свичайне пороття, мій Принце. Проте, с-с-сіль у ранах має протягнути біль і поз-с-сбавити його с-с-сну. Ми ц-с-сього ще не пробували. Можливо, це ключ, щоб нареш-ш-шті зламати його. – прошипів ящур, його жорстока усмішка викликала обридження в обох.

Шедов кивнув:

– Так, звучить як план. Давай сюди знаряддя.

Вираз обличчя Соніка був просто безцінним, та Шедов навіть не глянув на нього; погляд досі прикутий до Лазаря.

– Ну?

– А-але, мій Принце. Вам не знадобитьс-с-ся поміч…?

Шедов сухо посміхнувся:

– Гадаю, я зможу впоратися з ним самостійно. Батіг і сіль, будь ласка.

Ящур з рештою протяг йому бажане, з долею нехоті й розчарування в очах, але він не міг не послухатися. Шедов упустив повідець, що він упав додолу, коли брав запропоноване, і штовхнув двері ногою.

– Ти був корисним. На сьогодні все.

Деревина торкнулася одвірка й Шедов розвернувся лицем до Соніка; він поставив сіль на стіл і переклав батога в ліву руку.

– Тепер ходи сюди.

Сонік зробив ще один крок назад; обидві руки підняті в оборонному жесті.

– Воу-воу, Шедс. Якщо ти думаєш, що я справді дозволю тобі відшмагати мене-

Батіг стрімко ляснув із багатим, глибоким звуком по своїй м’якій цілі.

Якою була подушка.

На секунду Сонік зиркнув на Шедова так, неначе той зовсім учадів, але потім їжак ударив подушку ще раз, сильніше, і закотив очі.

– Та кричи вже.

Сонік одразу збагнув. Ящур напевно підслуховував. Коли батіг знову ринув до низу, він видав скромний скрик, подумки відзначивши, що ситуації гротескніше просто не може бути.

Сонік був непоганим актором, коли хотів. Сімнадцять років боїв з хворими на манію величі лиходіями не пройшли даремно: він знав усе про крики від болю. Тож, коли Шедов закінчив близько десять хвилин потому, подушка була уся подерта, а Сонікове горло починало скаржитися. В процесі він навіть зобразив доріжки сліз за допомогою води з цебра і скуйовдив шерсть відповідно. Затим Шедов указав йому на підлогу, прошипівши «Ляж, щоб я міг відкрити двері». Сонік задер брову, але послухався, і впав додолу, намагаючись виглядати якомога більш пом’ято(водночас обираючи позу, яка би сховала його небиту спину). Він напружився трохи, коли побачив, як Шедов узяв мішечок із сіллю, та потім розслабився, адже той лише набрав дві жмені й посипав підлогу навколо Соніка, перед тим, як відчинити двері знову.

– Лазарю? Ти досі тут?

– Аякже, мій Принце. – фіолетовий ящур плавно вийшов з тіней, немов не відлучався зовсім, і крадькома заглянув у покої, де Сонік лежав на підлозі, схожий на тремтячу масу повну відчаю. Він задоволено кивнув, забрав залишок солі й пішов геть. Шедов нарешті зачинив двері, зітхнувши, а Сонік підвівся.

– Це було близько. – синій їжак спохмурнів, – Тобто… Ми би могли просто вирубити його за підслуховування. Ці люди – навіжені якісь. Не хочу навіть уявляти, як це – дістати сіллю по роздертій спині. – Сонік здригнувся. – Чувак, бути рабом – відстій…Тому кажу втретє – зніми з мене цей поводок!

Шедов нахмурився, але все одно взявся до діла.

– Добре. Я зніму. Але нам усе одно варто тримати ролі, тому нашийник залишається. Не думаю, що Блек Дум поставиться із розумінням, коли взнає, що я не його син, а прибулець з іншого виміру. До того ж, який, можливо, вбив своє тутешнє «я». Поки шукатимемо Смарагд, пропоную вдавати місцевих.

Соніку складно було сконцентруватися на Шедових словах. Чомусь, через умілі пальці вздовж його вразливої шиї мурашки так і бігли по спині. Складно було не зіщулитися, та водночас це було… приємно…

«Я точно десь ударився головою сьогодні. Що це за думка щойно була?»

Він врешті тихо зітхнув із полегшенням, коли повідець відстібнувся і Шедов, забравши його, обступив їжака. Він задер брову.

– Боїшся лоскоту, фальшивко?

Шедов би звучав майже весело, аби Сонік не знав краще.

– Ох… Ну… – він затнувся, але повернув собі мову. – Ні. Звичайно ні.

Що було точнісінькою брехнею. Боки завжди були його слабким місцем і ніхто, окрім Тейлза та Емі, те не знав. Будь він проклятий, якщо скаже це Шедову, йому й без того вже достатньо соромно!

Шедов лише знизав плечима, кинувши цю тему.

– Пропоную дочекатися ранку, а потім вже шукати. Буде підозріло, якщо ми таскатимемося по замку наступні пару годин, особливо, коли тебе так «поранено».

Сонік тільки позіхнув. У Шедових була частка правди, та й зараз він був надто втомленим, щоб кудись іти. Він пройшов повз Шедова, зводячи плечима.

– Ага. До речі, я спати. – посміхнувся він, а потім кинувся на м’які простирадла, де вмостився на спині, поклавши руки під голову.

Шедов стоячи перед ним дивився грізно.

– Знаєш, відколи я Принц, це моє ліжко.

– Їж облизнів. Заповільний ти, Шедове. Як завжди.

Погляд чорного їжака став у декілька разів більш гнівним, але він не зрушив з місця.

– Я міг би просто відшмагати тебе й прив’явзати до стіни, якщо вже так хочеш.

Сонік зиркнув із викликом:

– А потім я би задушив тебе тією ж штукенцією уві сні. Забудь. І навіть не думай зачинати бійку, бо збіжиться половина замку, і, швидше за все, ми зітремо ліжко – як і решту меблів – в порошок у процесі.

Очі їжака були переповнені самовдоволеним гумором, адже він знав, що мав рацію. Сонік і Шедов були приблизно рівними в бою – коли в Шедова була груба сила, на боці Соніка була спритність, що давало йому з надзвуковою швидкістю зникати з поля зору. Переможця визначали хіба що вдача, Смарагд під рукою, союзники або стан здоров’я на той момент.

Поки Шедов продовжував хмуритися, Сонік усміхнувся ще ширше.

– Зрештою, я ж постільний раб… – захихикав він, і Шедов поцікавився в себе, чи цілком випадково Сонік розвів ноги за цих слів. Він різко розвернувся, раптом почуваючись дуже незручно; намагаючись переконати себе, що це був не жар на його щоках.

­– Геть звідси. Негайно.

Сонік тільки пирхнув і ще старанніше вмостився під ковдрою, не знявши навіть взуття. Усе на мить стихло, поки їжак не заговорив знову:

–  Е-ем. Я задую свічку, так, для твого відома.

–  Я можу бачити в темряві. – почувся льодяний тон Шедова, який досі стояв спиною до Соніка.

Врешті, синій їжак глузливо зітхнув:

– Хай там як, добре, поділимо. Я не настільки жорстокий, знав?

– …Фальшивко, Роботнік радше стане фітнес тренером, аніж я погоджуся спати з тобою на одному ліжку. – почулася трохи запізніла відповідь. Сонік здвигнув плечима і задув свічку.

– От і йди собі, Шедс. Тільки потім не прибігай жалітися, як буде незручно. Я спав на холодному камінні в усіляких Еґмановських підземеллях купу разів, і це не ті спогади, які я ціную. – відгукнувся він і повернувся на інший бік. Його дихання ставало дедалі спокійнішим, лише тьмяний місяць висвітлював струнку фігуру під ковдрою. І це було дещо моторошно…

Через деякий час Сонік усе ж почув незадоволене фиркання коло вуха і не міг не всміхнутися.

– Добре, чудово. Ти виграв. А тепер сунься, фальшивко…

Далі буде…

Примітки автора:

Що, більше ста вподобайок і лише три відгуки? Це так боляче.XD Звісно, це значить, що я буду ще більше цінувати ті три відгуки, які в мене є, Дякую!:) Ні, справді, я буду рада чути конструктивну критику, або просто ваші думки про те, що вам сподобалося у цій роботі. Я не перебірлива. Натомість я покваплюся з новим розділом. Будь ласка, читайте й залишайте відгуки!:3

Примітки перекладача:

Повідомте, якщо помітите помилку. Це добряче допоможе, адже бети в мене поки що немає. Ну і, як уже сказали раніше, не забувайте за відгуки:)

Upd: щойно помітила, що можливість повідомляти про помилки прибрали:(