1914

Літом, 1914 року закінчилося моє дитинство — коли Війна і Розалін відкрили для мене самостійний світ.

До початку війни вона жила за рогом нашого дому. Пан Крючка, її батько, володів невеликою квартирою на третьому поверсі дохідного будинку, куди вони з родиною переїхали з Мюнхена, і дрібонькою кондитерською, що розташувалася в самому кінці вулиці, яка простягалася вниз побитою часом бруківкою, викладеною великими зашмарованими кругляками. Часом, коли нашим батькам, як пригожим людям, треба було вибратися в люди, а нас, дітей, було нікуди подіти, вони брали нас з собою до невеликого ресторанчику-забігайлівки, скромна будівля якого була розміщена на невеликому пагорбі понад річкою. Сіра нерівна цегла стін, потертих і трошки змарнілих від часу, побиті двері, які ніхто не міняв з того самого моменту, як в ресторані з’явився новий господар, і балкончики.

Вечорами я тихцем збирала для неї квіти, що перекидали тонкі стебельця через низькі стінки горщиків-кашпо і пестилися-шепотілися з теплим літнім вітром.

Коли ми стали старшими, проте, на щире переконання батьків, недостатньо дорослими, аби влазити у «серйозні справи», вони вже навмисне відсилали нас на терасу.

В Розалін, а згодом фройляйн Крючки, було до невимовного густе темне волосся, яке вона часто забирала в скромні, проте вельми вишукані високі зачіски, вперто наслідуючи французьких панянок. А ще вона любила носити світлі сукенки, які їй незмінно дарував батько.

Він завжди любив побалувати єдину доньку.

Іноді ми збиралися в когось вдома. Коли не воліли іти до клубів, а вечірок все одно хотілося. Розалін приходила в не менш скромних, а втім, доволі елегантних платтях, пошитих з тонкого лискучого сукна. Її точені плечі в них виглядали по-особливому.

Курили багато. Часто через димну пелену розрізнити, хто саме до тебе говорить, було вельми складно. Але я завжди знала, коли до мене говорила саме вона.

«Ти знову в костюмі», — сміється вона, закладаючи руки мені на плечі й зминаючи тонку шерсть камізельки тонкими пальчиками, якими вона ще мить тому так вправно грала на нещодавно купленому органі Штефана, коли над нею, розкурюючи чергову цигарку, стояв довготелесий Пауль.

— А ти знову покинула Пауля?.. — питаюся, і руки мої делікатно притримують її стан, прихований силуетом туніки.

«Ти питаєш надто багато», — приглушено лунає з димної пелени, коли її вуста, м’які, майже терпкі, спокусливо ковзають моїми. Прихоплюють. Пестять. Гаряче дихання змішується з цигарковою гіркотою, коли вона віддається мені у вільності млосного танцю.

В юрбі не видно нікого. В юрбі все тане. Зливається. Стає одним маленьким.

Калюжею, що умістила в собі море.

Море людей, що спішать на вокзал.

Вже за місяць місто стало напівпорожнім. Море вилилося, під хвилею поховавши нормальне життя.

Вже за місяць квартира на розі нашого дому спустіла, стіни стали холодними, вікна більше не горіли привітними вогнями. Мати, витираючи сльози, з батьком, який весь цей час не виймав цупечку з рота, у вітальні. Купували квитки на найближчі дні.

Про це я дізналася з листа, що його мені доставили в наші з Розалін апартаменти, про які нам розповів її хороший знайомий-художник.

Часом в сусідній кімнаті він приймав натурниць. Пив небагато, але часом любив випити абсенту.

А вечорами ми лишалися у квартирі самі. Розалін вдягалася в шовковий халат, виходячи з гарячої ванни, яку часом ми приймали разом, аби трохи зекономити води. Сідали на веранді, що виходила на невеликий парк коло нашого дому, і говорили, бувало, до самого ранку, віддаючи останні краплі нашого сну.

Я приносила їй чаю.

Вона приносила мені спокій.

Літом, 1914 року закінчилося моє дитинство — коли Війна і Розалін відкрили для мене самостійний світ.