2. Палаюча трава

Вранці весь будинок розбудили щасливі вигуки Марини. Вона намагалася якомога тихіше розповісти псові, що на неї сьогодні чекає Ammozeira — якийсь новий ритуал, але почуття проривалися назовні голосними криками. Наляканий Брум утік у двір, залишивши в руках дівчинки грудку світлої вовни. Марина дивилася псові в слід, трепетно притискаючи до грудей його подарунок. Вона зовсім нічого не знала про майбутню подію, крім назви, але все нове притягувало її. Що виражалося химерно — Марина ніби могла бути скрізь і розуміти все, варто було тільки захотіти. Це усвідомлення крутило голову, і часто дівчинка не знала, за що хапатися. Але насамперед вона хапалася за дідуся: найзрозумілішого та найближчого родича.

Аланер здавався онукам величезним і незламним. Його голос завжди був незмінно-спокійним, але слова різкими і точними. Він частіше висловлював любов рухами – при кожній зустрічі клав долоні на плечі онуків, розкривав руки для обіймів, але у відповідь тяглася лише Марина. Ось так, в теплі рук дідуся, вона починала перебирати розписні дерев’яшки на його вухах. На них ледь проступали химерні, червоні та білі візерунки. Аланер з таким же сумом торкався до них, як і до проступаючих зморшок.

— Носили sonmase-constantae ці прикраси на дитину кожну народжену. Набрякали та червоніли вуха від кількості таких сережок у жінок із ім’ям богині Соннатель. Ті були дуже плідні. Народити дівчинку і назвати Сонною належить тобі або Діані. Є ймовірність, що лише так рід відновимо. — багато разів розповідав дідусь, але Марина все одно щоразу питала заново, прикидаючись, що забула.

Деколи ночами дівчинка виходила на пошуки книжок про історію роду. Аланер, хай і захоплювався допитливістю онуки, ховав тексти до її дорослішання, поки хотів розповідати все сам, спрощено. Але він не враховував пильність дівчинки: вона помічала кожен рух навколо і чуйно спала. Тому завжди знала чи здогадувалася, куди дідусь міг покласти книжки. На запитання про свою уважність жартома повідомляла, що їй про все доповідають комахи, що гуляють по дому. І ось так, зі знайденою книгою, стрибала на табуретку серед нічної кухні, запалювала приховану свічку і захоплено вчитувалась… Але через вік не вміла робити це мовчки. Дідусь виходив з кімнати, гасив світло, торкнувшись ґнота пальцями, і без зайвих слів відносив дівчинку в ліжко. Нещодавно Марина здогадалася, у чому проблема, і вирішила виходити надвір. Минулої ночі вона спорудила на кухні гору з табуреток, дістала з верхньої скриньки книгу ритуалів, відсунула половицю — свою власну схованку, взяла там нову свічку із сірниками і навшпиньки прокралася в ніч. Вона накинула на замерзлі плечі розшите виноградом покривало, сперлася на глиняну стіну будинку, застромила свічку в промерзлий грунт і підпалила. Вогонь легким торканням огортав її обличчя. Марина підносила до нього стислі пальці і із захопленням спостерігала за чистим червоним кольором між ними. Текст був незвичний, Марина розуміла від сили слово на абзац. В історії, міфології та казках все було простіше: багато імен та подій дівчинка і так знала з оповідань дідуся, читання допомагало лише краще розуміти хронологію, уявляти зовнішність предків, вивчати їхнє оточення та відчувати дух. Книга ритуалів була усіяна незнайомими молитвами і богами, схематичними зображеннями атрибутів, значення яких постійно змінювалися за текстом. Вона водила пальцем по кожному рядку, намагалася знайти хоч одну згадку Ammozeira, яку згадав увечері дідусь. Але на чверті книги її плечі слабшали, очі були вологі від позіхання. Тому Марина все частіше відволікалася на красу нічної природи. Висока трава тяглася до дівчинки, а за нею слідом — мурахи, що прокинулися. Вона підбирала їх у нагріті жаром свічки долоні, плавно погойдувала, наче немовлят. А потім підняла голову, і її почуттями заволодів місяць: круглий і пихатий, сховавший дно за сірою хмарою.

Тієї ночі Марині наснився дивовижний сон. Як і щоночі, як і всім у роду. Але це сновидіння не забулося і через десятки років, його елементи раз у раз окреслювалися в неї в голові: ось вона, вже доросла і майже оголена, і ось чужа велетенська рука, на яку треба забратися. І перед ними — поле тонкої, свіжої трави та бузкове небо з першими зірками. Марині в руки падає упаковка сірників, і вона, сидячи на долоні, немов на кораблі, нахиляється до лугу-моря і підпалює кожну травинку, але та не згоряє. Скоріш, наче свічка, утримує полум’я, ледь помітно скорочуючись. Безліч точок, що горять, серед темної землі ніби віддзеркалювали охоплене вночі небо, тим самим стираючи горизонти. Марина підводила голову, але її зору не вистачало, щоб побачити господаря руки, лише мерехтіли білі та чорні плями. Вона притулилася до його пальця і заснула уві сні, а прокинулася наяву.

На спинці ліжка Марини висіли старі дідусині футболки та сорочки. Дівчинка носила їх замість суконь, нехай і тонула в рукавах. Рік тому вона попросила у сестри фарби та розмалювала тканини візерунками з дідусиних дерев’яшок, закрученими кущами малини, ликами богів і багатоокими жуками. Малюнки дівчинка полюбила з перших мазків пензлем, і на щастя ті не наважилися відпратися, але на цьому її інтерес до творчості закінчився: за все життя вона більше не торкнулася малювання. Цього ранку дывчинка одягла свою улюблену сорочку, де з пам’яті зобразила богиню Соннатель: чотири руки, волосся, схоже на змій, перлинний обід і вагітний живіт, що виглядає крізь дірку в сукні. Діана, хай і морщилася на інші малюнки сестри, визнала цей цікавим, і багато разів намагалася перемалювати його на полотні.

Слідом за Мариною підвівся дідусь. Він заплів косу, що розпустилася вночі, примовляючи молитву Кирису — богу встаючого сонця. Світило за вікном увивалося в ранковий туман, відбивалося від щасливих очей Аланера і сліпило повіки дітям, які не залишали надії заснути після криків сестри. Босими ногами дідусь пройшов до дверей та визирнув у щілину: що робить онука? А та вже сховала докази майже безсонної ночі і сиділа на табуретці, спершись на стіну — досипала. «Ніяк Пера не залишить наш дім» — похитав головою Аланер і поштовхав долонею повітря, з надією обережно посунути чари бога сну. Але, здається, лише сильніше розлютив його: Аланер широко розкрив рота, від душі позіхаючи. Він поспішно втік із цього сонного царства до саду. І, піднявши поділ нічної сорочки, накидав туди яблук. Перед кожним вибачався, що відокремлює його від матері-дерева. Була б у їх сім’ї жива жінка з ім’ям Сонна — вибачатися не довелося б, Сонну природа слухає і довіряє їй усіх своїх дітей, як послу серед sonmase. Його мати теж мала це ім’я. І щоразу, вибігаючи вранці з nebacha — притулку дітей, а в дорослому віці — повертаючись із мандрівок, Аланер знаходив матір серед плодів, що опишилися. Її довгу спідницю підхоплювала трава, руки впліталися у гілки і з турботою оточували фрукти ґратами тонких пальців, а потім спритно знімали. Листя падало на голову матері, плуталося у світлих кучерях, а та й не струшувала. Лише Соннам довіряли підготовку тварин для вивчення їхньої анатомії variantae. Вона приманювала великих тварин дрібними, дрібних хапала голими руками. Їй єдиній у поселенні довіряли ніж. Якось Аланер витяг його з внутрішньої кишені сплячої Бачив він її не лише серед квітучої краси – самої чарівності природи, а й серед її смерті. матері. Жодних різких рухів робити було не можна — розріже повітря, а значить і розчинену в ньому богиню Дає. Він лише провів пальцем по лезу — і відразу випустив інструмент з рук. Біль пульсуючими потоками розширювалась по червоніючій руці, а потім прокинулася мати, і разом з батьком всю ніч, що залишилася, гортала книгу ритуалів, у спробах згадати, як потрібно карати sonmase, які посміли взяти зброю. Вирішили, що описане занадто жорстоко для дитини, і влаштували йому Ammozeira – ритуал очищення від згубних думок, який він вирішив передати і внукам, що провинилися втечею.

Аланер виклав на столі вимиті яблука хвостиками вгору. Він обійшов усіх дітей, ласкаво торкаючись їхніх плечей – час підніматися. Дідусь наставляв Діану, як старшу жінку в сім’ї, гладити кожен плід перед трапезою. Після цього Аланер підхоплював її руку і допомагав сісти. Їли все спокійно, сконцентрувавшись на смаку – це вся їхня їжа до вечора.

— А ким буде Себ, діду? — спитала щаслива Марина.
— Я ж казав, що буду президентом.
— Constanta швидше за все. — задумливо відповів Аланер. — Для них шумний, але це віку провина.
— І як це по-людськи зветься? — Хлопчик зацікавлено підняв очі.
— Постійний. Незмінний майже що. Як я будеш, та як Діана, без перетворень. Дай Сонно, ви вдвох дасте нових дітей роду.

Діана із Себом переглянулись. Брат розреготався з хитромудрої промови діда. А сестра насупилась. Шматок яблука застряг у горлі. Закашлявшись, дівчина поспішила піти зі столу. На ліжку, притискаючи замерзлі ноги, вона думала: дід говорив про спільних дітей? Оглянула всю кімнату, відволікала себе на деталі: заляпана палітра, щебінь із намальованими пиками, краплі воску на підлозі. Повільно згризала шкірку з плоду і болісно ковтала.

Незабаром сім’я йшла на Ammozeira — через поле, перемішане з вітром. Аланеру не вистачало на всіх рук, тому він довірив Марині і Валто вести один одного, поки сам взявся за невгамовних Діану і Себа. Сонце нагрівало голови, нарциси тремтіли, стомлено хилилися до трави. До ідучих доносився шум моря, вплітався в шелест листя, доповнювали музику пролітаючі цикади. Марина посміхалася братові і вивчала його м’язи: як такі тонкі руки витримають натиск ріжучогося пір’я? Вона перевела погляд на свої долоні: що переживатимуть вони? Діана від злості тяжко ступала, тому її ноги по коліна вкрилися сажею. Вільними пальцями вона м’яла поділ сукні. Здувала світле волосся, що падало на обличчя, але те знову і знову лоскотало носа і ховало очі. Діана завзято виривала руку з хватки діда, але той був, мов ланцюг: не живий, холодний і твердий, ніяк не подавався її спробам. «Чи вперше? Все безглуздо» сумно зітхнула вона. З іншого боку присідав, танцював, корчив обличчя Себ — незважаючи на дідову хватку, і при цьому встигав іти. “Якщо ніхто не звертатиме уваги, він припинить, завжди припиняв”—подумала Діана. Але дід раз у раз обривав онука, і той продовжував свій театр. Дівчина сердито завила. Смикнули тепер її.

— Та пробач! Вибач! Другий день перепрошую, а все мало. Навіщо нам кудись іти?
— Совість пробудити в тобі не так легко, повагу до традицій та роду — поготів. Не можу так лишити це.
— Я й так усе поважаю. Просто не цікаво.
— У тому біда, що воно вам чуже. Прожили з людьми надто довго. Погляди та думки перейняли їх.
— Так, я інша. Я як мати. Мені у місті більше подобалося. Тут пусто. У школі я почуваюся добре, але потім повертаюся сюди і…
— І де твоя мама зараз? Ти не помітиш, як долю її повториш. У роді ще казали: старші діти — вираження батьківських помилок, молодші — їхніх ідей. — Він з любов’ю подивився на Марину, що біжить попереду.

Діана відстежила його погляд і відчула гіркий смак у роті. Їй хотілося кричати, щоб повернути час назад, щоб «зараз» не існувало. Сестра була рідною, захопленою, чіпляючою душу. Але все-таки Діані хотілося її лише вбити.

— Мама була щаслива… До того, як почала носити її. — сказала вона, наче виплюнула.
— Щасливі sonmase не вмирають рано. Соннатель дітей любила. Не могло бути так, щоб її народження Марини засмутило.

Від злості Діана спробувала знову висмикнути руку. Спіткнулася об камінь, мало не впала і потягла бік. Від низки цих неприємностей сльози самі по собі бризнули з очей, і вона не знайшла в собі сил витерти їх. Аланер здивувався. Він випустив Себа, і під його щасливі крики ніяково нахилився, щоб розтерти вологу на щоках онуки і чуттєво обійняти. Та відмахувалась, намагалася сісти, підстрибнути, хоч якось вибратися з кільця його рук. Вона ледве терпіла, як дід тримав її зап’ястя, але подібне вже занадто … Себ смикнув її за волосся і засміявся. І смикав багато, багато разів.

Вони зупинилися біля порожнечі — трава тяглася до обрію, не чергуючись з деревами чи будинками. Лише тонкий струмок і каміння, що його оточували, відокремлювалися від всюдисущого зеленого.

— Тут буваю щотижня. Пора вам перейняти цю традицію. — Аланер стер піт з чола. — Якщо раптом «неприємно» чи «не цікаво» вам — спробуйте оточенням перейнятися. У місцях таких sonmase віку Діани молодість свою проводили — себе пізнавали, один одного. Тут вся трава — роду нашого. Можливо, досі мешкають тут sonmase-variantae, комахами що стали і розум втратили у Acherennat. Не дізнаємося ми про це, але відчути часом можемо.
— Я не хочу стати комахою! — закричала Діана, обіймаючи тіло, охоплене тремтінням.
— Ти неуважна до моїх слів. Що ж. Тепер вам на землю час лягти.

Марина слухняно впала і одразу придивилася до трави: вишукувала втрачених предків. По грудочці ґрунту повз чорний павук, і як би дівчинка його не розглядала, як би не напружувала почуття — не могла зрозуміти, чи той міг би бути її прадідусем. Себу теж стало цікаво: він ліг і якийсь час спостерігав за попелицею, але одразу набридло; перекотився на спину і пустив погляд у пекуче сонце. Валто дивився на Діану, що стояла. Вона жаліла і сукню, і руки, і саму себе — явно не хотілося так принижуватися. Брат відкрив рота, щоб якось підбадьорити сестру… але не придумав нічого путнього.

Аланер став на коліно, придивився до складок струмка. Від однієї близькості до землі він відчував себе міцним, здоровим, щасливим. Відчував, як там, внизу, серед землі, в’ється його atera, що пов’язувала його з Acherrenat, наче дитину з пуповиною матері. На atera загубилися уривки його молодості: каштановий колір волосся, блиск очей, ластовиння, сильні м’язи, все, що він втратив з роками. А ще легкі зміни, зумовлені смаками та характером – без них нікуди й у sonmase-constantae. Він не помічав змін, проте завжди помічала Кассаль — при кожній зустрічі говорила про зміну його підборіддя, голосу, довжини пальців. Аланер, думаючи про неї, простягав руки, ніби намагався дотягтися і притиснути до себе. Але зараз у простягнутих долонях виявилася лише вода, яку він поніс онукам.

Марина хапала Діану і Валто за ноги, прискіпливо вмовляла, в підсумку усі лежали на землі. Зосередилися на своєму, вдихали спекотне повітря, перебирали руками волосся, землю, одяг — аби не почуватися дивно.

— Що не станеться, не кричіть. Відволікати не можна інших. – прошепотів Аланер. – Думайте.

Він сів, знову відчув atera, швидко описав у голові Кассаль — і бризнув водою на маківку. Аланер тривожно дивився вниз, ніби намагався побачити крізь ґрунт Acherennat: чи ціла? Чи прощає їм гріхи? Чому його діти чинять так безглуздо?

Валто лежав на животі рівно, лише голова набік. І думав про Брума — улюбленого пса. Той часто підкрадався вночі до його ліжка, закидав лапи поверх простирадла і втикався носом у долоню хлопчика. Брум зривав і приносив йому в пащі фрукти. А ще вони танцювали: Брум піднімав лапи, Валто підхоплював їх, і кружляли до мушок в очах. А потім падали на підлогу, і пес щиро облизував обличчя господаря, грайливо покусував вуха. Він був завжди кудлатим і брудним, скільки Валто його не мив. Звідти пішло в пса ім’я, що означає мітлу. Коли Брум був людиною, його звали Атенер, і він був віку дідуся. Sonmase, якщо їх ніхто не вбивав, помирали лише від морального виснаження, або відчуття, що їхній обов’язок виконаний. Який борг може мати собака? Валто подумав, що Брум помре, коли й він сам помре. Цієї миті його потилиця вкрилася чимось прохолодним і неприємним. Хлопчик був так захоплений своєю думкою, що ледь помітив.

Марина вагалася: чи хоче дорослішати? Їй не терпілося дізнатися, ким виявиться: constanta, varianta, а раптом навіть vistgal? Звичайно ж, хотіла бути constanta, адже тоді вона народить Сонну та коханого для неї, у них теж з’являться діти, і рід поступово відновиться. Дідусь був би найщасливішим у світі… Але чому вона відчувала, що не може? Ось так, лежачи на землі, близько до Acherennat, Марина відчувала це особливо чуйно: у ній є щось дивне. Дивне, розквітаюче тонко і витончено, ледь-ледь, щоб не зачепити її дитинство. Вона про всяк випадок вибачилася перед дідусем та всіма предками: вона не знає, чи впорається з такою відповідальністю. Від цих важких думок дівчинці подумалося, ніби саме сьогодні вона трохи подорослішала. Коли на неї вилили воду, Марина не підняла погляд, не закричала — як і просив дідусь.

Діана відчула виток спокою. В уяві вона блукала по будинку дитинства, діставала продукти з холодильника під наївні історії матері, складала розкидані братами олівці, витягувала перед собою дзеркало, спрямовувала до стелі, дивилася туди і уявляла, що ходить зверху. Тато повертався з роботи, ховав у кулаках цукерки — а вона намагалася їх розколупати. Але, подивившись йому в обличчя, Діана раптом упізнала Пола. Із кухні їй усміхнулася його дружина. А Себ, що пробіг повз, раптом взяв з полиці комікси, і під його оком з’явився синець, поруділо волосся. Дівчинка ходила серед нової родини, накривала стіл і з ласкою озиралася на хлопчика. У її руки клали розписні тарілки з гарбузовим пирогом та картопляним салатом. Їхні аромати плавно перетікали в реальність, пробуджуючи задоволений рум’янець на щоках. Коли Пол із дружиною відволіклися, Діана поцілувала їхнього сина в щоку, а потім вони грайливо переглядалися під час їжі і простягали один одному виделки зі шматочками картоплі. Діані подумалося, що вона закохується. І чого тільки? Бачила кілька разів у школі, та в такій безглуздій ситуації в будинку дитинства. Може їй подобаються руді хлопці? Що нагадують полум’я … Діана приємно видихнула, розслабилася і раптом різко закричала: плескіт води на обличчя був надто несподіваним. І холодним.

Себ навіть не помітив, як його підхопила хвиля думок. Не відволікли навіть вічно-розважливі суперечки дідуся з Діаною. Він насолоджено валявся і планував своє життя. Цього року обов’язково стане краще навчатись. І вступить до коледжу, може, навіть в Америці чи Нідерландах. Але дідусь казав, що нікому з роду не можна залишати острів. А, може, заборони вигадали, щоб Себ їх порушив? І цілі називають недосяжними, щоб саме він втілив їх у життя? Себастьян буде не просто президентом, а президентом світу. З безліччю грошей і жінок — навіщо останнє, хлопчик поки що не розумів, але однокласники казали, що це чудово. У нього буде покритий золотом трон та оксамитова мантія. І зелені окуляри – так цікавіше. Коли на нього вилили воду, ледь чутно чмихнув — фантазії надто його поглинули, неприємно було вибиратися назад.

— Може, хочете щось обговорити? Ходімо до струмка. — Аланер зачесав назад волосся мокрою рукою.

Коли діти оглянули одне одного, вони здивувалися: кожен наче скопіював обличчя іншого. Заплутане. Втрачене. У такому дивному стані вони підійшли до води, занурили в неї ноги і довго мовчали. А, переситившись тишею, кинули один одному порожні репліки: «у тебе тут бруд», «холодний струмок», «незабаром вечір». Пропозиції розширювалися, сповнювалися змістом: «ти теж злякалася?», «Незвичайні відчуття, я ніби прогулявся всередині себе», «було так цікаво, я багато чого зрозуміла», а потім вони впали на плечі один одного і плакали. Тоді, лежачи у природи в обіймах, діти не чули думок один одного, але слабко відчували їх причини. Вихор із самотності, втраченості, беззахисності, обтяжливих обов’язків. Аланер спостерігав, як онуки, зібравшись конгломератом, говорять і говорять, ледь не криком, але їхні слова добрі й турботливі. Він сів, глибоко вдихнув запах трави і заплющив очі. Аланер теж хотів відчути Кассаль, але та, хай і здавалася живою, ніколи не відгукувалася. Його тіло рвалося бігти, і саме час обернутися звіром, адже на чотирьох лапах він напевно обігнув би весь острів і знайшов її. Але Аланер не вмів. Він був далекий від variantae – ті завжди знали, що можуть. Він не раз питав у Марини, чи може та перевтілюватись. Внучка сумнівалася, нескінченно вибачалася, але ніколи не заперечувала, нехай жодного разу не міняла тіло. Variantae все знають із дитинства. Він же народився людиною, жив людиною, і помре нею.

Вночі, крізь насторожений сон, він почув легкі кроки Кассаль біля вікна. Аланер підскочив, пробіг повз несплячих дітей — ті не намовилися біля струмка, і варто було б їх укласти, але чоловік надто явно відчув, що сьогодні побачить свою стару подругу. Він уловив легкий запах її шкіри, перемішаний із нічним повітрям. Аланерові вже не треба було чотири ноги — він і на двох охопив половину поля, сльози зволожували його скручену бороду, руки відштовхувалися від вітру. Він заспокоївся і з болем видихнув, лише досягнувши Вічнопустуючої траси. Крізь кашель і хрипоту йшов назад. Повільно, наче його несло саме поле — саме коливання сплячої трави.

Аланер підібрав свічку, забуту Мариною минулої ночі, і приклав погашений гніт до кінчика трави, уявивши, що висвітлює Кассаль дорогу.