Книги

— Що ти пишеш?

Ньют сіпається на тихий оклик і ледь не проливає чорнила на сторінку; поспіхом хапає паличку, спрямовує на пергамент і бурмоче: «Терґео». Пляма, що розтіклась з великої краплі навколо пера, слухняно втягується у кінчик палички. Він спантеличено посміхається власній незграбності та нарешті обертається, доброзичливо сяючи теплими очима.

— Не спиться, Креденцію?

Той лише тихо тисне плечима, опускаючи голову. Завжди так робить, Ньют вже встиг помітити: відтоді, як хлопця відали під його опіку, він мимоволі почав спостерігати за ним, як за ще одною зі своїх магічних істот. Нічого не міг з собою поробити, він завжди ставився так до людей: з цікавістю і обережністю.

Ньют знає як ніхто: люди заслуговують на довіру набагато менше, ніж найнебезпечніші звірі.

Проте Креденція він боятись чомусь не міг. Незважаючи на Обскура, незважаючи на прірву темної сили, що ховалась за холодними заляканими очима, незважаючи на непередбачуваність його реакцій на різні речі. Ньют остерігався. Та не боявся його анітрохи.

— Це листи? — знов запитує нічний гість з боязливою цікавістю. Нарешті відлипає від одвірка, проходить в кімнату; тягнеться ближче, наче тремтливий паросток незвичної дикої рослинки. — До кого?

— Ні, — Ньют з посмішкою хитає головою, трохи сором’язливо збирає папери до купи, тримаючи окремо лише той, на якому тільки-но виписував основні чарівні властивості ніфлерів. — Не вгадав. Це книга. Точніше, це може стати книгою. У майбутньому.

— Ти пишеш книгу?

— Книги, — виправляє він, зніяковіло і нервово перекладаючи і рівняючи на столі стопки аркушів. — Це… типу енциклопедія, в ній багато томів. Кажуть, мій підручник зробив прорив у світі магічної зоології, сподіваюсь, це правда, не знаю. Якщо чесно, мені здається, люди ніколи не приділяли достатньо уваги цим чарівним істотам, які живуть в одному з нами світі. Всі завжди лише боялись їх, тому намагались лише налякати у відповідь, а вивчати їх чомусь нікому в голову не приходило.

— До тебе.

— Так, — він посміхається яскраво і щасливо, аж раптом, схаменувшись, закриває обличчя руками і бурмоче засмучено: — Я не якийсь там геній, якщо що. Просто… я їх люблю?.. Тому вони приймають мене і відкривають свої таємниці, а я подумав… Якщо магічна спільнота буде більше знати про них — то буде менше боятись. Людей лякає невідоме.

— Інколи на те є досить вагомі причини.

Ньют скоса кидає на нього стурбований погляд: йому дуже не подобається, як вперто Креденцій продовжує звинувачувати себе у всьому, що сталося. Він наче зовсім забуває, що сам був на краю смерті, що не контролював себе, що мав ще й який привід для того, щоб збожеволіти; але ж він втримався на межі, він зміг зачепитись за все те людське, що в ньому було, він такий молодець — Ньют би так хотів, щоб цей нещасний хлопчина міг хоч раз подивитись на себе його, Ньюта, очима. Відчути власну гідність і мужність. Прийняти свою непросту, лякаючу, але таку неперевершену природу.

Він злегка, обережно і коротко, торкається пальцями чужого худого плеча.

— Людям не потрібні причини для ненависті. Їм для цього завжди вистачає власної неосвіченості і постійного бажання відчути себе сильнішими за когось.

— Ти теж людина, — прямо каже Бербоун, трохи насупивши брови, і у голосі відчувається тонка непевність.

Ньют усміхається.

— Здатність ненавидіти не входить в мій базовий набір скілів, — жартує незграбно, виблискуючи золотистими очима.

Можливо, йому це здається. Напевно ж, тільки здається, — але тонкі губи навпроти наче непомітно тремтять, і куточки трохи вигибаються догори.

Ньют вперше бачить посмішку на цьому блідому обличчі.
І відчуває себе найщасливішою людиною в світі, якщо чесно.

Довгий темний погляд наче теплішає на кілька градусів; Креденцій мигає і знов опускає очі, задумливо роздивляється розкладені на столі сторінки.

— Гарні малюнки, — зазначає розсудливо. Тендітно торкається аркушів, щоб не розмазати чорнила, перекладає їх один до одного, щоб не сплутати весь порядок. — Фантастично, — видихає зачаровано, проводячи пальцями над пергаментом, — така схожість… Я теж малював… колись давно, — обличчя, що було посвітлішало, знов затягує хмарами спогадів. — Моїй сестрі подобалися метелики. Їх крила, такі різнокольорові, як веселка. Я малював для неї, виходило наче непогано.

— Хочеш спробувати?

Ньют справді пропонує йому то без жодної задньої думки; Ньют справді просто захоплений цією цікавістю, яку протягом тижнів реабілітації сумний хлопець не виказував ні до кого і ні до чого.

Він бачить проблиск недовіри в темних очах — і поспіхом кидається до своєї валізи. Відкидає застібки, руку всередину одразу засовує по плече; жмуриться, шарячи пальцями між усіма можливими просторами.

— Де ж ти, йди сюди… Оп! Спіймав, — він радісно висмикує руку і одразу про всяк випадок лягає на валізу, щоб раптом не виліз хтось, кому цього робити в жодному разі не можна. Ніфлер, зокрема.

Ньют повертає замки на місце і обережно протягує руку Креденцію. На розкритій долоні возиться малюк, схожий на ската — тільки, вочевидь, не водний, а повітряний; його довгий хвіст Ньют затискає між середнім і вказівним пальцями.

— Знайомся, це Наскочлихо, — Ньют посміхається до малої тваринки, коли та тихо мурчить, і обережно пальцем чухає їй животика — істота задоволено розкидається на долоні. Він обережно опускає диво на край столу, спілкуючись з ним заспокійливо і серйозно, наче з дорослим, без сюсюкань і якихось ніжностей. Кивком підзиває Креденція ближче.

— Диви, які крила, не гірше, ніж в метеликів, — підбадьорює пошепки, тут же змахуючи чарівною паличкою. Наскочлихо, муркнувши, повільно закриває очі і засинає, і Ньют, відпустивши закляття, підбиває ліктем завмерлого хлопця. — Тримай, от папір, перо. Чорнила змінять колір, коли подумаєш про це. Ну ж бо, сідай. Все одно не спиться? Хоч спробуй. Він все одно не прокинеться тепер кілька годин.

Йому стає ніяково від переляканого і недовірливого мокрого погляду. Здається, Креденцій ледь стримує сльози.

— Правда? — сипло уточнює він. — Ти мені дозволяєш?

— Хей, — Ньют про всяк випадок міцніше стискає його плече. Не дай боже це диво ще знепритомніє… — Я тебе прошу, Креденцію. Допоможеш мені з ілюстраціями до моїх книжок? Удвох працювати веселіше. Та й швидше. То що думаєш?

— А-авжеж, — поспіхом киває заляканий хлопець.

Нервово, але майже урочисто всаджується на стілець, стискає перо в пальцях; прискіпливо роздивляється засплену тваринку і повільно проводить пергаментом першу тремтливу лінію.

Цього разу Ньюту точно не мариться бліда, але щира посмішка на виснаженому обличчі.