2 день

Ці спогади розривають і так розбиту душу на найдрібніші клаптики, не залишаючи нічого за собою. Моє нутро давно пошматоване, а смерть Ліама виписала мені нокаут.

Мені виповнюється через тиждень 18, не дуже подобається ця цифра, вона буквально кричить про те що дитинство та найкращі миті позаду.

Погода на 2 день вирішила повеселитися. Все небо затягнуло чорними хмарами, дерева ломить від скаженого вітру, а шибки тремтять. В цю мить нахлинули спогади про минуле, яке мені й залишається згадувати

Колона людей в чорному одязі йде білосніжною дорогою. З кожним кроком з’являється все більше і більше брудних слідів, які так важко бачити. Звернувши за ріг натовп поступово зупинявся, допоки всі очі були направлені на викопану могилу, яка вже готова була поглинути молоде тіло в білосніжній домовині. Хтось плакав, хтось дивися під ноги, а хтось похмуро зітхав. Мої очі були направлені в небо. Замерша вода повільно спускалася, торкаючись мого лиця. Голова була пуста. Не було нічого. Нічого крім залишившись емоцій на обличчі. Холодний вітер, пронизував холодом щоки, що ті аж німіли.

Посипав скажений дощ.Хочеться вибігти на вулицю та остудити мозок після згаданого. Звуки грому ставали все блище та блище, а блискало кожні 5 секунд. Листя вишні шаленіло під дощем ніби молячи про допомогу. Кадри змінювалися один за одним, а листя ще відчайдушніше прохало допомогти. Звуки дощу заспокоювали мене, але не зараз. В голові роїлися тисяч думок, дзищали та набридали. З кожним спогадом про Ліама, можливістю змінити щось тоді та зараз, моє нутро крутило та вивертало назовні. За вікном почало бити градом, так само як мою душу тривожив град думок, пробиваючи дірку за діркою. Я тону в смутку, в самоті, у власному омуті. Втома дала про себе знати і я відключилася.