2. книги

Мінхо уже збився з ліку скільки книг про кохання ним було прочитано. Не те щоб він взагалі любив настільки багато читати, але останнім часом увесь його робочий стіл був похований під різноманітними виданнями. Мінхо читав романи, читав якісь наукові роботи, читав класиків та сучасників, але головного не зрозумів. Не знайшов відповідей на своє питання, яке виникало в голові кожного разу, як тільки погляд падав на Джисона.

Це було дивно – не проживати щасливі моменти, а думати про те чи кохає він хлопця поряд. Кожного разу Мінхо спостерігав за тим, як Джисон сміється, як трясе ногою, як надуває щоки, як уплітає улюблені снеки, як підгинає під себе ногу, як дивиться на Мінхо, коли в чомусь не до кінця впевнений. І кожну цю дрібницю, яку не завжди помічали інші люди, Мінхо знаходив чудовою, а ще невимовно любив.

Проте чи кохав він Джисона?

У відповідь йому завжди була тиша. Наче усі думки полишали його голову, коли Мінхо підходив до найголовнішого. Чан часто радив йому поменше думати, але у нього не дуже виходило дотримуватись цієї поради. Мінхо взагалі забагато думав, аналізував мало не кожен свій подих та пробував розкласти по поличкам усі слова, дії і погляди Джисона. Йому й до голови не приходило, що деколи ті не несли у собі зовсім нічого. Джисон міг подивитись на нього лише тому, що Мінхо стояв там, а не деінде. Джисон міг обійняти його просто тому, що так захотілось. Джисон міг сказати йому «ти такий красивий», коли Мінхо просто заварював для них рамен.

Бо це був Джисон.

Який мало думав, більше робив та просто жив. Джисон не переймався складними питаннями, адже куди приємніше було тримати Мінхо за руку. Він не зважував усі «за» й «проти», коли обіймав Мінхо зі спини, вкладав йому на плече підборіддя й дивився, як той готує. Джисон був щасливим лише тому, що Мінхо довгі роки залишався поряд з ним. Він також не читав книг, бо куди цікавіше було зціловувати історії з трішки шершавих губ Мінхо, який від цього нарешті забував про усі свої питання.

Джисон готовий був цілувати його усе життя.