–

Руфеліс не ревнував Аристії. Що ви, у жодному разі!

У нього є Луна.

І начхати, що божественне дитя він ігнорує вже півроку, хоча та щоразу з риданнями освідчувалась йому в коханні і вибачалася.

Плювати, що щоночі приходить у покої дочки маркіза і засинає в кріслі, спостерігаючи за нею і задумливо перебираючи м’яке шовковисте волосся Аристії, що вже давно спала.

Іноді дівчина починала щось невиразно бурмотити, а Руфеліс ніжно посміхався до неї.

І лише слуги, посміюючись, шепотітимуть, що імператор щоночі проводить у покоях королеви, щоразу залишаючи імператрицю на самоті спати на розкішному ліжку.

Начхати, що готовий відрубати голову будь-якому нахабі, що посміє затримати на ній свій погляд довше двадцяти секунд. І це знали всі, тому при розмові намагалися дивитись куди завгодно, тільки не на неї.

Начхати, що стримувати свої бажання вже немає сил і він готовий вибухнути.

Плювати на те, що він стає страшнішим за звіра, коли бачить її сльози, тому що тільки він має право доводити її до сліз. Якщо це зробить хтось інший… Йому буде не солодко.

Плювати на це.

Він не ревнує її. І не любить.

Йому просто потрібна вона.

Як повітря, як вода, як сон, як їжа.