194 серія

Після подій у лісі до пансіону Косач та Шаблій поверталися у повній тиші. У них було багацько запитань одне до одного. Щойно зайшовши до кімнати Косач, яку вона забронювала напередодні, Шаблій не витримав та обійняв її.

– Що це в біса було? Скажи мені, нащо ти тут? – його шепіт був біля її вуха, що змушував її тремтіти.

– Переймалася за тебе. І як виявилося не даремно. Нас тут і п’яти годин нема, а тебе вже спробували вбити. А якщо мене не було поруч? – ледь з відчаю пошепки кричала Косач.

Тільки зараз емоції дали про себе знати. У їхній справі такі риси як холоднокровність та дисциплінованість дуже цінували, але й вони люди, що здатні на такі ж самі емоції. Вона почала панікувати. Шаблій лише кілька разів бачив таке з нею. І чудово розумів, бо вона теж заспокоювала його в такі ж самі моменти. Він лише обійняв її міцніше та постійно шепотів: “Спокійно, з нами все добре. Все добре! Я тут і ти тут.” За кілька миттєвостей вона почала повертатися.

– Дякую! Я думаю, що вже в нормі. – та почала ліниво виплутуватися з його обіймів.

– Точно? – перепитав він, повертаючи її у свої обійми – Бо я ще трохи б так постояв.

Косач з журбою посміхнулася. І остаточно розірвала обійми.

– Точно. Тобі треба повертатися до своєї “нареченої”.

– Олю, якби ти знала, як я туди не хочу повертатися. – Віктор пройшов до кімнати та сів на диван (диван з’явися).

– Тебе ніхто не змушував. – зауважила полковник. – Сам погодився.

Віктор почав згадувати як саме СБУ запропонували йому цю місію, гірко всміхнувся.

– Сам. І на те були причини.

Тиша навколо них була незрозумілою для них же самих. З одного боку, здається що є напруга і варто поговорити одне з одним. А з іншого — це та сама комфортна тиша, яку вони постійно відчувають, коли разом працюють у кабінеті, коли разом п’ють каву чи коли просто сидять поруч.

Віктор поринув у свої думки, то Ольга вирішила використати цей момент, аби роздивитися чоловіка у приглушеному світлі. Вони рідко бачили одне одного без професійних костюмів. Шаблій сидів у чорному водолазці. Зараз він був таким іншим. Таким чужим та водночас таким рідним.

Віктор теж не витрачав час та намагався запам’ятати кожну дрібничку. Він бачив її в сукні лише кілька разів. Вона завжди була неймовірною, недосяжною. Якби йому сказали під час їхньої першої справи те, що він щиро кохатиме її він порадив би тому звернутися за психологічною допомогою перевірити справність своїх мізків. Але зараз він бачить в її очах не звичний вогонь справедливості та холодну впевненість у своїх діях, а також страшенну втому.

– Не хочеш випити? – він не очікував, що промовить це в голос.

– Чесно? Не проти. Можливо так нам вдасться підібрати слова до розмови.

– Добре, я піду, щось пошукаю. А ти прийми душ. Тобі варто змити з себе цей день.

– Добре.

Взявши халат вона попрямувала до ванної кімнати. Душ був дійсно потрібним в той час. І стоячи під гарячою водою вона змивала весь день та всі проблеми. Заспокоюючи себе та переконуючи, що вони в безпеці. Вийшовши з кімнати, вона побачила, що підполковник вже приготував імпровізовану вечерю й пляшка її улюбленого вина.

– Коли це ти встиг?

– Виявляється ще доставка їжі в номер працює попри пізній час. Прошу, пані. А я з Вашого дозволу теж відвідаю душ.

– Звичайно. Я чекатиму.

Він пішов, а вона сіла насолоджуючись звуком свічок з ефектом каміна. Така спокійна та домашня атмосфера остаточно заспокоїла її. Оля майже задрімала, коли повернувся Вітя.

– Може відпочинеш? – присів він до неї та потягнув у обійми.

– Ні. Поки не можна. Нам треба поговорити.

– Уважно слухаю.

–  Може візьмемо відпустку після цієї справи? Переконувати тебе, що це небезпечно я не буду. Знаю, що і слухати не станеш. І ще одне. Чим вони тебе переконали?

– Відпустку? – перепитав він поцілувавши її в чоло, – Я не проти. Лише вдвох. Тільки куди?

– Кудись. Аби з роботи не викликали. Хоч тиждень. Десь на природі. Може в Карпати? А друге питання? – поклала голову на плече підполковника.

– Карпати. Можна. А з другого. То планували відправити тебе, якщо я не погоджуся.
Косач лише всміхнулася.

– Тепер ясно чому вони попросили мене, якщо в них не вдасться особливий аргумент. Він таки подіяв?

– Так, подіяв. Я не хочу наражати на небезпеку свою дружину. – він поглянув на ланцюжок на шиї, де була її обручка.

Його каблучка була теж з ним. Але вона була у внутрішній кишені його піджака, яка була біля серця.

Вони взяли шлюб дуже тихо, якраз напередодні справи з ампулою. Приховали від усіх. Бо знали, якщо правда розкриється, що наражатимуть на небезпеку одне одного. Їм було важливо промовчати до тих пір, поки операція не завершиться.

– А я за тебе переймаюся. – зізналася йому Косач відпивши келиху вина.

– Як я туди не хочу повертатися. Якби ти тільки знала. Все це удавання і гра у кохання…

– То не йди сьогодні. Лише цю ніч. Підеш рано вранці. Дозволь нам цю слабинку.

– Із задоволенням. Я хоч цю ніч нормально посплю.

– Що “наречена” спати не дає?

– Ні. Таке враження ніби тобі зраджую.

– Але ти не зраджуєш. – взяла у свої долоні його обличчя та приголубила щоки. – Ти мені сам розповів про справу та про її умови. Я дала дозвіл. То необхідно для роботи. Така вона в нас. Ти звинувачував мене у зраді, якщо у мене була б  подібна справа?

– Ніколи. – поцілував її руки. – А що трапилося з цим чоловіком чи жінкою, я не знаю.

– Підполковнику Шаблій… – грайливо почала вона, але не встигла, оскільки він її поцілував.

Після поцілунку вони посміхнулися та тихо насолоджувалися компанією одне одного. Романтична вечеря добігла кінця та втома давала про себе знати. Сон був їхнім порятунком він численних тривог.

Як і планувалося із вечора Шаблій прокинувся рано, щоб повернутися до кімнати “нареченої”. Але він не хотів розбудити Косач.

– Спи, кохана, ще рано. – нахилився він поцілувати її.

– Мг… – пробубоніла вона з просоння — Удачі! Та до зустрічі. Прошу бережи себе.

– Обіцяю. А тепер спи.

Він пішов до кімнати сподіваючись, що ця справа завершиться успіхом найближчим часом. Заради таких мирних та ідеальних ранків.