Дощ

Я швидко прямувала у свої покої. Я раніше не звертала особливої уваги, але от зараз бачу наскільки чисто в нашому клановому маєтку. В усіх коридорах не просто чисто, а жодної смітинки. Що ж тоді не дивитимусь під ноги, але якщо мій “хлопчик” поранить ногу, здеру три шкури з усіх, хто тут миє підлоги. Просто за те, що підвели мою довіру.

Нарешті мої покої. Братовий кабінет вганяє мене в депресію, у мене б вже клаустрофобія з’явилась після стількох років проведених у тій конурі… Все ж мої світлі просторі покої в спокійних, здебільшого бежевих тонах, мені приносять душевний спокій та відчуття захищеності. І волі. Я, на відміну від інших членів клану, не маю свого окремого кабінету, принаймні у клановому маєтку, тому і покої куди більші, ніж в інших. Не довелося площу ділити. По-перше, я проводжу тут тільки один день на тиждень і робочого кабінету мені тут не потрібно. По-друге, мій невеликий гаремчик теж не тут, і якогось інтимного усамітнення не потребую. Переодягнутись і в невеликому гардеробі можна. А от відпочити після дороги хочеться не у конурі. Та й звикла я до простору за стільки років у власному маєтку… Але робочий стіл просто необхідний.

Влетівши у покої, я одразу направилась до нього, та й бігти недалеко. Він знаходиться одразу при вході з правого боку, спиною до вікна. Справа від дверей робоча шафа з сейфом, далі вікно і стіл, й ще одна книжкова шафа (повернута боком аби відділити робочу зону, від іншої кімнати), втім книг там ніколи не було і немає зараз, лише нескінченні документи… Таким чином моя робоча зона з легкістю помістилася на цьому клаптику між двома шафами та вікном. Куди я і влетіла. На столі була ціла купа не промаркованих листів, документи на раба, ще кілька листів-запитів від мого клану, що одразу виділяються чорними конвертами… Одним словом, моя рутина… Раб зупинився зліва від дверей і чемненько став біля стіни, прикидаючись предметом інтер’єру.

• Іди туди, до журнального столика. Можеш вважати, що відпочинкова зона – твоє місце. – махнула я йому рукою в той бік. “Хлопчик” мовчки “поплив” туди, як рибка, плавно і тихо. Одразу видно, що його виховували, як, втім, і більшість махаонів, для супроводу, як маленьких тихих тваринок. Виконують команди беззаперечно, але мовчки. Зазвичай же рабів вчать відповідати господарям. Мене часом від “Так, хазяїн” саму коробить. Як зламаний програвач… Не розумію як це може подобатись.

“Хлопчик” плавно опустився на напільну подушку біля столика, так аби сидіти до мене обличчям і завмер у своїй вбитій в підкірку позі. Маленький, низький бордовий диванчик і два крісла я розмістила по центру кімнати навколо туалетного напільного столика. Там же була ціла купа подушок для сидіння. За цією зоною було величезне вікно з балконом, а перед – двоспальне ліжко з білим невагомим балдахіном. Все це створює легкість і невагомість, обожнюю свою кімнату. А от відпочинкова зона контрастує, “хлопчику” там саме місце. І в естетичному плані також. Нехай посидить, якщо серйозно. Я сіла за стіл, і впала в легку прострацію, втупивши погляд на вхід у ванну (ну, просто по траєкторії був. Він окрім розписаної живописом стіни, єдине, що було навпроти…). Потрібно перевірити “хлопчика”, не люблю сюрпризів, а з ним, інтуїція мене рідко підводить, вони будуть.

Зі своїх думок мене вивів скрип дверей. Зайшла Дана, моя служниця, рабиня.

• Господиня, – вклонилась вона. – О, новенький?
• Так, новенький. Принеси закусок і чай, в мене не так багато часу до зборів
• Дана не любила церемонитись, як і я. Говорила по ділу, дуже стисло, хоч і в м’якій манері, притаманній рабам. Я знаю, що Дана надто сильно цінує своє положення моєї персональної помічниці, і купу свобод, які з цим статусом додаються, тому я ніколи не боялася її зради, хоч і зашморг на шию їй теж накинула. У разі моєї смерті вона перейде у володіння Сафітового клану, в Північних землях Світу. Таке собі місце для життя… Як і хазяїни. І краще при її зраді бути мені мертвою… А от при вислузі 30 років отримає свободу і нове ім’я, рекомендації та невеличке придане. Тож все однозначно. Тут я спокійна.
• Слухаюсь, ще щось?
• Так, займися хлопчиком. Подбай про гардероб, взагалі його побут на тобі.
• А ім’я у “хлопчика” є?
• Я над цим подумаю. – Дана трішки стисла губи. Вона давно вже ображається на мене за своє ім’я. Я особливо не задумувалась Дана – дарована, та й усе. Але, природа в людини така, бути весь час чимось незадоволеним, тож нехай дується на своє ім’я, а не шукає інших причин.
• Мені можна торкатись, хоч говорити з ним? – Дану можна зрозуміти. Вона не впевнена, для чого мені цей раб. Чи то наложник, чи то хто?
• Ніяких інтимних зв’язків все інше можна.
• Мені поселити його в гаремі, як приїдемо додому?
• Ні, точно не туди. – Дана трохи розгубилась, все ще не розуміючи в якому статусі новий раб.
• Викрутись якось. Це все. – на цих словах Дана вклонилась і швидко зникла.

А я зайнялася документами. Раніше “хлопчика” звали Трін. А справжнє ім’я Лоренс. Лоренс? Справді? Який ідіот у це повірить? Західноземне ім’я, хоч і не поширене, але ж не треба бути генієм, щоб знати це… На кого ця інформація розрахована? Хіба що на тих хто нею не цікавиться! Я просто скипіла… А чого я злюсь, власне? Чужа некомпетентність мені на руку. Буде легше виявити правду. Хоча, в цьому випадку на руку – зовсім спохмурніла я. Інколи з ідіотами та працювати доводиться… Ну, добре, його документи можна і не займати. Суцільна ахінея, значить. Перевірю своїми силами.

Це складаємо у сейф.

До того, як прийшла Дана, листи я промаркувала, запити прочитала, і розкласифікувала завдання. Листи з завданнями вже почала писати.

Слава Наяді, Дана мене не чіпала, розклала чай з закусками на туалетний столик, і я могла спокійно працювати з листами.

Завершила я швидко, може півтори годинки… Все упакувала, воскові печаті поставила, листи підписала, все перевірила… О сім синів Наяди! Та коли ці листи закінчаться! Мені потрібен помічник… Скільки часу я постійно на це все вбиваю? Хоч би печаті позаливали б та листи спакували б… Але тягати з собою помічника, аби тільки печаті заливати… Не раціонально. От і заливаю сама… Я потерла очі та підняла голову, одразу наткнулась поглядом на Лоренса. І ледь не засміялася у голос. Смішно звучить. Це ім’я йому категорично не личить. Жодна мати так зі своєї дитини не познущалася б. Хм… а що? Може він мені печаті заливатиме?

Я встала і направилась до нього. Маю ще трішки часу перед зборами, потішусь.