2

Неділя проходить тихо й мирно, тому Мінхо майже забуває про той жахливий суботній вечір, який він подумки уже викреслив зі свого життя. Як би там не вважали його студенти, це все-таки був досить дивний досвід, він нікому не радить таке повторювати. І хоч бармен Кріс-Чан з милими ямочками на щоках йому допоміг, він все одно відшив його.
Але в понеділок у нього знову лекція з улюбленими студентами, і вони накидаються на нього з неетичними запитаннями відразу після бадьорого «доброго ранку» від професора. Він заспокоює їх, а тоді навіть погрожує, і вони домовляються обговорювати усе, що не стосується заняття, уже після нього. І скільки би Мінхо не розтягував, скоро настає той момент, коли вони питають про той вечір, якого ніколи не існувало.

Не варто обговорювати зі студентами своє особисте життя, навіть якщо ти старший за них всього на чотири-п’ять років, тому він швидко затикає тих, хто питає, чи він все-таки переспав з кимось, хто терся біля нього на танцполі. Вони розійшлися у різні сторони, коли спустилися на перший поверх, і покидали клуб Лімбо теж у різний час, тому Мінхо радий, що вони нічого не знають. Але завжди є одне з тих дурних запитань, яке цього разу ставить Фелікс.

– Професоре, то коли ви зателефонуєте бармену Крісу?

– Так. Коли? – Вмішується Джісон. – Звичайно, варто почекати кілька днів, але пам’ятайте, що на вихідних він завжди працює, тому вам треба побачитися десь на тижні.

– Дітки, я не збираюся йому телефонувати.

Здіймається галас, в якому всі перекрикують один одного, доки Мінхо не вдається їх заткнути.

– Професоре, в ж не загубили його номер? – Питає наївний Фелікс, коли всі нарешті замовкають.

– Загубив.

– Загубили?! – Перепитують студенти хором.

– Загубив. – Нахабно бреше Мінхо, бо вчора знайшов чек з номером у кишені.

– Звичайно, він бреше, тільки погляньте на це обличчя! – Чонін закочує очі. – Просто боїться йому телефонувати. Професоре, вам треба відпустити нарешті того мудака!

Мінхо тяжко зітхає і довго доводить студентам, що вже навіть не пам’ятає його імені і справа зовсім не в тому. Йому доводиться виганяти їх з кабінету на наступну лекцію, бо вони вже зібралися переконувати професора, що Кріс не такий уже й псих, яким здавався. Просто його дратує, коли до нього чіпляються усілякі бовдури зі своїми дивними пропозиціями, а Мінхо став першим, хто отримав його номер, тому стає очевидним, що це все не просто так. Джісон знову нагадує про свою чудову інтуїцію, яка прекрасно працює саме в любовних справах, і тепер вона говорить йому, що професор Лі нещодавно зустрів свою долю. Нема навіть сенсу переконувати його, що ніякої долі не існує, бо навіть Чонін на цей монолог закочує очі, але не заперечує, аби тільки професор повівся. Мінхо доводиться пообіцяти, що він зателефонує бармену, аби студенти нарешті розійшлись.

Треба приборкати їх бажання лізти в його особисте життя, бо нічого хорошого з цього не вийде. І вони досі не знають, що то був великий фарс і ніякого номеру в нього насправді нема, лише кілька випадкових цифр. Насправді нема сенсу переконувати їх, що він загубив папірець, бо вони знову відправлять його у той клуб, тому він вирішує сказати їм наступного тижня майже чисту правда, тобто про те, що номер виявився фальшивий. Мабуть, бармен його пожалів і хотів, аби нудний професор просто від нього відчепився. Він запевнить їх, що все гаразд, йому не потрібні поки ніякі стосунки чи випадкові сексуальні зв’язки.

Того суботнього вечора Мінхо багато танцював, проте стримувався від алкоголю, щоб не наробити дурниць. Йому вдалося познайомитися з кількома непоганими варіантами, імені жодного з яких він уже не пам’ятає, але все це втратило сенс ще тоді, тому що Мінхо все одно подумки повертався до бармена Кріса. На диво, в голові крутилося лише те, що він дуже милий, у нього приваблива усмішка і він робить чудові коктейлі. Раціональних думок про те, що Чан трохи псих, там зовсім не було, хоча Мінхо намагався вкласти їх собі у голову весь наступний тиждень.

Звичайно, бармен не робив ніяких натяків на те, що Хо не те щоб сподобався йому, а що хоча би міг сподобатись теоретично. Мінхо досі сумнівається, чи приваблюють його чоловіки, навіть такі круті хлопці як він. Хоча навряд чи він того вечора здавався крутим. Проте Хо не міг викинути з голови те, що Чан йому все-таки допоміг, а це вже якийсь крок, чи не так? Тому він вирішив зробити дуже дурну річ і спробувати подзвонити на той номер. Він носився з тим чеком аж до середи, переконуючи себе то в тому, що він ідіот і навіть не мрій, то навпаки, що він може це зробити, тому що все одно ніхто не дізнається. Тому Мінхо сів на диванчик у своїй затишній квартирі, попри тремтіння рук, взяв чек з номером і набрав ті бісові цифри. Такого номера не існує. От і все. Всі його надії та марні сподівання розбилися об жорстоку реальність, де Чан його просто пожалів. І хоч Мінхо знав, як усе повинно закінчитися, все одно відчув величезне розчарування, воно прокотилося всім тілом і впало кудись донизу, щоби врешті йому стало легше. Тепер він знає точно і тепер нема на що сподіватись.

В понеділок йому навіть вдалося переконати улюблених студентів, що все гаразд навіть попри фальшивий номер, хоч вони й дивилися на нього надто співчутливо і намагалися знову вмішатися, але він твердо запевнив, що все гаразд, він гарно повеселився того вечора, йому стало краще і він зрозумів, що поки не хоче ні з ким знайомитись. Всі дуже розлютилися на бармена, тому професору лишилося лише ввічливо попросити, погрожуючи всіма карами небесними, не лізти зі своїм невдоволенням до самого Кріса. Чонін та Сонхва, часті відвідувачі клубу, поклялися йому нічого не говорити.

 

Мінхо спокійно жив цілий тиждень, проте в неділю сталося щось страшне. Він справді нікуди не збирався, але якийсь тихенький голос, наче самого Сатани, ввечері почав нашіптувати йому сходити у той клуб знову. Він опирався, тому що в нього купа справ: треба підготуватися до завтрашнього заняття з улюбленою групою, треба додивитися серіал, випрати речі та нагодувати котів. Але якимось дивом Мінхо отямився лише тоді, коли вже сидів у таксі в чорних штанах в обтяжку і такій же сорочці, а таксист об’явив, що вони на місці, коли через вікно виднілася вивіска з назвою “Лімбо”. Якась магія.

Було очевидно безглуздо переконувати себе, що він приїхав сюди не для того, аби побачитися з одним малознайомим барменом. Мінхо сподівався, що той хоча би тут. На другому поверсі сьогодні було тихіше, ніж тієї суботи, проте біля бару товпилося чимало людей. Грала якась чудова, надто спокійна для такої шумної атмосфери, пісня. Спочатку було навіть важко побачити, хто там за стійкою, але він таки вичепив Чана. Сьогодні бар був підсвічений червоним, і це чомусь виглядало надто хтиво в очах Мінхо. Його пульс підскочив до небес і він відразу поспішив туди. На диво, відвідувачі були дуже культурними, всі чемно стояли та чекали своєї черги, переговорюючись з іншими. Зовсім не схоже на більшість клубів. Якийсь хлопець позаду Хо теж завів з ним невимушену розмову про коктейлі. А тоді професор нарешті опинився перед очима Чана.

– Оу. – Здивовано сказав бармен. – Привіт, професоре! Не очікував тебе знову тут побачити. Невже знову студенти змусили?

Брови Чана злетіли догори на кілька секунд, але вираз обличчя швидко зробився знову відсутнім, і Мінхо важко випустив повітря через рот. Добре принаймні, що цей хлопець його досі пам’ятає, хоча якимось задоволеним від зустрічі він не виглядав. Навпаки, складалося враження, що настрій у нього сьогодні не дуже. Він хоч колись буває щасливим?

– Привіт, Чані! – Надто енергійно вигукнув Хо, страшенно нервуючи. Здається, у нього почали пітніти долоні. – Цього разу я без групи підтримки, тому не хвилюйся, не буду до тебе приставати, наче та жуйка до підошви. – Він підняв обидві руки вгору, здаючись без бою, і подумки сварив себе за те фамільярне «Чані», ніби вони були давніми друзями. – Просто знаєш, пригадався той твій коктейль, а ти говорив приходити, якщо його захочеться.

– Ти про Хорошого професора? Сподобався?

– Ага, було дуже смачно. Бармен з тебе кращий, ніж брехун.

Важко було сказати, чому Мінхо це ляпнув, але він ніяково розсміявся, спихаючи все на жарт. Чан затримав на ньому незрозумілий погляд, а тоді розтягнув губи в посмішці, але від цієї гримаси навіть ямочки не з’явилися. Він пробурмотів собі щось під носа, а тоді вже голосніше спитав:

– І коли це я вам брехав, професоре Лі?

Чан розвернувся та почав змішувати коктейль для Мінхо, доки той дивувався надто офіційному звертанню. Як він взагалі пам’ятає його прізвище?

– Як то коли? Минулого разу. Ти все стверджував, що не ґей і все таке… Але правила є правила, і ти досі надто привабливий для не ґея.

– Ах, справді? – Солодко тягне бармен, а тоді підсовується ближче до професора. – Чи це значить, що я тобі досі подобаюся? У тебе ж типу суперздібність і все таке.

Важко було назвати це суперздібністю, але познайомившись зі страшним Крісом трохи краще, Хо лише переконався у тому, що цього бармена чоловіки таки приваблюють. Навіть не зважаючи на те, що він його відшив. Може Чан і не пускає слинку на красунчиків, яких повно у цьому клубі, як от Мінхо пускає на його все ще голий торс, спину, руки, вуста… словом, на все. Але внутрішнє відчуття, яке ще ніколи не помилялося, каже йому, що Чан теоретично може ним зацікавитись.

– Саме так, в мене нічого не змінилось.

Чан всміхається та дивиться на Мінхо зацікавлено, надовго затримує погляд та уважно розглядає його обличчя. Від такого стає дещо незручно, проте він змушує себе не відводити очі від бармена. Зрештою, Хо просто дав чесну відповідь.

– Нічого не змінилося, значить. Цікаво. Ти наче відчув себе безсмертним, отримавши мого номера. Вже не боїшся, що з тобою може трапитись те саме, що і з тим хлопцем минулої суботи?

Звичайно, у Мінхо нема впевненості, що Чан не влаштує йому побачення зі стійкою, хоча той насправді зовсім не виглядає загрозливо, а професору здається, що інстинкт самозбереження у нього працює добре.

– Я тебе не боюся. – Мінхо прочищає горло і бачить, що люди позаду нього вже перебігають до черги іншого бармена. Виглядає тривожно. – Я розумію, що ти тоді мене просто пожалів, проте сподіваюсь, що моя суперздібність не зведе мене з тим, хто хоче натовкти мені пику.

– Я не роздаю свій номер тим, кого мені шкода, це ж не благодійність.

– Ну, справжній може і ні, але це ж був, – Хо нахиляється ближче і говорить шепотом: – Фальшивий номер.

Він підморгує Чану та вичавлює чарівну усмішку, проте той дивиться на нього з насупленими бровами. Виглядає невдоволеним, і Мінхо вже не розуміє, що він знову зробив не так.

– Мінхо, – каже Чан таким тоном, яким Хо звертається до студентів, що зробили якусь дурну помилку. Здається, це він вперше не називає його професором. – Я дав тобі свій номер. – Він теж нахиляється нижче, ніби перекривляючи його, але говорить голосно та чітко: – Свій справжній номер.

Кілька секунд Хо не розуміє, що той намагається сказати, тоді заливається фальшивим реготом. Таким, знаєте, на грані болю.

– Дуже смішно. Це не ти говорив щось там про чесність? Може я і плутаю суб’єктивне з об’єктивним, але тобі точно треба заглянути у тлумачний словник.

– Нічого смішного. – Чанові збиває подих, він повністю забуває про незакінчений коктейль та всіх відвідувачів. Хочеться обурено гримнути кулаком по нещасній барній стійці, яка вже і так багато чого витримала. – Я вперше дав тут комусь свій номер, хоч і обіцяв не знайомитися ні з ким у цьому клубі. А виявилося, що він навіть не був тобі потрібен, ти просто похвалився своїм студентам і навіть не скористався ним! А тепер ще й знову прийшов сюди, ніби вирішив зі мною погратися. Краще не зли мене, Мінхо!

Бармен виглядає справді розлюченим, крила його носа широко роздуваються, коли він шумно випускає повітря, сціпивши зуби, і це бісить Мінхо ще більше.

– Це був фальшивий номер, не бреши мені! Я намагався зателефонувати, хоч це й було тупо з мого боку, і такого номера просто не існує!

– Про що ти говориш? Я абсолютно впевнений, що дав тобі свій номер!

Не схоже, ніби він жартує чи насміхається, Чан виглядає спантеличеним та злим, він свердлить Мінхо важким поглядом.

– Чекай, чекай, тобто ти хочеш сказати, що я справді сподобався тобі? Тобто справді? Я мав рацію?

Бармен спочатку дивується його несподіваній радості, але тоді брови знову з’їжджаються до перенісся.

– Я навіть написав, щоб ти подзвонив мені. Нічого не розумію, ти мене так до клініки доведеш. Так, почекай трохи. – Він швидко закінчує напій Мінхо і підсовує склянку ближче до нього. – Присядь збоку та пий свій коктейль, мені треба попрацювати. І навіть не думай забрати свою гарну дупцю далі від бару хоч на кілька кроків! Я зараз звільнюся і ми договоримо.

Мінхо спантеличено сідає на стілець, навіть підсовує його ближче до Чана, а тоді роздратоване смокче свій коктейль через соломинку. Чорт, він і тоді був настільки смачним? Заради цього справді можна було приїхати у це місце знову. Тобто, звичайно, саме тому він і тут. Сидить, спостерігає, як працює Чан, намагаючись обдумати, що тут сталося. Нащо йому брехати? Зрештою, це не має сенсу. Цей чоловік досі виглядає для нього настільки привабливим, що просто повинен зацікавитися Мінхо. Правила є правила. Чи він справді нещодавно зізнався, що так і було?

Тоді професор дещо пригадує та знаходить у своїй книзі викликів той номер, за яким у середу намагався додзвонитися до Чана. Коли замовлень стає менше і у бармена з’являється вільний час, а склянка Мінхо лише пахне коктейлем, Чан підходить до нього, важко спирається на стійку та питає уже спокійно:

– Кажеш, ти все-таки намагався мене набрати?

– Так, зараз покажу. Ось, це той номер, який ти мені дав. Я намагався додзвонитися, хоч і думав, що номер несправжній.

Мінхо простягає йому телефон, і Чан уважно вдивляється в екран.

– Тут має бути сімка, а не четвірка. Решта – правильно.

– Що? Де? То ти неправильно вписав власний номер, а потім ще й наїхав на мене?!

– Я неправильно вписав? – Обурюється Чан. – Абсолютно переконаний, що знаю свій номер, це скоріше ти помилився! Здається, це дуже на тебе схоже, професоре!

– Може ти так рідко даєш комусь свій бісів номер, що вже й забув його?! Не треба відразу мене звинувачувати! Я дуже старався, вписуючи! І взагалі-то я зберіг той чек, зачекай.

Під чохлом Мінхо зберігає все цінне, як от банківська карта та бісів чек, а тоді тицяє його Чану в обличчя.

– Тобто ти зберіг чек з моїм несправжнім, як ти гадав, номером? О-о-о… невже так рідко виходить чийсь отримати?

Бармен здається страшенно задоволеним, і Мінхо вже хочеться стерти цю його посмішку з обличчя.

– Це тут ні до чого! Ти на що натякаєш взагалі? Я просто люблю зберігати пам’ятні речі. А це… пам’ятка, як ми вперше зі студентами пішли у ґей-клуб. Ну, чи я вперше туди пішов. Словом, справа зовсім не в тобі.

Чан несподівано голосно зареготав, не стримуючись, і вже зовсім не виглядав злим чи втомленим, як ще кілька хвилин тому. Його очі яскраво блистять дитячим захватом, коли він бере чек на перевіряє цифри.

– Це дуже мило. Ти справді милий хлопець, Мінхо. Зрозуміло, чому твої студенти тебе так люблять. І я все правильно вписав. Поглянь, в мене тут сімка, а ти вписав четвірку.

Мінхо фиркнув, бо хоч це й звучало як комплімент, він все ще був злим на цього дурного бармена. Бісова сімка справді була схожа на четвірку, хоча зараз Мінхо здавалося, що це очевидна сімка і він просто ідіот. Він важко видихнув та спробував заспокоїтись, бо Чан знову світив своїми милими ямочками і на нього важко було сердитись. Хоча бісило вже те, що на нього навіть злитись неможливо. Та Мінхо вирішив повернутися до нагальніших питань.

– Тобто ти визнаєш, що я все-таки сподобався тобі, так? Злий бармен Чан дав мені свій номер! – Мінхо захихикав та всміхнувся надто п’яно, як для одного випитого коктейля. – То я тепер справді можу зателефонувати тобі? Номер у мене є. Якщо впишу цього разу все правильно, то у мене вийде! Хехе. Ти ж поки не встиг передумати? Віддай мені чек!

Професор кидається вперед, щоб вирвати папірець з руки Чана, але той витягає її позаду себе і заливисто сміється з марних спроб Мінхо.

– Гадаю, тобі треба заслужити його знову. Після всього, що я натерпівся, коли ти спочатку благав про номер, а тоді навіть не подзвонив. Знаєш, це був дуже болючий удар по моєму тендітному самолюбству. Ти винен мені моральну компенсацію.

Мінхо тихо лається, бо цей чоловік абсолютно нестерпний. Як жахливо, що він і справді досі хоче цей номер. Щойно, коли він тягнувся за чеком, вдалося непомітно помацати біцепси Чана, і вони були настільки приємними на дотик, що хочеться просто попросити його придавити Хо цими м’язами куди-небудь. Хоч би й до цієї стійки. Хоча значно краще, щоб Мінхо опинився між якоюсь твердою поверхнею та самим Чаном.

– Лиши собі бісів чек, у мене все є в телефоні, лише зміню ту дурну четвірку на сімку.

Не встиг він договорити, як смартфон зник зі стійки та опинився в руках бармена.

– А ще говорив щось про пам’ятку, а вже й чек йому не потрібен! – Ображено відказав Чан, щось натискаючи в телефоні Мінхо. – Все, номер видалив. Будеш благати мене знову?

– Ну ти й хамло! Ще й чужі телефони хапає своїми брудними руками! Покличте менеджера, хочу подати скаргу!

Чан голосно зареготав, переглянувся з іншим барменом, насміхаючись з Мінхо, і той аж почервонів від люті. Хоча той другий виглядав не надто зацікавленим, він робив якийсь коктейль і лише ніяково всміхнувся до Чана.

– Скарги у нас не розглядаються, інакше мене би вже давно тут не було.

– Точно! Це взагалі-то твоя вина, бо ти навіть не сказав, що номер справжній, я міг би взагалі викинути той папірець, повіривши тобі. Та я і повірив, якщо чесно, просто вирішив… переконатися. Хто тебе знає, ти ж псих. А ще ти навіть ім’я мені фальшиве назвав! Тебе тут всі Крісом називають, якось не схоже було, що номер може виявитися справжнім.

– Чан – це моє справжнє справжнісіньке ім’я. Моя мама може підтвердити, якщо бажаєш.

– То ти на роботі всім брешеш? – Мінхо чомусь знову стишив голос та нахилився ближче. – Ти тут хоч легально? Чи в тебе якісь проблеми з законом?

Бармен закотив очі, але вирішив не знущатися з професора ще більше.

– Кріс – це теж моє ім’я, просто я його з Австралії привіз і так мене тут всім представили, не бачу сенсу нічого змінювати. А тобі, Мінхо, я хотів назвати більш особисте ім’я, а не те, яким мене в Кореї називають на роботі.

Це було так мило, що Хо навіть засумнівався у правдивості його слів, проте обличчя Чана виглядало дуже чесним. А ще більше гарним, але це вже деталі. Мінхо насупився та видихнув з полегшенням, бо йому справді набридло злитися. І думка про те, що це не була звичайна жалість, справді гріла душу.

– Чесно? То я справді тобі сподобався, і тому ти дав мені номер?

– Справді. – Чан зітхнув, підтиснув губу та нахилився, несподівано опинившись дуже близько. Його бісові ідеальні пухкі вуста були під самим носом Мінхо, і він уже не міг бути впевненим, що не кинеться зараз, аби їх з’їсти.

– Але ти мені цього не пояснив, і я чесно думав, що мене відшили. Тому я теж заслуговую на моральну компенсацію.

Мінхо надувся, склав руки на грудях та закинув ногу на ногу, трохи відсторонившись. Щоки зайнялися рум’янцем, він виявився дещо неготовим до такої неочікуваної близькості. Чан важко видихнув, перевів погляд на іншого бармена, що працював у той час, поки він теревенив з милим професором.

– Вважай випивку такою компенсацією, це тобі від мене вибачення. І мені справді треба трохи попрацювати, Мінхо. – Його голос зробився спокійним та теплим, він з надією заглянув в очі професора. – Зробити тобі ще один коктейль? У тебе буде час посидіти тут ще трохи?

Виглядало так, наче Чан просив його лишитись, тому Мінхо не зміг відмовитись. Бармен зробив йому ще одного Хорошого професора, а тоді взявся за людей з черги та замовлення від офіціантів, продовжуючи між цим теревенити з Хо. Після другого коктейля Мінхо випив ще два таких самих, всі йому поставив Чан, і коли замовлень почало надходити справді багато, а час уже перевалив за першу ночі, стало зрозуміло, що Хо вже треба в ліжечко. Чан говорить, наскільки йому шкода, що у них не виходить поговорити довше, бо зазвичай перед понеділком гості довго не засиджуються. Він віддав Мінхо чек і наголосив, що то семірка, а не четвірка, взяв обіцянку зателефонувати та зустрітися десь не в цьому клубі, і вони похапцем розпрощалися, бо у Мінхо завтра були заняття. На щастя, йому на другу пару.
Він ще раз прочитав цифри вголос та засунув чек до кишені, а тоді нарешті викликав таксі, щоб невдовзі завалитися у ліжечко. Мінхо почувався щасливим, навіть попри те, що дорогою до виходу з клубу якась жінка перевернула на нього коктейль, а потім він заснув у таксі, і водієві довелося будити його, плескаючи йому по щоках рукою, бо інакше Хо не прокидався. І все-таки це був чудовий вечір.

 

Не можна сказати, що Мінхо забув про Чана, бо це було майже єдиним, про що він думав після пробудження. Більше про самого Чана, а не про номер його мобільного. На щастя, він непогано виспався перед лекцією, встиг покормити котів та закинути прання. А тоді згадав про бісів чек, що вже кілька хвилин калатався у пральній машині разом з його вчорашніми штанами. Він навіть намагався вимкнути її, але безуспішно, тому лише сумно поглянув на пралку та був змушений піти на роботу. Здається, все знову руйнувалося прямо у нього на очах, і він знову напартачив, як тоді з тією бісовою четвіркою.
Звичайно, чек перетворився на маленький згорнутий клаптик паперу, на якому взагалі вже нічого не було написано. А номер з його телефону бісів бармен вчора видалив. Мінхо застогнав та дозволив собі впасти головою на твердий стіл. Якби вони не були такими ідіотами, то вже би давно могли нормально зустрітися, а тепер Чан його, мабуть, просто приб’є, якщо Мінхо знову йому не зателефонує. Або ще гірше – не захоче піти з ним на побачення. Це вже третій марно втрачений тиждень. Чи є шанс, що коли Міхо прийде у клуб і стане вимагати у когось з персоналу номер бармена Кріса, то він зможе його отримати? Мабуть, нема. Невже йому лишається лише чекати наступних вихідних, коли він зможе побачити Чана у клубі? Знову. Мінхо губить свій шанс власними руками.

Коли настає довгоочікувана субота, професор гуглить з якої працює клуб, і кілька хвилин по дев’ятій, вже стоїть перед входом. Людей поки що зовсім небагато, і він відразу прямує на другий поверх до бару. Окрім двох барменів, одним з яких, на щастя, є Чан, там більше нікого нема, і навіть музика у цій тиші видається приглушеною. Здається, у Мінхо трохи трясуться ноги, коли він підходить і голосно прочищає горло, намагаючись привернути увагу Чана, що стоїть до нього спиною.

– Ти знову тут? Що це за кара небесна?!

Можна впевнено заявити, що Чан трохи розлючений, тому Мінхо відразу пояснює, що виправ штани разом з чеком, бо чомусь засунув його в кишеню, а не під чохол, слізно просить вибачення, а тоді нервується ще більше та звинувачує самого Чана, бо це він видалив свій номер з телефону Хо.

– Знову я винен? Знаєш, Мінхо, від тебе одні проблеми та головний біль.

– Мені таке вже казали, але серйозно, я цього зовсім не хотів. Я хотів тебе, тобто твій номер відразу. Ще першого вечора, мені шкода за все те дурне непорозуміння, що між нами виникло. Вибач. Дай мені ще один шанс, Чані!

Бармен важко зітхає та потирає обличчя руками, намагаючись прогнати втому, викликану однією появою професора. Він вже зовсім не злиться, хоча весь цей довгий тиждень хотілося прибити цього хлопця. Здавалося, він з ним грається. Його друг Синмін навіть сказав, що це все Чану в покарання за знущання над бідолашними клієнтами. Мабуть, йому варто послати Мінхо під три чорти, як він вже часто робив з такими набридливими чоловіками, але чомусь зовсім не хочеться. Він справді шкодував, що погодився тоді на його пропозицію, весь той час, поки чекав на його дзвінок, але варто було Мінхо опинитися у нього перед очима, як посилати його вже не хотілося. Він був кумедним та дуже милим. А ще до біса привабливим. І Чан вирішив, що врешті досить бігати від усіх і варто просто припинити все ускладнювати. Якщо вже він так швидко піддався Мінхо, бо хотілося побачити його знову, то не варто зараз вмикати дурну гордість та все псувати.
Тому він взяв його маленьку долоню у свою та провів за бар, доки не запхнув до якоїсь темної кімнати. Хо міцно стиснув його руку та підійшов ближче, він справді не любив темряву.

– Страшно? – Спитав Чан. – Здається, тепер я можу робити з тобою, що тільки забажаю. Він притягнув його іншою рукою до себе за талію, а тоді нарешті запалив світло. Мінхо закліпав очима, розглядаючи невеликий кабінет зі столом та шкіряним диванчиком. Трохи нагадувало місце збору якихось торговців наркотиками з фільмів, особливо оцей жахливий червоний килим під ногами.

– Це що місця для віп-гостей?

– Щось типу. – Чан все ще стояв дуже близько, майже притискаючись своїм напівоголеним тілом до Мінхо. Він поклав долоню на його щоку та ніжно погладжував її пальцем. – Це кабінет шефа, він тут цілими днями сидить, окрім вихідних.

– А нам точно можна тут бути?

– Не хвилюйся, ми з ним друзі дитинства.

– А-а-а то у тебе все-таки є тут зв’язки, от я і розгадав чергову загадку про таємничого бармена Кріса. Тепер зрозуміло, чому тебе досі не звільнили. І для чого ми тут?

– Хотів перевірити, чи точно у цьому всьому є сенс.

– Ти про що?

Чан не відповідає, він лише повільно нахиляється та цілує Мінхо. Божечки. Нарешті. Він так довго цього чекав, що відразу після ніжного повільного старту, вони чіпляються один за одного так, наче не робили цього ніколи в житті та надто зголоднілися по ласці. Чан цілує мокро та глибоко, сплітається з ним язиком, засмоктує губу та стогне прямо до рота. Він штовхає його до стіни, щоб не впасти від напливу почуттів. Варто їх вустам нарешті зустрітися, і Чан відчуває, як щось неприємне всередині нарешті його відпускає, і він може дихати на повні груди. Мінхо обіймає його за талію, притискається ближче, хоча це однозначно погана ідея, бо бармен досі надто оголений, а його шкіра дуже гаряча на дотик. Хочеться загорнутися в Чана та ніколи від нього не відходити.

– Це те, що ти хотів перевірити? – Питає Мінхо, коли вони відсторонюються через кілька годин. По відчуттям це тривало справді довго та болюче, бо весь час хотілося більшого.

– Саме так.

– Це перевірка на те, чи добре я цілуюсь? Як ні, то відразу бувай? – Питає він, відхекуючись.

– Не зовсім. – Говорить Чан з усмішкою та знову коротко цілує. – Але знаєш, буває таке, що ти сильно чогось чекаєш, а це виявляється просто обмін слиною.

– Обмін слиною? А зі мною як було?

Чан знову сплітає їх язики, доки пальцями ніжно погладжує обличчя Мінхо, тоді відсторонюється і ще кілька разів коротко чмокає, не в змозі відірватися, а потім несподівано говорить:

– Швидко дай мені свій телефон.

Мінхо дістає з кишені та простягає. Навряд чи він хоче ще раз видалити свій уже видалений номер, тому можна бути спокійним. Хо досі важко дихає і непевно стоїть на ногах, хоча хотілося би присісти, наприклад, Чанові на коліна. У нього така каша в голові, він досі не зрозумів, що сталося, бо все було надто швидко і надто нереально.

– Милі котики. – Говорить бармен, коментуючи шпалери його телефону, та всміхається, хвастаючись ямочками на щоках. Мінхо хочеться їх поцілувати і він думає, що тепер, мабуть, може це зробити.

– Це СунДунДорі.

– Хто?

– Мої коти. Суні, Дуні та Дорі. Я самотній професор, що живе з трьома котами.

– Вони дуже милі. – Каже Чан, розглядаючи фото котів з теплою усмішкою. Мабуть, це вперше на пам’яті Мінхо хтось не дивується, що у нього їх аж цілих три штуки. – Завжди хотів собі кота, але все ніяк не міг наважитися, це така відповідальність. Не впевнений, що зможу добре про нього піклуватися. Це круто, що ти справляєшся аж з трьома.

Ніби прочитавши думки, він ще раз чмокає Мінхо перед тим, як вбити свій номер у його телефон та зберегти, підписавши як Чані. Хо майже пищить. Здається, цей хлопець ідеальний. Він готовий забрати його додому як свого четвертого кота.
Чан відразу телефонує собі та зберігає номер Хо, підписавши як “Мій хороший професор”, і той закочує очі від такої банальності. Гаразд, він все-таки не ідеальний, бо ідеальних людей не існує, якщо це не персонаж якої-небудь підліткової книги.

– Все, тепер точно не втечеш і я не буду мучитись. Я би домовився з тобою про побачення вже зараз, але справді не впевнений, коли точно зможу. Я зателефоную тобі. Або ти мені, зрештою, я і так триста років уже чекаю на твій дзвінок.

– Добре. – Каже Мінхо та хихикає, бо його все ще розпирає щастя. Дуже хочеться обійматися, але він не ризикує вистрибувати на Чана, як би сильно цього не хотілося. – Цього разу я готовий поступитись, хоча спочатку то була не моя вина, а твоя.

– Ну звісно.

Чан легко погоджується і знову глибоко його цілує, навіть стискає йому дупу вільною рукою, бо одна все ще пестить йому щоку, доки Мінхо нарешті обмацує його прекрасний прес. Ще одна маленька мрія щойно збулась. Чи навіть не одна.

– Ходи-но сюди. – Говорить Чан і тягне Мінхо в сторону, доки той майже помирає від збудження, гадаючи, що його ведуть на диван. Але Чан йде до столу, доки не зупиняється та одним махом не скидає все, що там було, на підлогу. На щастя, там лежали лише купки паперів, та і то небагато.

– Завжди мріяв це зробити. – Каже він, а тоді садовить Мінхо на стіл і стає у нього між ногами.

– Ти впевнений, що твій друг буде не проти такого гармидеру?

– Він переживе. – Недбало відповідає Чан та поспішно цілує Мінхо знову. Здається, він не знає, за яку частину тіла хоче схопитися найбільше, бо руки мандрують десь між талією та стегнами, доки губи спускаються до ключиць. Якщо він не зупиниться зараз же, то скоро буде надто пізно, бо професор вже переборює величезне бажання прилягти на цей стіл і затягнути Чана до себе. Він скошує погляд на папірці, що виглядають справді важливими, які бармен щойно розкидав по підлозі.

– Не думаєш, що тебе варто звільнити? Ти просто працівник місяця.

– Буде трохи дивно, якщо Синміні мене звільнить, бо я тут не працюю.

– Що?

Чан важко зітхає, розуміючи, що настав час пояснень і в нього щойно забрали можливість цілувати Мінхо. Він обіймає його за талію, ще раз чмокнувши у розкриті від подиву та червоні від поцілунків вуста.

– Тобто я тут не зовсім працюю. Це наш спільний проєкт, так би мовити. Хоча я вклався лише фінансово, ще коли жив в Австралії, а він тут всім керував і зробив з цього клубу таке чудове місце. Я стаю тут за баром, тому що мені подобається робота бармена і я люблю це місце. Навряд чи я би витримав це часто, але тільки на вихідних – ідеально. Тому було би дивно звільнити такого милого волонтера, якому навіть не треба платити, та і потім би все одно довелося бачити його, бо він твій кращий друг!

– Ох, то от як все. А скільки теорій було, ти навіть не уявляєш.

– Я уявляю, повір. Моя найулюбленіша: я особистий сексуальний раб власника, тому всім відмовляю, тому що можу бути лише з ним, інакше мені кінець. Це мені сам Синміні розказав, бо чув як про це двоє клієнтів говорили.

Мінхо засміявся, радісно замахав ніжками під столом і обійняв Чана за шию, притягуючи поближче до себе.

– Тобі справді так подобається бути барменом?

– В мене талант, хіба ти не помітив? – Чан говорить ніби жартівливо, але щоки забарвлюються рум’янцем. – Це як хобі насправді, але я люблю приходити сюди. Я колись підробляв за баром ще у студентські роки в Австралії, і коли Синмін шукав нового бармена, а я якраз повернувся в Корею і трохи не знав, куди себе притулити, то вирішив стати тимчасово… і втягнувся. Це справд круте відчуття, коли говорять, що їм смакує те, що я щойно вигадав і змішав. Хоча мені взагалі подобається ритм цього місця. То лише з тобою я надто багато говорю і стою без діла, а так я дуже працьовитий.

Здавалося, Чан сам не очікував від себе такої відвертості, і все раптом стало надто серйозно, хоча вони прийшли сюди цілуватися. Мінхо помітив його збентеження.

– Зізнайся, тобі просто подобається, що до тебе клеяться всілякі красені, а ти їм відмовляєш.

Чан знову весело засміявся, повернувши свій безтурботний настрій, і вкотре припав до губ Мінхо, вже трохи повільніше та чуттєвіше.

– Буде надто слащаво, якщо я скажу, що весь цей час просто чекав, коли ти підійдеш та попросиш мій фальшивий номер?

– Ні, в самий раз. Скажи це ще раз.

Бармен нахиляється, цілує його біля вуха та тихенько повторює свій солодкий флірт. Мінхо хихикає, обхоплює Чана ногами та стегнами притискає ближче до себе, і їх губи знову зустрічаються. Йому здається, що він плавиться від цих поцілунків, вони солодші за надто солодкий підкат, а гаряче тіло Чана зовсім не допомагає йому триматися. Здається, ще зовсім трохи і він почне тертися об нього, наче той кіт.

– Мені треба йти. – Каже Чан, коли відривається, і Мінхо голосно стогне від розчарування. – Дуже хочеться лишитися тут і цілуватися з тобою далі, але треба трохи попрацювати. Не дуже мило з мого боку лишати всю роботу на іншого бармена, він і так мене недолюблює.

Звичайно, Мінхо дорослий і знає, що треба просто розтиснути руки й ноги та дозволити йому відійти, але він ще не готовий так швидко відпустити свого улюбленого бармена. Він довго цього чекав і той дурень так задурив йому голову, що Хо навіть не міг бути впевненим, чи цікавить його хоч трохи. Здається, його небажання рухати кінцівками, можна легко прочитати на його обличчі, бо Чан сміється та цілує його у щоку.

– Ти страшенно милий, Мінхо, так і хочеться тебе з’їсти. Нам пощастило, що ти такий милий, інакше я би відшив тебе. Мабуть, мені варто подякувати твоїм студентам, що затягнули тебе до нас.

Професора обурює сама думка, що він міг послати його подалі і вони би зараз тут не цілувалися. Ідеальний хлопець сказав би щось про те, що Мінхо сподобався йому з першого погляду, тому він просто не міг відмовити. Але злитися на Чана все одно не виходить, особливо зараз, коли він такий теплий, так близько, і від нього так гарно пахне, що хочеться носити цей запах при собі весь день.

– Мабуть. Хоча знаєш, пригадую, як вони відмовляли мене підходити до страшного психа Кріса, і це вже не здається таким милим знайомством.

– Психа Кріса значить? – Бурчить Чан, швидко втягує повітря носом та невдоволено крутить головою.

– Ага, ти наче місцевий божевільний. Всі попереджали мене триматися осторонь і не підходити близько. – Зловтішається Мінхо, не в змозі прибрати задоволену усмішку з обличчя.

– Надаю перевагу думати, що я наче та недоступна відмінниця чирлідерка, у яку всі закохані, але вона їх відшиває, бо її не цікавлять стосунки.

– Відмінниця чирлідерка? Господи, я знав, що у тебе в голові якесь дурне уявлення про власну крутість! Повір відміннику, якому вона все-таки не змогла відмовити, зі сторони все виглядало трохи інакше.

Чан сміється, лишає довгий і тягучий поцілунок на губах Мінхо, і тому вже не до смішків. Здається, його роздягають, не торкаючись. Руки й ноги самі розтискаються та відпускають бармена, і Хо нарешті чує, як гучно гупає його власне серце. Чан повільно відривається від його губ з негучним чмоканням наостанок та відступає, щоб дати Мінхо зіскочити зі столу.
Цього разу він може спокійно покинути клуб з упевненістю, що незабаром зустрінеться з Чаном у іншому місці. Можливо, той навіть буде одягнений, але це ненадовго.

 

 

Дякую, що прочитали💋 Ви кицюні😽