2 арка. Похід двох друзів.

– Так, меч узяв, лікарські трави взяв, припаси взяв. Добре, все зібрав, – закривши свій похідний рюкзак, Арторіас покликав до себе Сіфа і закрив будинок у лісі на замок. Висунувся вже мандрівник у своєму повному екіпіруванні: сталева броня, яка бачила як щось незвичайне була вкрита синьою таканню і шолом, що повністю закривав обличчя носія, з хвостом на задній частині, що символізує відданість до свого найкращого друга-вовка Сифу.

Дорогою їм зустрічалося багато чого: різні храми, вівтарі, села та інші різні споруди. На черговому привалі лицар та його вірний супутник розпалили багаття, щоб зручніше влаштуватися на новому місці їхнього перебування. Після милої розмови між цими двома (Арторіас знав кілька звіриних мов), вони вирішили відпочити після довгої дороги, бо йшли вони вже два дні поспіль. Спав же чоловік у броні, бо вважав, що краще завжди бути напоготові. Так і пройшла їх не зовсім тепла, але весняна ніч.

На ранок першим прокинувся Арторіас, який знову не спав півночі через кошмари, що почалися ще 16 років тому. Після кількох десятків хвилин, прокинувся і цар лісу, за сумісництвом голодна дитина, і почав ходити біля місця, що служило місцем відпочинку для його господаря.

Тим часом Арторіас:

– Знову ці прокляті кошмари. Ну хто мене просив відкривати ту книгу?, – Запитав сам у себе лицар, згадуючи минуле, що було змінено лише одним відкриттям сторінки.

Підійшовши до річки і присівши, щоб набрати води, у відбитку він знову побачив ту істоту, що переслідувало її всю його юність і доросле життя – він сам, тільки вже під впливом прірви. Арторіас відстрибнув і знову глянувши в річку, помітив лише його шолом і хвіст, що розвивався на вітрі. Набравши води на нові запаси, він повернувся до їхнього табору, де на нього чекав вірний вовк.

– Сифе, ти вже прокинувся? Добре, тоді давай їсти і знову рушати в дорогу, – сказав лицар, після чого поставив набрану воду кип’ятитися і дав вовку шматок свіжого м’яса, що зручно зберігався про запас у рюкзаку подорожника.