—

мавка спить на згарищі лісів,
коси перевила мідним дротом.
дим жене подалі диких псів
і русалок з чорного болота.

попіл пробирається у сни,
кіптява накрила, наче са́ван.
злидні виростають із війни
і шниряють мертвими лісами.

знов летить червоне, палахке —
то регоче хижо перелесник.
чур лежить у вирвах від ракет,
поки світ не згине й не воскресне.

пло́дяться нічниці й упирі
у містах, що стали кладови́щем.
гинуть духи степу й пустирів —
жалібно над ними вихор свище.

у підвалах сплять домовики,
обернувшись чорними котами.
вовкулак голодні язики
в’ються над кривавими бинтами.

гострі босорка́нині серпи
ріжуть ворогів — аж кров іскриться.
чорт гризе кістки і черепи.
як сирена, виє жалібни́ця.

із землі ворожої мерці
все повзуть, без сенсу і без ліку.
хмари затиснувши у руці,
носить повітру́ля фронтом ліки.

кожен вибух — нове потерча,
щезники ховають в лісі міни.
їх надія — в зморених очах,
прихисток — у вирвах і руїнах.

геть з полів, роздертих на шматки,
геть з будинків, чорних і порожніх,
нечисть йде, сховавши в чобітки
мапи й настанови подорожнім.

повз міста, повз рік бурхливий біг,
черги на кордонах, дикі хащі
йдуть божки, сховавши в оберіг
всіх людей, хороших і пропащих.

час мине. знов виростуть ліси,
а поля загоять чорні рани.
мавка мідь дістане із коси
і, мов дим, у сутіні розтане.

06.2022