2. він не повторюха

anchor — novo amor

took the breath from my open mouth

 

 

сьогодні, у вівторок, ліс звучить інакше — наче в казці із тихим звуком. сусіди знову квапляться до річки ловити рибу, надягають хиткі капелюхи, щоби сонце не напекло голову, і закидають на плечі дерев’яні вудки, чимчикуючи до мети. вони виглядають безтурботними, особливо той чоловік, на капелюхі якого декілька дірок.

дерева захоплено слухають ніжні пісні пташок, здається, наче самі підспівують, тільки-но юнґі не має здібності слухати це, міркуючи, що має згодом допитатися у чіміна.

парубок лежить на копиці сіна та свистить кудись в пустоту, розмірковує. дивиться на блакитне небо, неначе старанно зазираючи всередину хмари; потилиця трохи свербить, тому що за комірець потрапила суха трава та прилипла до спітнілої шкіри; парубок квапливо встає з копиці та дивиться глухим поглядом. кліпає декілька разів, жмурячи око, в яке потрапила суха травинка.

за парканом хата чіміна, юнґі в цьому впевнений, адже минулого вечора бачив, як він туди заходив, не підозрюючи, що за ним трохи, по-малу стежать.

виявляється, юнак справді ходить босоніж, і через це його ноги майже по коліна були в багнюці, що почала засихати ближче до колін, йому доводилося підіймати поділ своєї сукні та ходити так.

ноги чіміна не пройшли повз чужих зіниць: юнґі був здивований угледіти, як кульбабки тендітно обкутують його ноги (йому не лоскотно?), жовті пелюстки проростають прямо з-під шкіри, і це в жодному разі не виглядає моторошно, навпаки, юнґі затамував подих, і його досі не покидає бажання роздивитися це ретельніше та, ймовірно, доторкнутися, якщо йому хоча б колись вистачить на це сміливості. він уявляє, як ніжно та обачно торкається горбинок, з яких росте нове життя на тілі юнака, і відчуває, як його серце починає щемити.

він ніколи не бачив таку неймовірну людину, якій всі природа вклоняється.

він з нею на «ти».

сам чімін лише прокидається, сонно вивертаючись на ліжку. муляється в м’якій ковдрі, тягне її ногами та потягується, слухаючи, як хребці зовсім тихо хрускотять. пнеться обличчям в подушку та не розуміє, чому так лоскотно на ногах.

ліниво лежить і навіть не повертається, однією ногою намагається почухати іншу, але на мить зіштовхується з чимось м’яким, теплим та пухнастим. від зчудування підіймає та повертає голову, лицезріє: курча якимось чином потрапило в хату, а потім ще й залізло на ліжко; наразі мирно, цілком спокійно сидить на нозі чіміна, біля щиколотки та кліпає малими оченятами.

тихо зітхає та помічає інше, що умостилося прямісінько біля його голови; воно солодко спало, сховавши голову під маленькими крильцятами.

чімін розчулюється. падає головою назад на подушку, вдивляється в малюнки на простирадлах: зовсім маленькі ягідки, розкидані по всій площині білої тканини, що свіжо пахне якимось пральним порошком. пізніше знову переводить погляд на курча та усміхається, одним пальцем гладить його, зовсім крихітне створення, що тремтить, як щойно відчуває чужий дотик.

мама ще звечора просила сина набрати та принести води, заради чого він зараз встає. спочатку тихо підіймається на ліктях, аби відкласти курча на інший край ліжка та підвестися.

натягнувши м’які капці, чімін прямує на кухню і досі протирає сонно очі.

вранці трохи прохолодно та сиро, тому юнак не цілком комфортно відчуває себе в коротких тонких шортах — варто передягтися, аби волосся на руках та ногах не ставало дибки. але перед цим потрібно обов’язково попити води, що залишилася на самому дні бідончика.

там найсмачніша.

чімін надягає через плечі сукню, ту ж, що і вчора. затягує білим поясом та розчісує все ще сонне волосся, аби то не заважало та не лізло в очі.

здавалося б, жодної душі на вулиці в таке рання не має бути, тому чімін довго думає, чи надягати йому хустку, адже він звик, що хтось може побачити його без неї — неначе в троянду зазирнути; сумнів перемагає, і прозора тканина вже полягла в чіміна на пасмах.

юнґі вчуває якісь звуки із сусіднього двору і ледве бореться із диким бажання підгледіти через маленьку щілину в паркані. інтуїтивно виявляє, що це саме кроки, що, скоріш за все, належать чіміну, адже, прислухавшись, ловить звук, як сукня торкається землі та тягнеться по ній, тягне за собою малі сухі гілки, створюючи хрускіт.

парубок на декілька секунд затамовує подих, аби знову прислухатися, але вже нічого не чує: ймовірно, чімін вже кудись пішов, залишивши двір пустим.

юнґі не витримує, тихенько біжить до паркану та підглядає, чіпляючись за гострі краї дерев’яних дошок руками. старанно намагається не створювати жодного шуму, тому що потім буде надто ніяково, і велика ймовірність втечі юнґі після цього.

на щастя, місія виконана успішно!

він зазирає, і так, це був все-таки чімін. юнак наразі крокує до колодязя, ставить жовте відерце на низьку лавочку, що вже просочилася вогкістю, та крутить дерев’яну колоду, щоби набрати трохи води.

юнак, незважаючи на свій вигляд, далеко не слабкуватий, вельми впевнено діє, якщо що, і дати стусана юнґі зможе, якщо помітить, що той в цю мить за ним безсоромно піддивляється.

і не слід заперечувати, що може навіть відром по голові зарядити; хто знає, що у того в голові, всередині. ось зовнішньо він такий тендітний, що стан його так і щебетає. чімін ще нічого не робив, але вже вдатно прописався в юнґі в серці та обживається.

все ж таки лавку з романтичними мріями варто прикрити та хутко ховатися, адже чімін вже повертається назад з повним відерцем, вода ледь за край не ллється. юнґі намагається зістрибнути, але він так незграбно зачіпається штаниною за дерев’яну дошку, на мить зависає у повітрі та падає, на щастя, приземлившись на руки та залишившись цілим. сідає під парканом, щільно тулячись спиною до дошок.

має надію, що це не було надто голосно.

він би точно зажурився, якщо б утямив, що юнак все чув на власні вуха і навіть одним оком підмітив. але знати юнґі це зовсім не обов’язково, най ще поживе спокійно.

хочеться волати від того, наскільки дошки гарячі і як вони печуть в спину навіть через хутряний светр, тому що сонце їх нагріло нестями, але він затискає вуста рукою та сидить мовчки. вичікує, поки юнак зайде до власної хати.

чімін човгає, наспівуючи собі щось під носа, зовсім тихо промовляючи слова. його голос ніжний, трохи дзвінкий, змушуючи юнґі змінити свою думку: він тепер не хоче, щоб юнак йшов до хати.

щойно парубок чує скрипучий звук дверей і вирішує, що чімін зайшов, то знову повертається до щілини та продовжує пильно спостерігати.

зачіпаючи пальцями білі фіранки та відкриваючи вид на вулицю, чімін наглядає за двором, дивиться обома. його погляд падає на мілу, його кішку, вона тихенько сидить під грушою, біля корзини, та миється. язиком облизує м’які лапки і потім проводить ними по мордочці. муркотить сама по собі, гріється під соковитим сонцем і лише чекає, поки юнак не втримається, підійде до неї та почеше за вухом.

юнак тямить це з першого погляду, як тільки-но вона, міла, помітила його у вікні. усміхається їй, а потім мамі, коли та бажає чіміну доброго ранку, кличе на чай та попереджає, що сьогодні їй потрібно буде піти на весь день: завітати до сестри — тої ж мії.

нінель обережно чіпає чіміна за волосся, на мить заплутуючи його, та пішла, прикривши за собою двері. лише наостанок попрохала помити керамічні горнятка, що стоять на верхній поличці, прямісінько біля вікна.

юнак лише згодом помічає, що мама, як і обіцяла, залишила на столі горнятко з чаєм та декілька булок з ягодами.

на кухні простір ідентичний до будинків інших жителів лісу: нелукаві дерев’яні полички з тарілками. на кожній з них розбіжні малюнки: ягідки, листочки, орнамент якоїсь вишивки, іноді й деякі квіти, рослинність.

більшість чашок обмальовані маками, не деяких милі ілюстрації курчат. саме з курчам улюблене горнятко чіміна. воно йому нагадує про дитинство, коли тато ще був живим, проте ці спогади в жодному разі не віддають болем у грудях — лише приємні думки, що хочеться берегти в голові та не проґавити, адже саме ця людина залишила після себе надбання лісової історії, яку наразі починають вивчати в деяких школах.

правда, школи вони мають! утім зовсім не такі, як у звичайних містах чи селах, вони злегка чудернацькі: діти починають ходити до школи в дев’ять-десять років та проводять там лишень три, потім — дворічний відпочинок та засвоєння інформації.

у п’ятнадцять років повертаються назад та вчаться останній рік, що приділяється для повторення всього, що може якось знадобитися в житті та допомогти.

більшість дітей ходять до лісової школи із задоволенням, адже вивчають лише найнеобхіднішу інформацію: читати, писати, робити базові обчислення в математиці, господарювання та, звісно, історію, що анітрохи не завадить. лише в останній рік додали в навчальну програму географію та природознавство.

діти, що лише ступили на шлях підлітків, уже розуміють, що ці знання їм точно будуть в нагоді.

юнак легко усміхається та відсьорбує гарячий, пекучий на язиці чай, зиркаючи на булочки в керамічній тарілці, на якій зображена мила свинка, і забавно збіглося, що спільна картина виглядає так, наче вона тримає одну з маленьких булочок.

юнґі, на жаль, не бачить цього всього з вікна, так би його щоки вже давно тріснули від композиції.

але він має можливість спостерігати за кішкою, яка зараз чомусь почала зиркати в його сторону. а потім взагалі бігти до паркану, з якого він підглядає. юнґі зістрибує та сідає під паркан, прикидаючись невидимим.

сидить рівно, куприком вдавлячись у землю, та усміхається, наче з глузду з’їхав. підбирає з землі зелене листовиння, що випало з яблуні, і мне в руках, відкидає голову на дошку та залучено дивитися на хмари, намагається відтворити в голові ту ж мелодію, що чув декілька хвилин тому із сусіднього двору.

не вистачає лише тої гітари, з якою чімін таскався біля річки і згодом почав грати. парубок досі пригадує, як його через це кинуло в жар; він тоді не зміг втриматися та підійшов до юнака, щоби познайомитися.

йому зовсім трохи хочеться зараз зробити те саме, але зупиняє себе: у нього є ідея покраще. чіміну це полюбиться, він упевнений.

він похватцем встає та йде звідси. ймовірно, юнґі в думках склав із себе гарячого залицяльника, тому що по-іншому його дії обґрунтувати неможна.

він подумки детально будує свій план перед тим, як записати його графітним олівцем на листочку. запихає його в карман та, не гаячи часу, крокує до пагорба, що належить його батьку. підходить до маленького ягня, котрого нещодавно назвав реєм, вибиває з-під землі металевий стержень, виуджує його разом з ланцюгом, та виводить за собою, мимохідь хватаючи корзинку з яблуками та грушами.

виходячи зі двору, зупиняється, приблизно хвилину розмірковує та повертається назад, адже забув причепити рею на шию дзвіночок з червоною стрічкою.

дуже важлива родзинка додана, а отже, юнґі тепер точно має всі шанси!

залишилося лише дочекатися вечора, коли це чудо з іменем чімін знову піде на річку. ще рано, лише ранок… юнґі схибив, що відв’язав ягня зараз — ось так і впливає на нього чімін.

мозок юнґі відмовляється думати. доведеться відводити рея до хати, і юнґі сподівається, що тато цього не побачить, тому що той, певно, визнає парубка химерним. як гадає юнґі, до цього йому вже не так і далеко.

— ну… ходімо, рею, — торкається його дзвоника на шиї та легко усміхається, — лише на ліжко моє своїми лапами не лізь, благаю.

воно, по дуже умовним прогнозам юнґі, призначено для іншої людини.

чесно, юнґі не марить сексуальними фантазіями, його це зараз не цікавить. до чіміна просто хочеться доторкнутися, можливо, вкусити за пухку щоку декілька разів. а потім дати йому полежати у власному ліжку, щоби та просочилася його запахом. це найінтимніше. юнґі, сидячи вчора біля нього, відчув запах, але не зміг розпізнати його природу.

просто хочеться дивитися, як справжній лісовий принц йому всміхається та лежить у його ліжку, загорнувшись в його ковдру, поклавши щоку на його подушку.

юнґі має їх багато — аж шість, — і всі готовий віддати чіміну, бодай він просто полежить в його простирадлах.

занадто замріявшись, юнґі зовсім забув про рея, який усе ще самотньо стоїть на порозі та зазирає через відчинені двері на парубка, що умостився на ліжку.

його морда зараз буквально: «тобі зовсім по цимбалах, що я тут стою?»

ледь чутно ойкаючи, він запускає ягня в хату, думає, що з ним робити. ставить на підлогу невеличку мисочку та наливає в неї холодної води для рея, а сам прямує в кімнату.

стоїть, спершись попереком на хиткий дерев’яний комод; прикусив нижню губу та знову поринув у свої бентежні думки, намагається увімкнути фантазію та вигадати, що б ще такого зробити для чіміна, щоби той звернув на нього увагу. відволікає лише рей, який замість того, аби пити, почав просто шумно мочити морду у воді.

— спекотно?

ягня повертає мокру морду в його сторону та кліпає двічі.

юнґі з реєм самотужки не впораються, потрібна чиясь допомога, проте друзів парубок не має.

як завжди, весь тягар нести лише на собі!

юнґі прямує на кухню, тому що їжа — основа життєдіяльності мозку, як він уважає. довго ходить довкола з самим собою, і на мить усвідомлює.

треба чіміна нагодувати.

юнґі встає на стільчик і з верхньої полиці дістає малинове варення, залишає його на столі, щоби ввечері намастити його на хліб та прилаштувати в корзинку з яблуками. це ж геніально! юнґі собою дуже пишається та усміхається своєму відображенню в дзеркалі.

сам же він сідає та їсть бутерброди, запиваючи їх трав’яним чаєм: він п’є лише такий. у якусь мить ледь не давиться, коли чує з коридору гучний стукіт.

виявляється, рею вже набридло чекати, тому він б’є своїм металевим ланцюгом по ніжці столу, чекаю, його замріяний хазяїн зверне на нього хоча б якусь увагу.

парубку доводиться відвести ягня у свою кімнату та спостерігати за ним. той ходить по кімнаті кругами та шумить своїм дзвіночком, що шкребеться по підлозі.

вечір за горами, тому нічого сидіти склавши руки, думає юнґі та підіймається, тащить за собою рея та виходить на вулицю.

все-таки горóд самостійно себе не прополить та не поллє.

поливаючи лійкою ще не зрілу морковку, юнґі намагається не думати про прозору хустку та ноги, котрі побачив сьогодні через паркан.

життя бентежне.

рей умостився на землі під тінню від дерев та почав дрімати, насолоджуючись відсутністю пекучого сонця. декотрий час, і юнґі підходить, сідає поряд з ним, гладить м’яке тепле хутро на голові, що все-таки встигло нагрітися під сонцем, гладить спину проти хутра; кладе голову на його шию, легко притискаючись щокою.

— що ж… багато чого нам треба зробити.

дивиться на небо, яке в обід точнісінько передає блакитні відтінки, тендітно змішуючись з білими від хмар. сонце за тінню сліпить, змушуючи заплющувати очі та морщитися. далечінь показує пагорби, прямо там, де знаходиться та сама річка з тим самим берегом.

і з тим самим юнаком.

з тим самим дивом.

життя точно бентежне.

парубок лягає спиною на землю, опускаючи голову на зелене листя, щойно опале. воно плутається разом з темними пасмами юнґі, а маленькі гілочки починають легко колоти. він, не звертаючи уваги, дивитися на верх, на дерево. шовковиця вже стигла, і, на перший погляд, дуже солодка. варто, напевно, її накидати до груш, яблук та бутербродів у корзинку.

парубок витягує з карману невеличкий блокнот, куди записував усі фрази, котрі хотів би вимовити чіміну.

а раптом станеться диво…

залицяльництво №4:
троянди червоні, фіалки блакитні…

варто змиритися з тим, що юнґі не вміє римувати, але вміє викручуватися:

залицяльництво №4:
троянди червоні, фіалки блакитні, я не вмію римувати, але чи можу я познайомитися з тобою?

«ви вже знайомі», — перекладає юнґі те, що мичить йому рей.

юнґі прикушує нижню губу та думає, що ні, це зовсім то; потрібно щось оригінальне. він повертається до рея та киває: вербально питаючи: «які тобі?»

ягня негативно киває головою, мовляв, хазяїн, ти з глузду з’їхав? це що взагалі таке?

ну гаразд, а якщо так?

залицяльництво №4, спроба друга:
тато завжди вчив мене йти з мрією. як думаєш, кого мені зараз хочеться провести додому?

рей киває, мовляв, що це вже краще, аніж було до цього. юнґі вчиться на раз-два.

парубок обіцяє собі, що обов’язково подумає над варіянтами ще раз, але трохи пізніше, і засовує блокнот з олівцем назад у боковий карман.

тато десь зі сторони двору кричить, що повернувся додому, і юнґі з полегшенням зітхає, бо переймався до цього, що той вдома і спить.

 

 

 

***

 

 

aurora — runaway

I had a dream, I was seven
Climbin’ my way in a tree

 

 

— як самопочуття мії? — чімін відкушує грушу та підпирає голову рукою.

— все гаразд, вони з коханим уже завершають з переїздом: будуть зовсім поряд до нас, пройтися всього-на-всього дванадцять хвилин.

виявляється, мія все-таки наважилася на зміну місця проживання, та, яке щастя, буде знаходитися близько до нінель та чіміна, а отже, можна буде часто в них гостювати та їсти.

— ти рахувала час? — чімін з цікавістю підняв брову, коли почув точну кількість хвилин.

— звісно, — нінель відволікається від шиття та споглядає на чіміна, відповідає усмішкою навзаєм.

рідкі зморшки личать їй, надаючи її стану досвідченості та мудрості: вона точно знає, як переграти це життя, чим, чімін собі нагадує вкотре, він пишається та дивується не менше. нінель для нього справжній приклад, до рівня якого хочеться сягнути.

юнак не хоче приховувати, що дещо повторює за нею, притримується її порад, що надані жінкою на основі власного досвіду. лише завдяки їй чімін став упевненим в собі, перестав лякатися свого походження.

наразі він пишається.

він себе любить.

раніше йому здавалося, що все, що він має, — чудово, але не на ньому, не в амплуа юнака. це збіглося з періодом, коли той вважав себе надто худорлявим в додаток. йому було неприємно вирізнятися серед звичайних людей, тому постійно, відчуваючи внутрішню тривогу, він намагався заплющувати очі та вдавати, що не відчуває легкої огиди, відчуття неприємного передбачення, зовсім легкого тремтіння. він думав, що не мав вирізнятися, адже бачив дивні погляди чужих людей; вони нічого не казали, але їхні зіниці кричали про неправильність — кричали мовчки, вдаючи тактовність, ховаючи обмеженість.

подорослішавши, він починав бути стриманішим: не через вік — завдяки мамі. вона задумливо слідкувала за зростанням свого сина, помічаючи його тривожність. її бентежило, що перед виходом чімін одягав цупку шапку, змушуючи себе в спекотну пору пітніти, змушувати маки задихатися та тихо кашляти. згодом вони хилилися, варто чіміну було лише запхнути кожну чорну волосинку під шапку. головні болі, причини яких він не знав, не чув за цупкою тканиною легкий кашель та зітхання. відчував, що щось тисне в голові, кричачи, але не знав, звідки походить проблема.

мама не казала йому «не звертай уваги» — це не було панацеєю. складно, будучи підлітком, притримуватися цього, лише якщо не вирвати з коренем всі відчуття та не стати байдужим. але легко сказати «гаразд, мамо, я не буду переживати через те, що я трохи інший», а потім все одно завдавати собі болю, натягуючи вузькі штани, що давили кульбабки на ногах. мнули пелюстки.

нінель починала шукати корінь проблеми. так і записала, поки чімін говорив:
— з моїх ніг стирчать якісь незрозумілі квіти, це… дивно — бубнів чімін, поки стягував штани. — якісь маки на голові, що лише заважають, через них усе свербить там, — на мить замовкає. — і троянда…

він вирішив, що додаткових пояснень не потрібно. замовк та продовжив передягтися.

нінель почала згодом пропонувати альтернативи. підліткове серце (троянда) вразливе, тремтяче, і цим можна скористатися, запропонувавши щось, що здивує з першого погляду. те, що закарбується в пам’яті, витіснивши минулі думки — негативні та нав’язливі.

спостерігаючи за тим, як ще малий чімін кружляв біля дзеркала та роздивлявся себе в сукні, нінель розуміла, що це схибила. юнак здивовано шепотів сам собі під ніс про свою бліду шкіру, що майже повністю в тон вінтажної тканини.

його шкіра — біла тканина, а шрами — то мереживо на ній.

підіймаючи поділ сукні, чімін туманно дивився на свої ноги. нічого не змінилося, окрім того, що їх можна було прикрити вільною просторою тканиною, а не тісними штанами. початок покладено

і зараз, у свої дев’ятнадцять, чімін безтурботно зітхає та думає, який же він гарний, і як він сильно помилявся, коли роками раніше хотів зішкрябати під корінь все з ніг своїми нігтями, немов бруд, зруйнувавши під ними всі ромашки, розмазавши по шкірі.

помилявся.

деякі вечори мама проводила разом з чіміном, сидячи на краю ліжка та спостерігаючи, як син засинає. гладила по голові.

тоді вона вперше назвала його принцом, сонливий чімін почув це на межі дрімання та сну. відчувалося легким запамороченням.

юнак досі пам’ятає момент, коли набрався сміливості та підійшов до дзеркала, думаючи, що ризикує всім, над чим працював роками. роздягнувшись догола, скидаючи з себе абсолютно все на підлогу, аж до хустки, білизни та зелених браслетів, пластикових перстнів, та споглядав. довго дивився на своє відображення у склі з плямами, немов намагаючись зазирнути всередину себе, фокусуючись на деталях — а їх багацько: помітні сині вени, немов схожі на стебла, на руках та ногах, на напруженій блідій шиї, з них проростали та тягнулися кульбабки.

його нігтики з крихітними ромашками, що ніяк не можна заховати. його густе чорне волосся, його пасма, що заплутані з червоними насиченими маками. юнак усміхається самому собі від думки, що маки теж виглядають як пасма, але червоні. гарне поєднання: чорне та червоне.

на зіницях чіміна неначе шар фільтру накопився за ці роки.

він проводить руками по ніжній шкірі, часом дотик відчуває хвилі розтяжок на стегнах, що ще світліші на фоні шкіри.

шкіра — полотно, розтяжки — намальовані хвилі.

проводить рукою знизу вверх, зупиняється на грудях, там, де повинно було бути серце, але там троянда, пелюстки якої трохи стирчать прямісінько зі шкіри; помітно: вона б’ється, немов звичайне серце.

вона пульсує.

його легкий запах розповсюджується по всій кімнаті, чімін чує шум в голові та розуміє: кімнатні рослини дихають ним та дякують.

він собі теж дякує, прикушуючи пухкі вуста. він в дитинстві був настільки туманним, що не звертав на них увагу. підходить ближче до дзеркала, розглядаючи нижню губу: трохи обвітрена, через що на краєчках шкіра взялася сухою скоринкою. юнак проводить пальцем, щупає то м’яке, то сухе.

гарно.

хотілося вибігти на вулицю та показати всім, що він зараз відчуває. показати свободу, вільність від напружених думок.

найголовніша перемога над собою, думає чімін, що сидить зараз біля мами та слухає її безтурботні репліки про мію. всередині все відчувається спокійним, мирним; юнак легко, зітхаючи, усміхається та переводить погляд з горнятка на нінель і проникливо дивиться, доки жінка не зупиниться та не почне дивитися у відповідь, помітивши погляд на собі.

— мамо… дякую.

нінель не знає, про що розмірковує чімін, але тямить, за що їй дякують.
— за те, що ти є, — сказав одного разу син, міцно обіймаючи та ховаючи очі в плече мами, щоби та не помітила, як сильно розчервонілися його очі.

цього разу все зрозуміло без слів.

нінель обіймає чіміна та ледь-ледь цілує його в лоб, водночас поцупивши зі столу його бутерброд та відкусивши. це смішить чіміна, і він починає боротьбу за хліб з полуничним варенням: тягнеться до руки мами та намагається зубами схопити бутерброд, але його суперплан з тріском зазнає поразки, адже нінель встигає смикнути рукою та відкусити ще раз.

але через декілька секунд все-таки подає хліб юнакові та дає вкусити прямо з її руки те, що залишилося.

дякую за те, що вона є.

 

 

 

***

 

 

the black skirts — everything

you are my everything
my everything
my everything

 

 

— чімін, кажеш? — задумливо цікавиться намджун, не відволікаючись від вишивання: чотири гілочки калини уже любо красуються на білій сорочці.

— так, саме він, — юнґі встає зі стільця та підходить до старшого, вибагливо зиркаючи на нього: — ну будь ласка.

— з чого ти взяв, що йому сподобається гра на флейті? — чоловік неохоче встає та човгає до тумби, вона вже вся в пилюці: давно до не неї хтось торкався.

дістає флейту та, сумнівно зітхаючи, простягає її юнґі.

— ну джину твоєму ж сподобалося.

— ну… — у намджуна заклинило в голові від різниці цих випадків. — джин — чудернацька особистість. чімін здається випадком простішим, думаю, він не такий вибагливий.

— я цього не казав.

— безумовно. адже ти сімнадцять хвилин ляпав мені про людину, яку і так знаю.

тепер сумнівний погляд має юнґі.

— і чому ти мені не сказав?

— тому що споглядати за твоїм закоханим виразом обличчя та слухати, як ти все утрируєш, — одне задоволення. мені навіть перебивати не кортіло.

юнґі і так схвильований, так ще й намджун знущається.

— який ти дратівливий… — парубок шумно видихає.

намджун лише сміється з цієї заяви та плескає два рази по маківці парубка. нарешті цей хлопець почав думати про щось серйозніше, аніж палиці-копачки у саду тата.

— Знав би ти, наскільки складно було дотримуватися незворушного виразу обличчя, слухаючи тебе, — намджун хихикає без голосу, — навіть офелія так емоційно не грала.

— йой, та пішов ти… — більш ніяково, аніж злісно скаржиться юнґі та забирає флейту. а потім, відразу через дві секунди, не стримується та сам починає сміятися, соромно прикриваючи обличчя долонями.

— племіннику, — йому подобається так називати парубка, — а грати ти хоча б умієш?

той стискає флейту в руці.

— навчуся.

— ох, — у намджуна в грудях новий ком сміху. — втече твій чімін одразу ж.

— я змінив свою думку: ти мега дратівливий.

— ну і що б ти без мене, мега дратівливого, робив би?

— та нічого — в тому-то і справа, — юнґі сідає за стіл до намджуна та спостерігає за тим, як той продовжу вишивати. — це для джина?

— а тобі все розповіси, племіннику, — не відриваючи погляд, він проколює тканину голкою. — потім ще повторювати за мною будеш.

— ну взяв я флейту, то взяв. не бубни.

— повторив.

— не заперечую.

з хитрою усмішкою на обличчі намджун дістає з пічки свіжоспечені пиріжки, які залишив джин півгодини тому та попросив чоловіка вчасно дістати їх. вони обидва захоплюються готуванням, хоч і не ідеальні в цьому: їм просто любо це робити разом.

юнґі як частий гість цього дому дивитися на пиріжки із слиною в роті. його перебивають:

— всіляку розпусту теж будеш за мною повторювати? — контрольний удар від намджуна перед тим, як він почав тікати з кухні, тому що за ним вже із табуреткою в руках біжить юнґі.